«Останній день» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Останній день»

A- A+ A A1 A2 A3

– Я не хочу вибирати, – прошепотів Карпо. – Хочу віднайти шлях, який виключає приналежності. Маю бути просто людиною, хіба так не можна?

Проява сміялася. Хитала вкритим лускою тілом, а два колодязі переливали один в одного воду. Вода плюскотіла, мінячись зеленими вигравами. Грало синє й червоне, голубе й чорне, грали небо, й вода, і земля. Сталеві відблиски викочувалися з ночі й розплескувались об стіни.

– А далі що? – спитала проява. – Покинеш усе й усіх, і що далі?

– Не знаю, – сказав Карпо. – Сподіваюся на Боже провидіння. Сподіваюся, що він не покине мене.

Проява сміялася. Хитала вкритим лускою тілом, освітлювала стіни, а по них згори донизу і знизу догори повзли ситі, карачкуваті павуки. Мали чотирикутні тулуби і довгі, наче стежки, що обплутують села, мацаки. Чотирикутники їхніх тіл світилися білим фосфором, і в тому сяянні луска прояви зблискувала.

– Вважаєш, що це можливе? Але я й там знайду тебе. Коли ж ні, тебе знайдуть люди, що не легше. Твої вороги чи вороги тих ворогів – не має значення. Примусять вибирати щось одне. І це не обов’язково буде тобі догідне, швидше ні!

– А коли знайти місце, де не було б сенсу блукати й тобі, й тим, кого хочеш на мене наслати? – спитав він.

Проява сміялася. Хитала бридким, вкритим лускою тілом і била об підлогу лискучим хвостом. В місцях шльопаків горіло дерево, вогники стрибали підлогою, наче дівчата-танцюристки, вимахували хустинами. Вода вигиналася, похиляючись хвилею на вогонь, але не гасила його, а додавала сили горінню.

– Чому ж, таке місце є, – проява зробилася зовсім спокійна, хоч вуста ще кривила всмішка. – І вихід є, якого бажаєш. Він зветься просто й зрозуміло. Він зветься – смерть! Зрештою, коли хочеш знати, це також я, а коли не я, то вона мене до тебе чи тебе до мене приведе. Даремно цього боїшся, бо те третє, чого шукаєш, – звільнення від Бога. А одним словом це так і зветься – божевілля. Ха-ха!

V

Отакий дивний сон йому привидівся в домі, де жив Самійло Величко. Вранці вони знову пішли разом на прогулянку – було по сніданкові.

– В академії я відчував дивний голод до читання, – казав Карпо, ступаючи порослою травою дорогою. – Але вже тоді збагнув: знання людське не рятує людину, воно тільки, збільшує його неспокій. Розумієш, пане-товаришу? Коли людина темна, це її обмежує, і саме таке обмеження дає їй змогу просто і ясно жити. Зламавши обмеження, раптом пізнаєш: чим ширші знання, чим більше знайомишся зі світом та людьми, тим маєш більше сумнівів. Вони, як упирі, присмоктуються до серця й випивають кров, певна річ, духовну кров. Але я не ворог освіти. Бо хто пізнав це зело, того ніколи не полишить почуття пронизливого розуміння навіть тих умовностей, що вже правлять за істину.

– І що ти вирішив? – спитав Самійло Величко.

– Відійти від світу, принаймні нічого ліпшого на думку мені не спадає. Поясню тобі, ваша милість, простіше, чому я таки не сів писати історії народу.

Він замовк і йшов якийсь час понурившись. І раптом помітив, що Величка це надзвичайно цікавить, що той навіть нетерпляче позирає в його бік.

– А тому, що наша історія нас нічому доброму не навчить; сам знаєш, усі наші змагання завершувалися розрухою, кров’ю і прокляттям. Кращих синів оголошували зрадниками, а зрадників – синами. Наша історія – це рана, а не ліки на рани сучасні. Наша історія – це біль, від якого розривається серце, і цей біль безвиглядний.

– Ну і що? – Величко зціпив зуби, як чинять це вперті люди, а він, здається, був упертий.

– А те, що ліпше писати історію шаблею, а не пером.

Самійло Величко повернув до Карпа сердите лице.

– Вибач мені, пане-товаришу. Кажеш речі мудрі, але хворі. Чому хворі? Бо вони не вмиротворюють, а з’їдають. Часи шаблі минули, пане-товаришу, бо вже ні шаблею, ні списом ми нічого не докажемо. Надходить час іншої зброї – пера. Полем битов має стати поле паперове, а шаблею на ньому – розум наш. Кажеш, історія наша – рана та біль? Правильно кажеш. Але це й ніж, котрий болячки наші розріже й випустить із них гній. Бо невипущений із болячки гній сприяє гниттю цілого тіла. Ось істинний шлях для мудрих, а не шлях відчаю та втечі.

– Бачу, пане-товаришу, ти не забув свого завзяття? – всміхнувся Карпо. – Не остерігайся мене: сам сказав досить, щоб північний ворон міг пожерти з потрохами.

– Для чого це тобі знати?

– Я ж сказав, пане-товаришу, дві речі мене сюди привели. Отож, щоб повісти ту другу річ, мушу бути впевнений, що думки про написання історії ваша милість не покинув.

– А таки не покинув, – буркнув Самійло Величко. – Але мене відчай бере. Предки наші полишили короткослівні реєстрики, а письменники чужоземні про нас немало вигадок пишуть, бо теж нічого не знають. Колись мав я у руках діаріуш Самійла Зорки, але тільки куці виписки з нього зробив – Сильвестр Биховець пішов з нашим Махіавелем.

– Чому так кажеш про гетьмана? – не втерпів Карпо.

– Тому, що перехитрував сам себе.

– Але здобувся під кінець на героїчний чин.

– Так, здобувся, – сказав Величко, – щоб програти… Ти от просиш шаблюки до рук, її неважко взяти, важко дати лад і перемогти. Я теж був завівся героїчним чином нашого Махіавеля і пішов за ним, а тепер думаю інакше… Ех, потрапили б мені до рук папери генеральної канцелярії…

– Маю їх цілу скриню, – спокійно сказав Карпо.

Величко отерп, аж зупинився.

– Скриню паперів з генеральної канцелярії? – перепитав пошепки. – Так, так, ти про це й раніше говорив… а я думав… думав, що й ти не маєш з чого писати… Що то за папери?

– Колись забрав, щоб не пропали. А тепер, коли справді пишеш історію вітчизни нашої малоросійської, залюбки віддам їх тобі. Для того й приїхав.

І тоді сталося щось несподіване: він побачив, що Величко плаче. Отак стоїть, широко розплющивши очі, й великі сльози викочуються йому з повік.

– Чоловіче, – сказав він нарешті. – Тебе послав до мене Бог.

Карпо засміявся і сказав фразу, яку Величко не міг зрозуміти:

– Щоб забрати мене від себе.

Але Величкові зараз було не до незрозумілих фраз.

– Коли можу забрати в тебе папери?

– Коли хочеш, пане-товаришу. Ладнай воза, й поїдемо.

– Гаразд, біжу! – мовив схвильовано Величко й справді побіг: якось незграбно, боком-боком!

Карпо Вечірній залишився сам. Стояв і дивився на чудовий краєвид, що розгортався перед ним, глибока втома заливала йому груди. Так, це був останній його візит, остання оборудка, останній день – далі стелилася безлюдна дорога в безвідь. Далі не було ні ворогів, ні друзів. Втім, вороги знайдуться скрізь, проява мала рацію: скрізь треба буде оборонятися. А оборонятимешся – шукатимеш спільників. Ця каруселя вічна як світ. Знову – в коло обертів, де спіральні лінії викручують карколомні виверти. Ще мить – і з’явиться виправдання, бо людина звикла всі дії свої виправдовувати. Людська природа неперехідна. Коли ми безсилі, ми звинувачуємо не безсилість свою, а ворогів. Вороги – це часто пояснення власних підлості, підступності і падінь, які дозволяєш собі…

Міцний обрус обхопив його лоба, струснув мозком – хотілося впасти на землю, втиснутись у неї і так закам’яніти з вічно розплющеними очима, з живим поглядом, котрий лише бачить і дає змогу кволо фіксувати своє – "живий".

– Ми, українці-руси, – сказав уголос Карпо, хоч побіч нього вже не було співрозмовника, – ніколи не станемо патріотами себе самих. А якщо станемо – нас знищать. Станемо великими захисниками й поборниками чужого, бо нас переконають, що те чуже – наше. Де зійдуться нас двоє – там три різні думки. Через те ми більше ненавидимо себе, ніж тих, котрі нас нищать…

Хтось поруч засміявся, Карпо озирнувсь. Стояла коло нього проява, ота зі сну. В неї розросталося обличчя, розширювалися очі і вже були як два колодязі. Два колодязі фосфору, які світилися й мінилися. Чорний одяг укрився лускою, – Карпо здригнувся.

– Це ти? – спитав він. – Хто тебе кликав?

Проява хихикала й підморгувала йому, а потім нечутно розчинилася, лишивши після себе хмарку диму чи туману, а за мить і він пропав.

Вони відбули з Самійлом Величком мандрівку із Жуків, спершу до Диканьки, тоді на Зіньків, звідти до Лебедина, переправилися через Поло, а звідти подалися на Білопілля, доки не потрапили до Карпового Глушця, що стояв на Сеймі. Дорогою мали змогу розговоритися, і Карпо вразився з тієї безодні знань, що їх тримав у голові Самійло Величко. Той оповів йому, що історію свою фактично вже написав на основі поетичної книги Самійла Твардовського, але ця робота не вельми його задовольнила, бо надто мало мав достовірних цидул і паперів, і та книга хоч і правдива, на його думку, але значною мірою і фантазійна. Йшлося в ній про Бощана Хмельницького та Івана Виговського до Оливського трактату, тобто до 1659 року. Величко й до Виговського ставився негаційно, і вони про те посперечалися.

– Не можна осуджувати людину тільки за те, що вона не виграла змагання, – сказав Карпо Вечірній. – Україну він любив і хотів їй добра.

– Був амбіціянт, – сказав Величко, – і перший пролив братню кров, хіба не так? А що вичворяли при ньому татари?

(Продовження на наступній сторінці)