— Спершу у Двірцях, а тоді в Пересопниці переписував я Євангеліє, щедро оздоблюючи кожну сторінку орнаментами й творячи чимало й малюнків, і, коли чинив цю роботу, більшого щастя й задоволення не мав. Люди, котрі бачили мою працю, казали: немає від неї ліпшої й досконалішої, і багато років вона в мене забрала. Кожна літера чотирьох Євангелій переписана мною, а кожне речення осмислене й продумане, бо перекладав я на просту мову, аби наблизити до розуміння Святого Письма наш люд. З ранку до вечора, щодня, крім свят та неділь, працював я богонатхненно і щодня відчував, що Бог наливає мене творченосною силою. Усе вміння та вправність уклав у це творення і щодня горів, ніби свіча. І от завершив роботу й поїхав до Житомира, щоб почати переписувати інше Євангеліє, тобто іншу почав писати книгу. І тут відчув страшне: хист мій пропав, а свіча погасла, і став я цілком до роботи нездатний, а без свого рукомесла та художества що я у світі?
— Гріх твій у тому, — гостро сказав Микита, — що по любив красу світу і служиш цій мамоні, а краса світу — один із найулюбленіших бісів диявола. І, хоч писав ти Святе Письмо, не Бог палив твою свічу, а диявол — Святе Письмо не потребує краснописання, пишних малюнків та орнаментів — воно велике й красне змістом своїм, і цього для нього досить. Бог знищив, як міль, привабність людини, бо "кожна людина направду — марнота", як сказав Давид. "Не жадай краси в серці своїм, і тебе хай не візьме своїми повіками", — сказав Соломон. Краса — це тіло, не дух, а "всяке тіло — трава, всяка ж слава — як цвіт польовий, трава засихає, а квітка зів'яне, як подих Господній подує", — сказав Ісая. "Хто по кладається на красу, — сказав Єзекиїль, — той стає розпусним через славу свою і виливає розпусту в кожного перехожого". Той, хто творить красу, будує собі підвищення, — так сказав Єзекиїль, — і розхиляє, як вшетечниця, ноги свої до кожного перехожого й побільшує свою розпусту. Мовив Господь до царя тирського: "Я проводжу на тебе чужих, насильників, і вони повитягають мечі на красу мудрості і зневажать красу твою".[24] І знову Єзекиїль: "Стало високим твоє серце через красу твою, і кинув я тебе на землю". Радуйся, а не сумуй, брате, що Господь уздрів твою звабу й умертвив твою руку і око, які служили дияволу, — він зглянувся на тебе. Радуйся з того, що ти став без свого рукомесла та художества нічим у світі, бо так до Бога наблизився. Рукомесла й художества — вигадки світу, а що світ проклятий, то й вони прокляті. Слава Богу за те, що увільнив тебе від цього, думай про нетлінну красу покірливого духу, а не про красу творену. Прикрашав ти Святе Письмо, а тим самим тлінним вічне вдягав, і роки свої, і дні мамоні у пащу кинув. Отож май надію і йди по вузькій стежці через Око Прірви, на яку Господь тебе поставив, — перейдеш, коли на нього уповатимеш.
І він скерував перста у той бік, де було Око Прірви.
Слова його впали на мене як удари молотка, зовсім притлумивши й запаморочивши. Очевидно, лице моє було таке ж, як у Павла, бо я побачив на обличчі Созонта півусмішку. Став біля Павла й уздрів, що той і досі червоний, як буряк. Паленіло лице і в мене, всі думки й помисли змішалися, і дивний трем побивав тіло — була в словах Микитиних якась нещадна, несамовита, разюча й побиваюча сила, та й не дивно, адже не своїми словами мене убивав, а словами Святого Письма. І я вже не думав, що я робак із діамантовою головою, як малював себе уві сні, вже знав напевне — робак я з головою робака, а ще й до того такий, на якого наступив окутий залізом чобіт. І цілком незалежно від своєї волі я заплакав.
— Тепер іди ти, брате Созонте, — сказав дзвінко Теодорит. Созонт виступив наперед і вклонився Микиті, але не уклякав, як ми з Павлом.
— Не прийшов до тебе за ліком для душі, — сказав він рівно, — а з послушання. Доручили мені святі отці київські створити нові Четьї-Мінеї, щоб додати їх до "Патерика Печерського", якого маю переписувати. Тож за порадою святих отців хочу там розповісти й про тебе й викласти твою науку.
— Мені не потрібна мирська слава і не шукаю її, бо мирська слава — від диявола, не Бога, — понуро прогув Микита.
— Не для мирської слави хочу писати свої Четьї-Мінеї, — сказав Созонт, — а для науки християнському людові. Чи вважаєш, що й святе повчання — річ марна й світова?
— Коли б так уважав, — мовив Микита, — не промовляв би щоранку для вірних проповідей, хоч дехто вважає проповіді непотрібним привнесенням.
— А я прагну твої проповіді й житіє твоє рознести між християн, щоб звучали твої думки не перед кількома на цьому острові, а перед багатьма. Зрештою, коли не благословиш, то й не писатиму про тебе, для твого благословення сюди й прийшов.
— Чому маю тобі вірити? — спитав Микита.
— А чому маєш не вірити?
— Бо сказано у Псалтирі: "Марноту говорять один до одного їхні вуста облесні і серцем подвійним говорять".
— Продовжу твій візерунок, — сказав Созонт. — "Нехай підітне Господь уста облесливі Та язика чванькуватого тим, що говорять: "Своїм язиком будем сильні, наші уста при нас, хто ж буде нам пан"".
— Я сказав: "Кожна людина говорить неправду". "Горді вимишляють на мене неправду".
— "Ненавиджу всяку дорогу неправди". "Я неправду не навиджу й бриджуся нею".
— "Хто неправду говорить — загине", — сказав Микита.
— Ми побавилися візерунками із Святого Письма, а тепер до діла, — сказав спокійно Созонт. — Я записав розповіді про тебе твоїх людей, а більше твоїх учнів — сьогодні маю все те дописати. Коли не благословиш мого послушання, віддаю написане в твої руки чи твоїх учнів. Коли благословиш, сьогодні ввечері прочитаю твоїм учням чи хай вони самі прочитають, а коли бажаєш, прочитаєш і сам. Якщо побачиш де неправду, те ми з рукопису вичорнимо; коли захочеш щось додати, те допишемо. Ще раз кажу: не для похвали твоєї слави у світі все це чиню зі свого послушання, а для слави церкви, для овець тієї церкви й викладу твою науку. Хочеш цього — вчиню, не бажаєш — відпусти мене з миром.
Микита стояв якийсь час, пильно дивлячись на Созонта.
— Мудрого вибрали для послушання святі отці київські, — сказав нарешті. — Твоє писання звірити здолаємо, але, вийшовши від нас, чи не понесеш у світ кривомисля в тобі сокровенного?
— Маєш сумнів у своїй праведності, святий отче? — спитав Созонт. — "Пригадай-но, чи згинув невинний і де праведні вигублені", — сказав Йов. Коли б наніс на тебе огуду, не ти був би оганьблений і суджений перед Богом, а я. От же, коли праведний і певний того, не тобі боятися треба, а мені.
Микита знову задумався.
— Маєш рацію, — сказав. — Твори послушання, а учні мої, не я, хай тебе вислухають чи твоє письмо прочитають. Цього досить. Не може суддя сам себе судити, щоб у гординю не впасти. А тепер я втомився й помолитися хочу.
— Амінь! — сказав Созонт і відійшов до нас.
Микита ж відступив на середину хижі і завмер нерушний. Ми продовжували стояти, так само й Антоній, Теодорит та Георгій. Із хатини вийшли Симеон. Євагрій та Никифор і зупинилися біля Антонія та Теодорита, уломні й почварні також не зрушили з місця. Микита ж стояв звівши бороду, хоч неба не бачив — над ним була стеля.
Так минуло досить часу; Павло принаймні вже зміг трохи отямитися, бо не був такий червоний, так само і я, хоч і не мав ще сили протиставитися розумом словам Микитиним — для цього треба спокійнішого часу. Зрештою, ми могли піти звідсіля, але оскільки всі чогось чекали, то й Созонт-диякон, якого ми мовчки визнали за старшого, не рухався, отже, ми продовжували стовбичити серед двориська.
(Продовження на наступній сторінці)