"Все одно, я сам собі плачу", — подумав він при цьому.
І взагалі, укалувать йому вже набридло і все таке, бо з нього досить, бо вони йому не дають відпочити у відпустку, бо вони тільки й знають, що гроші, гроші — подавіться ними, — виразно сказав Коля-рибалка.
Отож, щоб залагодити конфлікт, теща змушена була побігти до колишньої хазяйки Юльчиної кімнати, щоб купити в неї банку самограю, а заодно й довідатися про результати підглядацької діяльності жінки-кози.
— Вони там радіво крутять, — сказата та, а що радіо крутила кожна жінка околиці, то це підозри в тещі не викликало, та й якось не могла вона цього разу взяти до голови, щоб Коля-рибалка спокусився такою "кугуткою" — надто вона, на її погляд, була незугарна, особливо, коли порівняти її з Любою, яка була таки, на її переконання, красунечкою. Теща оповіла жінці-козі свій клопіт із зятем, що ні сіло ні впало заковерзував, та й побігла хутчіш додому з півлітровою баночкою цукрівки, на кухні відлила чвертку, а решту сховала до чергового зятевого сказу.
Колю ж рибалку ніщо так сексуально не збуджувало, як алкоголь, отож він вижлуктив свою чвертку, а що теща десь знову помчала, а хлопець із гулів не повертався, Коля-рибалка розіграв пристрасну сцену і чи горілка, чи сама сцена належно його збудила, тож вони зачинилися з жінкою зовсім у непригожий для таких речей час, і не вийшли з кімнати, навіть коли почули, що повернулася теща, а коли та почала шкрябатися до них у двері, Любка так грубо її відіслала, що та вмить здиміла, відразу ж утямивши, що тут до чого, а в таких речах заважати подружжю вона вважала неприпустимим. Після такого спалаху Коля-рибалка з чистою совістю захріп, а розгарячіла й розчервоніла Любка вийшла на кухню, бо в неї там ще була сяка-така робота. Вона зирнула на матір гнівно й переможно, а та скулилася на ослінці, але не сказала їй нічого; зрештою, обоє були задоволені і спокійні, а найбільш задоволений був Коля-рибалка, який прокинувся, коли Любка виходила з кімнати, накидуючи на голе тіло халатика, почекав, поки вона піде, а тоді переможно захихотів і визнав, що він таки вправно наставляє носа і тещі своїй, і жінці, а коли так, то чого ще й бажати!
Після того Коля-рибалка чомусь заснути не міг: чи то в ньому блукав неперепалений хміль, а чи справді він був понікуди задоволений, або й, може, надто засмітилася йому голова дивними думками — не про власну жінку, з якою щойно відбув любасну баталію, і навіть не про тещу, якій так славно наставив цього разу гусячого носа, а таки про Місячну Зозульку із Ластів’ячого гнізда, — зрозумів раптом, що його у ній вабить. А вабила його в ній саме ота її "кугутість", і це збудило в ньому чи спогади про власне дитинство та юність, чи запахи батьківської хати, бо в тій Юльці і справді все було "кугутське", а до подібних дівчат залицявся він хлопцем, і вони ввижалися йому верховенством принади й краси. Більше того, вони й пахтіли по-сільському, може, полями, може, сіном, може, ароматичним зіллям, у якому століттями купали свої тіла, може, первісною силою людей, близьких до землі, і закладеною в полях, лугах, гайках та городах. Колись Коля-рибалка їздив до Києва і його бозна-чому занесло до музею, а біля музею стояли кам’яні, грубо витесані баби з пласкими лицями, з величезними звислими грудьми, з короткими карачкуватими ногами і низькими клубами; і він раптом здивовано відзначив, що Юлька напрочуд подібна до тих кам’яних жінок із предковіччя. Коли б не грав у його тілі й досі хміль, він би, може, й не думав таких чудних і дурних думок, бо йому здалося, що Юлька — це в дивний спосіб ожила скіфська баба, а може, в ній нуртувала ота не висякла іще з живих тіл скіфська кров. Він згадав, яка палка й гаряча вона була сьогодні, як він нею обпікався — такого в нього ніколи не бувало із жінкою власною. Виразно відчував, що Юльчине тіло пахло полином, ні, не пахло, а пахтіло, а може, полином із любистком, і від того у Колі-рибалки, в його сп’янілому, задурманеному мозкові і схвильованих грудях підіймався невідомий щем, бо йому раптом згадалося, як він, ніби не в цьому, а в іншому житті, косив траву, як він кидав снопи у молотарку, згадалося йому пекуче сонце, запах перетертої в порох соломи, саме вона й пахла сонцем, перев’язані білими косинками, бадьорі, закурені, прекрасноокі дівчата на молотарці, і захоплений дзвін жайворонка над усім тим. І тоді він біля молотарки притиснув одну з тих прекраснооких дівчат, вона заверещала й почала відбиватися, а він відчув у руці тремтливо пульсуюче персо і на повні груди вдихнув отого сільського чи, як казала його теща, "кугутячого" духу дівчини — ото його він сьогодні так само виразно почув од Юльки. Але таке запаморочення тривало в Колі-рибалки тільки мент, бо хміль витік із нього, як зайва вода, і він озирнувся задоволено-примруженим оком. І став гордий од того, що лежить не в якійсь задрипаній селянській хаті, а тут, у міській, що від нього тільки-но пішла жінка, котра не зіллям пахне, а духами, бо перед любов’ю завжди трохи духається, що вона годить йому, от навіть випити сьогодні дала і ще щось інше, а він не оганьбився, хоч міг би, бо не така проста штука достойно впорати за один вечір двох. Оце й стало тим заспокійливим акордом, який знову допоміг йому приплющити очі і поринути в сон, а сон його, попри все, був про село, про ожилих скіфських баб із круглими місячними обличчями; про коней, котрі бігли в нічне, і від них дурманно пахло ніччю; про корів, які топтали вранішню золоту росу й подавали трубні гуки назустріч великому світилу, що сходило; про запах скибки свіжого із печі хліба, политого олією й притрушеного сіллю, і про те, як з хрумкотом кусав він щойно вирваного з грядки огірка. І там, уві сні, він відчув, що якась невіджалована туга точить його, а від чого вона й до чого — Бог відає; а ще він побачив, що йде через хату біла мара з білим крейдяним обличчям, і стояв у горішній шибі повний місяць і обливав ту постать ззаду, а над головою в тієї мари щось металево блиснуло, і він раптом перелякався, що це йде до нього якась нечиста сила, аж злякано підхопився:
— Що?
— Та це я, — засміялася Любка. — Зробила собі на ніч косметичну маску.
9
— Ти того, — сказав Юльці Коля-рибалка, коли прийшов на роботу, а та саме готувалася відходити на свою, — шукай чим покрити сінці, бо я вже через два дні буду кончать.
— А ти мені не дістанеш? — спитала Юлька, якось загадково всміхаючись.
— Про те в нас договору не було, — сказав Коля. — Ти й так мені дорого обходишся.
Вона нічого не мовила й пішла, а Коля озирнув її з висоти, тобто з горбка: і справді була почварна. І що він у ній знайшов — аж так на неї укалує, ще й немалі гроші за те своїй жінці платить на відкупне: нє, він-таки справді сказився. Подумав, що сьогодні треба дати собі відпочити, тобто попрацює він сьогодні й безплатно, або спробує домовитися, що вона заплатить йому іншим разом, бо він після вчорашнього якийсь ніби ватяний. Позіхнув на повний рот, закурив, але сигарета йому не смакувала. Озирнув критичним оком свою роботу: виходило ніби й непогано.
"Да, я малахольний, — подумав він самокритично, — як уже кажусь, і то кажусь!"
Йому жахливо не хотілося братися до роботи: був ніби викручений віхоть. Тоді відчув, що на нього хтось дивиться,— була то жінка-коза.
— Слиште, цьоць, — сказав Коля-рибалка. — Може б, ви мені якусь чарку вцідили на похмілля?
— Хай тобі Юлька цідить, це вона тебе найняла.
Коля-рибалка сів на колодку.
— Юлька не вцідить, бо вона проти цього, та й нема її, — сказав. — Я вам заплачу. Скільки ви берете за одну чарку?
— Як для тебе — руб!
— Ого! — сказав Коля. — Дорого. А в чарку у вас скільки влазить?
— Тепер все дорого, — сказала жінка-коза. — А в чарку в мене влазить сто грам.
— Ну, то несіть, бо я щось ніяк не візьмусь за роботу
У цей самий час Юлька переходила через кладку, поставлену над розмитою водою греблею, і назустріч їй із кущів, як чорт, висунувся Шурка Кукса.
— Хе-хе, — сказав він, облапуючи Юльку. — От я тебе й передибав. Таки найняла Колю-рибалку?
— Бо ти не хотів, — сказала байдуже Юлька, на лапання вона ніяк не зреагувала.
— Але мені це дорого, — сказав Шурка Кукса. — Може, тобі щось дешевше тра?
— А чого ж, тра, — спокійно сказала Юлька. — Два рулони толі.
— На ті нещасні сінці аж два рулони? — обурився Шурка. — Та туди й одного досить.
— То достань одного, — мовила незворушно Юлька.
— І можна буде до тебе прийти? — по-молодецькому ошкірив зуби Шурка.
— Якщо не будеш п’яний, договоримся, — сказала Юлька, а коли він ще раз хотів схопити її за пишні груди, відбилася.
— А аванс, Юль? — ображено спитав Шурка.
— Аванс ти уже взяв, — сказала вона і розважно пішла стежкою так, наче вони були незнайомі.
— Не, почекай, — догнав її Шурка, схопивши за плечі. — Це коли я дістану толі, то... ти з обома?
— А це вже не твоє діло, — вирвала плече Юлька. — І я тебе не силую. Хочеш, приходь, а не хочеш, я за тобою плакати не буду.
(Продовження на наступній сторінці)