«Місяцева зозулька із ластів'ячого гнізда» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Місяцева зозулька із ластів'ячого гнізда»

A- A+ A A1 A2 A3

Отож Шурка пішов, а вона продовжувала стриміти у вікні; лице її стало сонне, ніби то місяць посірів і сів отак на підвіконня відпочити; притому була вона така непорушно відсторонена, що всяк із чоловіків, котрі проходили завулком, неодмінно повертався в той бік. Вона ж узагалі нічого не бачила, а рухатися то й не мала потреби. І так знову тривало день у день, часом з’являвся поблизу і Шурка, але ближче не підходив, а в Колі-рибалки якось так клалися шляхи, що в Безназванний завулок він не забредав; зрештою, шляхи його були елементарні: з роботи й на роботу, від дому до річки, де він не менш непорушно сидів, як Юлька, у човні та й ловив рибу, а тоді з річки додому; хіба інколи потрапляв і в доміношну компанію. Але чортяка сидів і в Колі-рибалці, отакий чорний, тілистий, із натуральними ріжками та хвостом, але в нього до того чортяки було приставлено сторожа, чуйного, як гуска, та й на гуску він подобав, і це була його власна теща, бо жінка його Любка до того чортяки не те що була байдужа, а якось нечутлива — мала вона в житті досить іншого клопоту. Отож коли той чортяка прокидавсь у душі Колі-рибалки, то він або ж напивався, неодмінно виганяючи з дому жінку з тещею (це був простіший і менш небезпечний сказ), або ж удавався в любасні пригоди, а тоді вже виганяти з нього чортяку рішуче бралася теща; саме вона вистежувала його і вчиняла скандал тій чи тій нетіпасі, яка на зальоти Колі-рибалки відповіла. Все кінчалося, як завжди, просто. Коля знову повертався в родинне лоно, чортяка лишався поганьблений, вибитий, випотрошений, з обірваним хвостом і зламаними ріжками, тож покірно і злякано ховався на споді душі Колі-рибалки, і Коля-рибалка знову користувався тільки двома шляхами: на роботу й на річку; заспокоювалася і теща, хоч і потому не випускала зятя з-під чіпкого нагляду; принаймні вона досить часто з’являлася на острові і перевіряла, чи Коля-рибалка сидить у човні і чи він там сам. А коли його у потребі з околиці відносило, то вона напевне знала, куди він подався, й коли повернеться, і хто ті люди, з якими він спілкується. А була теща маленька й сухенька, з гострим гусячим личком і з лагідненькою усмішечкою на видку, і тільки коли говорила про розпусників та розпусниць, голос її робився іржавий та низькотонний, а личко закляте й люте, а в очах закипав брунатний вогонь, а губи вже не всміхалися, а ставали двома крицевими платівками — ось якого сторожа моральності мав Коля-рибалка. Всі жінки на вулиці чудово про те знали, отож коли в Колі-рибалки прокидався чортяка (у складнішому варіанті сказу), то жодна із них уже не піддавалася на його зальоти, і він змушений був літати деінде; принаймні чинив це на роботі, де була сувора контрольно-пропускна система, очевидно, спеціально організована, щоб не пускати таких тещ, бо від розкрадання так званої "державної власності" вона аж ніяк не боронила, і це також знали всі, навіть ота контрольно-пропускна сторожа, якій теж треба було з чогось жити. Таким чином і лагодилося більш-менш гармонійне сімейне життя Колі-рибалки, але чортяка не спить, його таке гармонійне життя зовсім не влаштовує, бо такий він уже в цьому світі вдався: коли не порегоче й не позбиткується з людської глупоти та пристрастей (які вони дрібні та одноманітні!), то впадає в меланхолію, а коли вже чорт упадає в меланхолію, те це не жарти, це, кажучи фігурально, означає не що інше, як початок чортячої смерті.

7

Коля-рибалка завернув у завулочок цілком випадково і з мирними намірами: там, у Ластів’ячому гнізді, жив такий собі Вадим, чоловік жінки, що мала подобу кішки, відповідно, й тримала в себе чудового, гарного, з білою китичкою на хвості і з білою маніжкою на грудях кота, якого любила більше чоловіка й дітей; через це чоловік почувався вдома незатишно, тому й став рибалкою; отож він колись пообіцяв Колі чи жилки, чи поплавка, чи черв’яків, чи грузило; тому-то чортяка, який саме сьогодні прокинувся у душі Колі-рибалки, склав пальця бубличком і тихо постукав у серце свого патрона (давні греки описали б цей акт поетичніше: маленький крилатий божик Купідон, чи Амур, чи Ерос наклав на лука стрілу і, хоч мав зав’язані стрічкою очі, влучно уцілив тією стрілою у серце Колі-рибалки); в такий спосіб той і опинився в Безназванному завулку і перше, що він побачив, — незнайому особу жіночої статі, що стриміла у вікні, розливши по підвіконні пишні груди, із круглим, як місяць, лицем, таким спокійним, байдужим і самозаслуханим, що Коля-рибалка забув про свого рибальського приятеля Вадима і вкляк, дивлячись на мимолітне диво, — щось його при цьому схвилювало, збаламутило, схопило залізною п’ятірнею за серце й викрутило його, як мокру ганчірку.

— Привіт, Місячна Зозулько, — м’яко сказав Коля-рибалка. — Щось я тебе раньше й не примічав.

Вона звела на нього очі й облила холодним перламутром, а може, це були якісь крижані мацаки, що обмацали його колючими, але й ніжними пальцями.

— Привіт, — байдуже сказала Місячна Зозулька.

Тоді Коля-рибалка ще більше забув про Вадима, а повів із Юлькою солодку балачку, бо вважав, що хто-хто, а він уміє охмуряти жіноцтво; вона ж відповідала коротко й байдуже, але якось так, що він все більше й більше піддавався не так чарові од цієї Зозульки, бо чарів, окрім пишних грудей, вона й не мала, як пошептам отого свого чортяки, який відразу ж дав йому знати, що тут зірвати квіточку буде досить легко. Про тещу в цей мент Коля-рибалка й не думав, бо йому вже було й не до неї; зрештою, так склалося, що він був саме у відпустці, отже, на роботі завести романа, як казав, не міг, а без романа, коли в ньому прокидався чорт, йому, ясна річ, не вижити, хіба з горя напитися й черговий раз вигнати з дому жінку та тещу. Але він уже сказав надто багато солодких слів, які підказував йому на вухо чортяка, отож тим простим засобом (напитися й вигнати жінку й тещу) вже не одбутися, його язик пролопотів те саме, що колись лопотів і язик Шурки Кукси:

— Мо’, ти мене в гості присогласиш?

— Багато ти хочеш, — сказала незворушно Юлька.

— Нє, я серйозно.

Вона замовкла і знову облила його холодним перламутром.

— Може, й присоглашу, — сказала спокійно. — Зроби мені з цих дощок сінці, то й договоримся. Кажуть, що ти вмієш...

Коля-рибалка отетерів: це що, вона з нього сміється? Сінці робити треба не менше тижня чи й два, за це можна взяти добрий кусок, а вона хоче так?

— Заплатиш мені чи так? — спитав Коля-рибалка.

— Сам знаєш, — сказала, не дивлячись на нього, Зозулька.

У голові Колі-рибалки вихором почали проноситися думки, розкладаючись саморушно на "так" чи "ні". Він робитиме їй сінці — це чудова ширма і чортиця-теща ні про що не здогадається. Зможе робити, отже, сінці і тут і там, і то не раз, аж поки не перестане мучити його чортяка — романи ж у Колі-рибалки тривали після того, як досягав він свого, не більше тижня. Коли ж жіночка траплялася законозиста, здобував її довше, але коли вже її мав — таки не більше тижня, такий уже в нього організм. Тут здобувати її довго не доведеться, і він залюбки б узявся до тих сіней, але виступав ще один резон. Те, що він узявся б за підробіток, утішило б і жінку, і тещу, але вони однодушно, різко й безкомпромісно зажадали б, щоб він віддав їм зароблені гроші. Отже, виходило, що за сінці, зроблені ним, мав би заплатити він сам. Коля мав приховані від жіноцтва п’ятсот карбованців; міг би сказати, що взяв сімсот, а двісті ніби лишити собі — вони після ґвалту на це погодяться, але чи не задорого випадало таке задоволення?

І поки він отак міркував, Юлька у якийсь спосіб устигла порозумітися з його чортом, і чорт почав у ньому ворушитися, ластився до нього, шепотів, ніжив, задурманював голову; брав його очі, одне в одну долоню, а друге в другу і жбурляв ними, цілячи в отой пишний розлив перс на підвіконні, і Коля-рибалка почав відчувати, що зараз він розіллється перед нею в озерце, що йому вже зовсім байдужі практичні резони, що живе він раз, сказав йому чорт, а гроші все одно розвіються, як дим. А тут, сказав чорт, ти нап’єшся! І не те інтересно, мовив він, що ти завоюєш якусь жіночку, аби потім про те солодко згадувати, а те інтересно, що навісиш здоровенного гусячого носа тещі з її стеженнями, підгляданнями — за це варто заплатити не тільки п’ятсот, а й тисячу рубликів. І це був, здається, останній аргумент, який переконливо Колю-рибалку подолав.

— А бляха в тебе є, щоб покрить?

— У тебе нема? — спитала безтурботно Юлька, вона вже знала, що він погодився.

— Матеріал твій, — сказав Коля.

— Толем покриєш, — мовила Зозулька. — Я дістану.

Тоді Коля-рибалка трохи пом’явся і почав дивитися кудись поверх її голови.

— Треба мені там кої об чом переговорить. Не знаю, чи буду свободний, — сказав він.

— Переговори. Мені не горить, — сказала байдуже Юлька.

Коля-рибалка недаремно так сказав: він був тактик управний.

(Продовження на наступній сторінці)