Любка в цей час побігла вже на роботу, отже, теща не могла послати її відразу ж у бур’яни, щоб на законних підставах забрала звідти чоловіка, а тим часом Коля-рибалка пив із п’яницями, щось там варнякав, вони також вигукували напівспотворені слова, і це в той час, як теща неприкаяно блукала біля бур’янів, не зважуючись туди зайти, бо знала, що Коля її брутально прожене, а може й стусана дати — забрати законно його могла тільки жінка, а тещі до цього, як він сказав би: зась!
Вона не втерпіла й побігла до телефону-автомата, що був на вулиці, аби потелефонувати дочці, — може, та вирветься якось з роботи й наведе вдома лад, але рурка у телефоні вже вкотре була відрізана й лежала поверх апарата; отже, аби потелефонувати, треба було дертися під Просиновську гору, на що теща не зважилася, бо не хотіла втрачати заблудного зятя з очей — її не так турбувало, що зять нап’ється чи навіть програється в карти, хоч і це також зле, як те: чи не почне він безсовісно Любці зраджувати, — саме це й було основним пунктом моральних турбот тещі Колі-рибалки. Це вона вже трошки й підозрювала, однак виявилося, що Коля-рибалка зблудив зовсім в інший бік, тобто пустився берега, втрапивши в запій, що з ним також не раз траплялося — річ неприємна, але не порівняти її з тим, коли б він почав по-негідницькому, на переконання тещі, як справжній паскудник, стрибати в гречку, бо це вже було б не "пустився берега", а це вже була б розпуста — це слово Колина теща промовляла з такою зневагою, навіть ненавистю (коли дивилася телевізора і щось там таке показували, коли про щось балакали і таке згадували), аж у неї при цьому тремтіли вуста й повіки. Тому до певної міри вона заспокоїлася й поперлась телефонувати дочці на роботу — увечері так чи так на Колю чекала серйозна розмова.
А Коля тим часом гуляв. Він напився й варнякав щось невиразне, як і його тимчасові кореші; потім вони грали в карти, а що Коля рішуче сказав, що всі наявні гроші він віддав на горілку, а наборг ніколи не грає, п’яниці поставилися до нього великодушно і почали грати на щиглі, отож, коли програвали Коля з напарником, їх били по лобі щиглями, гомерично регочучи й роззявляючи майже беззубі пащеки з білими лопатками язиків в ротовій отхлані, а коли вигравав Коля з напарником, то вже вони били щиглями супротивників і так само гомерично реготали: "Га-га-га-га!" — і вилуплювали очі, роздирали пащеки, радісно били себе по стегнах, а подеколи й обнімалися та слинили один одному мармизи. Потім Коля-рибалка категорично мовив:
— Усьо, хлопці! Я баста!
І раптом метнувся з несподіваною для п’яного прудкістю (скажемо, що Коля дуже п’яний не був, бо пив не з охоти, а для годиться, та й грати комедію, як він відзначав, треба було) — метнувся туди, де мала ховатися, за його розрахунками, теща. Розрахунки виявилися напрочуд точні, теща підскочила, як на пружині, а Коля-рибалка загорлав:
— Гутюга! Лови її, заразу, лови підглядачку! Ось я тобі зараз кості переламаю!
Теща вже чесала від нього щодуху, і коли б хтось цікавий спромігся зафіксувати швидкість, з якою вона мчала крізь бур’яни й городи (біг із перешкодами), а тоді й по стежці, то напевне б визначив рекорд у бігу для літніх людей, і це в той час, коли Коля-рибалка й гадки не мав за нею гнатися, а тим більше ламати їй кістки, — ні до чого це йому було, — він лише либився самовдоволено, бо чудово знав, що теща не зупиниться ні на мить (для пристрашки він ще потупав ногами на місці, вдаючи, що біжить), щоб озирнутися (вона й справді не зупинилася й не озирнулася), знав, що вона вскочить у хату і зачиниться там, сподіваючись, що він ломитиметься у двері, — так вона й справді учинила. Та Коля й не думав сьогодні до вечора повертатись додому; зараз він би міг вільно погостювати в котроїсь своєї любаски, але любаски мають звичку не приймати того, з ким перестали крутити любов, а до Юльки не підеш із тієї простої причини, що її вдома нема, та й на роботу він до неї не вийшов, отже, нічого в неї не заробив. Тому Коля відв’язав човна, весла були тут-таки, припнуті на ланцюзі, і виїхав на чудове, лискуче, сонячне річкове плесо, а що не мав снасті для риби, то пристав до берега, роздягся й почав пічкурувати, тобто лапати рибу в прибережному камінні та корчах, і йому пощастило, бо вилапав він головника, кілька великих пліток і кільканадцять пічкурів. Потім він пішов до компанії з трьох рибалок, які готувалися варити юшку, — риби в них було зловлено мало. Через те появу Колі-рибалки вони зустріли з ентузіазмом, один із них метнувся на городи, щоб потай нарити картоплі, заодно смикнувши й цибульку, другий же витяг із кишені аптекарську пляшечку з сіллю, з потовченим лавровим листком та перцем, і був цілком переконаний, що цією часткою право на юшку здобув. Третій був грибник, тому махнув у кущі й невдовзі приніс два боровики, одного красноголовця і чотири бабки — і вони зварили таку юшку, від якої пахло на кілометр, і в тих, хто потрапив у той кілометр, густо потекли слинки, але чорта лисого вони з кимось тією юшкою поділилися; недаремно кожен з них носив із собою ложку й не розлучався з нею, отож вони й вихлебтали ту юшку з казанка, для більшого смаку прикладаючись вряди-годи до плящини, яка знайшлася в одного з них; кожен із них мав, як то кажуть, "неблагополучиє сімейне життя", отож шукали собі розваги й душевного спокою, як уміли.
А Колина теща в цей час сиділа, тремтячи біля дверей, зачинених ізсередини на защіпку, із качалкою в правій руці й коцюбою у лівій і даремно, із завмиранням серця, сподівалася, що Коля ломитиметься у двері; зрештою, і в думці не кладучи, що в неї за цей короткий час виріс гусячий ніс, привішений їй зятем, і виросли, як лопухи, вуха, а головне — що досить їй було б осідлати ту качалку чи коцюбу, як вона пурхнула б перегаром бензину, затахкотіла б і помчала її зі швидкістю світла у ясне небо. Але Колина теща через наївність не відала в собі таких традиційних талантів, а в дзеркало якось забула зирнути, та й не дивилася вона в нього вже віддавна. Колина теща була жінка обмежена і могла думати за раз лише одну думку, і думка ця була: як би болючіше огріти рідного зятя качалкою чи коцюбою, коли він спроможеться двері вирвати. Отак через самообмеженість, скажемо від себе, пропав у цьому світі ще один відьомський талант.
А ввечері, коли Коля-рибалка таки змушений був повернутися додому, була буря: блискавка й грім, дві могутні чорні хмари в образі жінок, із пучками стріл-блискавок у руках — проти невеликого, змореного понікуди, непохмеленого, майже безсилого чоловіка, котрий сидів на ослінці з одним заплющеним оком, яке вже спало, і з другим напіврозплющеним.
— Та почекайте ви, чортиці, — сказав мирно він. — Дайте хоч слово сказать...
Але вони не давали йому слова сказати: одна верещала, друга ґелґотала, а коли жінки у такому сказі, то чи здатні вони взагалі на розумне й розважливе слово? Отож вони кричали й репетували, а він спокійнісінько собі подрімував, вряди-годи прислухаючись до тих верескливих вигуків: чи не скажуть вони того, що мали б, за його підрахунками, сказати, адже для того він і розіграв усю цю комедію. Очевидно, Коля-рибалка мав до режисури талант, але й цей талант, на жаль, буде закопаний у землю, бо саме Коля відкрив один прецікавий закон: коли режисер хоче, щоб актори геніально грали, треба, щоб вони не знали, що грають, а були впевнені, що оце так вони живуть. Отож Колина жінка й теща геніально грали, не відаючи, що вони таки грають розлючених фурій, — Коля-рибалка був справедливий і цілком визнавав їхню фурійну геніальність. Через це й сидів так покірливо на ослінці із заплющеним одним оком і напіврозплющеним другим, — аби хоч упівока милуватися ними й захоплюватися.
— Кинь, мамо, щось йому доказувати, він, чортовий п’яничка, спить, — нарешті сказала Любка.
Він і справді спав, і бачив Місячну Зозульку із Ластів’ячого гнізда, із круглим обличчям скіф’янки, з розлитими на підвіконні грудьми; його знову до неї тягло, бо вже відпочив, тільки треба було одного, — аби ці жінки його до неї послали.
Цупка, як коцюба, в якої виросли раптом розчепірені пальці, рука потермосила його за плече; пів лівого ока його розплющилося.
— Да, — сказав він. — Постели. Хочу спать.
— Щоб завтра не шлявся, а пішов на роботу, пойняв!
Ліве око розплющилося більше.
— Да, обізатєльно, — сказав Коля-рибалка. — Це ви правильно кажете... Ставити сінці... Обізатєльно! Можу я конець концом оддихнуть? Стели, хочу спать.
— Перевірю, як ти підеш, я перевірю, — тоненько запищала, як причавлена миша, теща. — Ганьба на нашу голову з таким робітничком! А вона озьме й не заплатить! І все, що ти там настроїв, піде тюльці під хвіст. Цього хочеш?
— Собаці під хвіст, — поправив поважно Коля-рибалка.
— Фу, як ти некрасіво виражаїся, — сказала теща.
Тоді він зовсім прокинувся. Потягся, а тоді глянув на них цілком тверезо й притомно:
— То що, мені на ту роботу завтра йти? — спитав, мов чого недоку— мекав ще.
— Ти якийсь сьодня приторможений, — сказала Любка. — А про що ми тобі цілий вечір торочимо?
Коля-рибалка зрадів. Його очі знову приплющилися, але вже для того тільки, щоб ці дві артистки, котрі так геніально грають фурій, не помітили, що він радий понікуди, адже цілий вечір чекав од них саме цих слів.
— По-моєму, ви не говорили, а кричали, — миролюбно мовив Коля, і рушив туди, де мало бути його ліжко, адже він уже справді засинав і це було єдине, чого сьогодні прагнув.
(Продовження на наступній сторінці)