— Знаю,— сказав, усміхнувшись, Іван Маркіянович.— Він у тебе не без донкіхотства. А по-моєму, тут нічого неморального нема. Держава зробила тебе ізгоєм, хоч ти ще майже дитина. Хоче вона забрати в тебе найкращі роки, саме ті, в які людина найбільш здатна до навчання. Ти змушений утікати з рідного міста й поневірятись по гуртожитках, бо мав сміливість сказати одну з безсумнівних істин нашого життя. Чи морально чинить щодо тебе держава? Та й узагалі, навіщо тримати гігантську мобілізовану армію, коли весь світ уже користується арміями найманими, тобто там служать професіонали, а не хлопчаки, яким треба вчитися. Отже порівняно з тією Неморальністю, яку вчинила й чинить щодо тебе держава, твоя мікро-неморальність без значення. Навчання ти легко наженеш, бо хлопець здібний, отже закінчиш школу чесно. Резон? А хабаря хай всучить не батько твій, а мати. Жінки це ліпше вміють робити.
— А коли директор на це не піде?
— Тоді переконаємося, що є директори шкіл не уражені моральними хворобами свого суспільства. Резон? Купиш — не купиш, а поторгуватися можна.
— Є одне "але",— мовив я.— Мене засікло КГБ, воно може докопатися.
— Якщо це йому буде потрібно,— відповів Іван Маркіянович.— Але по-моєму й там осіли досить ледачі люди. Коли будеш обачний і ні в що тут, у Києві, не влізеш, ніхто тебе й не помітить.
Це теж був резон, але я вже "вліз". Відвідав дім, який безперечно під наглядом тієї особливої установи, і збираюся відвідувати його далі. Отже неодноразове відвідання тієї господи буде конечно зафіксоване і мною почнуть цікавитися й тут. Але ж книжки! Як я можу відмовитися від тих книжок, щоб не прочитати їх чи принаймні погортати?
— Пораджуся з батьками,— сказав я.— Але навряд чи вони згодяться.
— Звісно, порадься,— сказав спокійно
Іван Маркіянович.— Хочу тобі добра. До речі, оті несуни, фактично злодії, що є на підприємствах чи в колгоспах, думаєш, неморальні люди? В такий спосіб вони докладають до зарплатні той додаток, що його відмовляється давати держава, аби людина могла в цьому світі сяк-так існувати. Мало в якій країні світу держава так мало платить за роботу, як у нас. А щоб існувала яка-така гармонія, існує неписаний закон: щось людина одержить грішми, а щось додасть собі натурою. Одного-двох зловлять і засудять, а на тисячі заплющуватимуть очі.
— Але ж який державі в цьому інтерес? — спитав я зчудовано: Іван Маркіянович відкривав мені речі ще незнані.
— Інтерес в одурюванні чесних, яких є ще чимало,— мовив Іван Маркіянович.— Привілейованим прошарком краде у себе вона сама: начальство й охоронні інституції мають власні годівниці і спецмагазини, пайки, розподільники; непривілейована частина, яка збагнула неморальність держави, створює це саме собі, тобто краде. Але існують ще мільйони одурених чесних людей, які згоджуються на жебрацьке існування, бо красти не вміють і не можуть. Саме на цих людях неморальна держава й виграє. Отже людині, котра хоче забезпечити безбідне собі життя, треба або увійти в керівні структури, або стати несуном, одурювати покупців, щось перепродувати, а для цього створювати дефіцити, займатися виробничими махінаціями, що інколи робиться тонко й розумно, створювати тіньові корпорації чи красти у злочинний спосіб. У неморальній державі люди мусять бути неморальні і їхній кодекс формується відповідно до тих чи інших суспільних деформацій.
Те, що сказав Іван Маркіянович, мене потрясло — досі я над такими речами не задумувався. Очевидно, й сам Маркіянович належав до людей, які були деформовані у подібний спосіб, але, на відміну від інших, не підлягав деформаціям несвідомо, стихійно, а все чудово розумів. Тобто він був із тих, котрі жили б чесно, коли б чесне було суспільство, але, добре усвідомлюючи, в якій державі живе, донкіхотських комплексів не мав. Чому ж був приятелем мого батька, який належав до тих мільйонів чесних, що їх безсоромно обдирала неморальна держава? Очевидно, цей чоловік не до кінця ще погас. В ньому ще не вмер потяг до чесного життя (це так здається мені тепер, раніше я цього не розумів, а просто обурився на ті тверезі, але й цинічні речі), і цей потяг був щось на зразок ностальгії: людина тужить за рідним краєм, а живе на чужині і на рідну землю повертатися не збирається, бо на чужині їй ліпше живеться. Отож, якоюсь частиною душі Іван Маркіянович був чесний і чистий, а частиною присихав.
Обдумав його пропозицію й вирішив від неї відмовитися: по-перше, батьки мої мали принижуватися перед директором школи, а друге, книжки Степана Вітличного вабили мене більше практичних резонів, тобто я не був готовий до поринання в мул — хотів учитися не формально, а по-справжньому.
Епізод другий. НОВИЙ РІК
Десь із такими думками їхав я до Житомира зустрічати новий 1965 рік. У течці лежав самвидав, який я мав передати Славковому дядькові,— як виявилося, той був далеким родичем Вітличному, а більше, звичайно, родичем по духу. Сів у автобус житомирський, але доїхав тільки до Коростишева. Тут мені трапилося таксі, яке доставило мене до центрального майдану, а не на автостанцію — засобами конспірації я не гребував.
Перш ніж прийти додому, я завітав до Славка, застав у нього його дівчину Люду — Славко награвав їй на баяні. Люда пішла готувати нам каву, а я передав йому самвидав — була це стаття про суд над якимсь Погружальським, який у травні 1964 року спалив україніку Центральної Публічної бібліотеки, і ще дещо. Славко був блідий і вислаблий і оповів, що хворіє, у нього лікарі щось виявили у нирках. Поки не було його дівчини, він розказав мені притишеним голосом, що не хоче прив'язувати її до себе, але важко йому з нею розірвати,— поки що вона його тримається.
— Можливо, з жалю,— сказав Славко і болісно скривився, схопившись за поперек.
— То може тобі не лишати цього,— я кивнув на шахову дошку, під якою Славко сховав самвидав.
— Ну ні,— мовив він.— Жахливо хочеться чогось такого почитати.
Зайшла Люда, несучи паруючі філіжанки, вона теж була якась притомлена, а може, й смутна. Ми пили каву, і я розповідав про Київ. Власне, про книжки, які прочитав останнім часом — очі в Славка при цьому розгорілися.
— А чи не міг би чогось привезти мені? — спитав він.— Бачу, незле там прилаштувався.
— Прилаштувався,— сказав я.— Книги не мої, але спитаюся.
— Спитайтесь,— мовив Славко.— Це мені допомогло б.
— Допомогло б,— сказала Люда,— коли б строгіше тримався дієти.
— Дієта — це дурниця,— скривився Славко.— Я тут духовно занидів.
Люда, очевидно, образилася, обличчя її витяглося й стало непроникне — мабуть, вважала, що при ній і при її самопожертві Славкові нидіти не годиться. Впадало в очі, що стосунки між ними вже не такі ідеальні, як раніше.
— А я все-таки кажу, що тобі потрібна найстрогіша дієта,— сказала твердо Люда.
— Потрібна,— зітхнув Славко.— Покоряюсь і слухаюсь!
— Буде від того добре тобі й мені,— сказала так само твердо Люда.
Тримала себе, як сиділка, очевидно, це складало їй приємність. Але між ними сьогодні напевне пробігла чорна кішка. А може, й не сьогодні. Мені стало чомусь смутно, я зирнув на Славка, і він гарно й тепло до мене всміхнувся.
— Що тут у вас ще нового?
— Дещо є, але не знаю, чи тобі казати.
— Обов'язково,— мовив я,— тим більше, що вже сказав. Давали про себе знати "дяді"?
— Та приходив один, розпитував про тебе. Чого поїхав і куди?
— І що ти сказав?
— Що вони надто могутня організація, аби такі дурниці випитувати в майже нерушного каліки. Вдавав із себе ледве не мого приятеля. Казав, що ти даремно втік, вони б тебе не чіпали. Я й питаю: "А те, що ви виперли його з кочегарки?".— "Ну, це не ми,— сказав.— Це начальник ЖЕК-у, перестрахувався!"
— Все це речі чудові,— мовив я.— Але чому не хотів мені цього казати?
— Бо не про те йдеться,— сказала, якось дивно підтиснувши губи, Люда. Славко зирнув на неї так, ніби хотів, щоб вона прикусила язичка.
— Є щось страшніше?
— Не страшніше, але неприємне.
— Артур зв'язався з Ларисою, і вони тепер нерозлийвода,— шорстко промовила Люда.
Славко знову зирнув на неї вовком, а я сидів ошелешений.
— Артур із Ларисою? — спитав я.— А як же підозри?
— Артур переконався, що Ларису ми даремно образили. Вона вважає, що ти винен,— трохи силувано заговорив Славко.
— Ну, це не така вже страшна новина,— мовив я, роблячи байдуже обличчя й чудово знаючи, що це всі бачать, бо воно роблено байдуже. Все-таки вразився, бо таємно вирішив зустрітися з Ларисою, адже там, у Києві, вона не раз мені ввижалася, я тужив за нею і не ховався з цим перед самим собою.
— Коли признатися відверто,— мовив я,— у мене з Ларисою нічого й не було. Вона тільки вдавала, що моя дівчина.
Обоє мовчали й дивилися на мене, як на безнадійного брехуна, котрий хоче врятувати свої чесноти, хоч я казав щиру правду. Але був і брехуном, бо Ларису любив. Любив тоскно і від початку безнадійно.
— Артур дуже соромиться,— сказав Славко,— бо вважає, що повівся щодо тебе не по-братському. Але та мала бестія його, здається, серйозно окрутила, і він втратив голову.
(Продовження на наступній сторінці)