Мені було в цьому домі цікаво. По-перше, відразу ж прийняли тут за свого без найменшої підозри й остереження, хоч за цим домом напевне стежили й могли послати їм і провокатора. По-друге, я ніби повернувся в ті наші чудові вечори у кочегарці, де Славко проголошував свої монологи, а ми жадібно його думки вбирали у себе. Одне тільки було інакше: не сиділа біля мене Лариса і не відчував я її тепла. Спогад про Ларису знову прозвучав у мені, як печальна музика. Я пив каву, слухав розмову й роздивлявся стелажі. Господар помітив цей мій інтерес.
— Вас цікавлять книги? — м'яко спитав.
— Дуже!— палко мовив я.
— То підійдіть до стелажів і подивіться.
Я не примусив себе запрошувати двічі і відразу ж пішов до стелажів. Розмови вже господаря із Євгеном не чув — це була дивовижна бібліотека, притому майже вся українська. Видання двадцятих років, галицькі міжвоєнні, видання дореволюційні, варшавські і празькі міжвоєнні, кілька книжок сучасних закордонних, багата періодика: "Літературно-науковий вісник", "Правда", "Зоря", "Українська хата", "Киевская старина", "Записки наукового товариства імені Шевченка", міжвоєнні галицькі "Дзвін", "Вісник", "Вікна", "Сьогочасне і минуле", видання часу революції: "Музагет", "Наше минуле", "Книгар"; спогади, поезія, романи, оповідання — більшість із цього я не знав і не бачив — аж голова запаморочилася. Я гортав і гортав: "Літературний ярмарок", "Вапліте", "Життя й революція", Хвильовий, Підмогильний, Шпол, Плужник, Зеров, знайомий уже мені Антонич, "Поза межами болю" Турянського, Івченко, Свідзинський, спогади Чикаленка й Лотоцького,— Боже мій, думав я, хвилюючись, аж руки мені тремтіли — який дивовижний і заманливий світ! Але пора було схаменутися й прощатися, я й так пробув надто довго.
— Бачу, вас вабить книжка,— з теплою усмішкою сказав Степан Вітличний. Ні, це була якась особлива всмішка, ні в кого ані після того, ані до того не бачив я такої доброї й гарної усмішки.— А де ви в Києві живете?
— У гуртожитку,— сказав я.
— Я б вам залюбки давав читати,— сказав, ніби вибачився переді мною Степан.— Але в гуртожитку таких книжок тримати не можна. Хочете, приходьте сюди до мене, десь вас посаджу й читайте.
— Це клопіт,— сказав я ніяково.
— О, я до цього звик,— мовив Степан.— У мене тут багато читачів, є навіть спеціальне крісло в тій кімнаті.
— Дуже вам вдячний! — сердечно сказав я.
— Е, що там! Головне, щоб вам була користь.
Голос у нього був тихий, трохи хрипкий, лагідний — очевидно, саме такий голос і мала мати людина із такою особливою усмішкою.
Вийшов із парадного і здивувався: було зовсім темно. Здається, прийшов сюди за дня, а просидів аж до темені. Власне, й темінню те, що обняло мене, назвати було годі: світився осяяний ліхтарями чистий, незайманий сніг. Тут був палісадничок, кілька лавок, кілька дерев — все покрито кудлатими шапками, а стежка на хіднику ледь протоптана. Сніг уже перестав, і я вдихнув свіжого, духм'яного повітря — був щасливий.
"Господи! — подумав я.— Чи ж я можу відірвати себе від такого світу. Від товариства мудрих і добрих людей тільки для того, щоб сховатися од того страшного спрута, що чигає на мене й на всіх добрих і розумних людей. Чи й мені вкладатися,— думав я,— у піраміду дурнів і ставати стандартною, безликою цеглиною для цієї піраміди. Чи має рацію мій батько, теж розумний і добрий, який в ім'я безпеки своєї й родини заховавсь у себе, в самоту свою, і живе обережним, настороженим життям? Ні, не міг зараз вирішити цього, надто був схвильований. Не хотів одразу сідати до тролейбуса, а пішов по майже безлюдній, засніженій вулиці. Залишав у снігу свої сліди, які долучалися до тих, що пройшли тут раніше — чудово мені було! Потім я сів у тролейбус. Пасажирів спершу виявилося мало, і я приклеївся очима до шибки, на якій було трохи намерзлого квіття та віття, і крізь це квіття та віття дивився на кудлаті постаті з хідників, на круглі плями ліхтарів і жовті чи сині світлові кола між ними, на ясні прямокутники вікон, за якими ховалося буття людське: щось вони там говорили, щось робили, від чогось хвилювалися, дивилися телевізори, їли, читали, майстрували, кохалися — зараз не мав до них урази, а навіть якесь споріднення, бо і я був із їхнього світу, бо і я помалу вписувався у це місто й починав бачити й розуміти його красу і силу. Поки що я в ньому бездомний, безхатий, і той дах, який маю, тільки тимчасове пристановище, але в нього однією ногою я вступив, бо в ньому уже не сам. І все-таки чудово відчувати, що ти у світі не сам, що в тебе в нагрудній кишені є хай один, але милий тобі номер телефону,— був певний, що цих номерів усе більшатиме й більшатиме.
Зійшов на Хрещатику, сніг знову припустився. Широчезні хідники проспекту були запруджені людьми, але ніхто не поспішав. Отак ніби цей сніг задавав ритм повільним людям, що раптово забули справи й турботи, забули, що існує десятки спрутів, котрі підстьобують їх, спостерігають, смокчуть із них соки, роз'єднують їх, учать ненависті одне до одного, запалюють порожнечу, звалюють їм на плечі суєтні дні й неспокійні ночі, що їх мусять тягти, висолопивши язика — просто часом приходить такий мент, коли всі раптом відчувають себе людьми, коли сварки й пристрасті притихають, коли навіть шпики й підслухачі відчувають утому, коли вечір стає просторий, свіжий і запашний, коли хочеться дихати на повні груди, коли люди шукають одне одного поглядами, зазирають одне одному в душі, але не для того, щоб понишпорити там неситим оком, а щоб пошукати там брості любові. І я не відрізнявся від них нічим, бо й на мене так само повільно осідав сніг і завдавав повільного темпу: думкам моїм, і почуттям, і бажанням. Одне турбувало: всі ці люди були мені незнайомі. Тобто, не почувався тут так, як у Житомирі на Михайлівській, де стільки було знайомих лиць, з якими хоч і не знався, але які колись десь бачив, де міг зустріти знайомих і ближчих: однокласників, сусідів чи друзів,— це ж місто було мені ще чуже. Запалив сигарету і до мене відразу ж підійшов якийсь чоловік припалити. Припалив і приязно кивнув — був це такий же самотній, як і я.
Пройшов ще трохи й зустрів Колю зі свого гуртожитку.
— О, привіт,— сказав той приязно.— Не вгостиш сигаретою?
Дав йому цигарку, ми запалили й пішли поруч.
— Я тут з одною марухою призначив свіданіє,— сказав Коля.— А вона й не прийшла. Кошмар! — він тихо засміявся.
— А чого ти, Колю, й досі нежонатий? — спитав я.— Немолодий уже.
— Воно так,— мовив Коля, випускаючи дим.— А куди ту жінку приведу? В гуртожиток?
— Знайди собі з квартирою,— показав зуби я.
— Тоді вона мені на голові сидітиме,— сказав Коля.— Нє, я хочу своє мати!
— Але нежонатий, чи дочекаєшся ти квартири?
— Да! Замкнутий круг! — сказав Коля.— Але в приймаки не піду! І не хочу, щоб діти мої в гуртожитку плодилися. Окрім того... баби від мене чогось сахаються, а чого?
Він знову засміявся, але цього разу гірко.
— Бо вони як метелики, що летять на ліхтар.
— Да, мордою я не вийшов,— сказав Коля.— Але нічо, якось проживу... І ну їх к чорту, тих баб!..
— Через це вони від тебе й сахаються, що немилосердний до них.
— Я немилосердний? — здивувався Коля.— Та де вони милосерднішого знайдуть?
Але я, здається, знав, чого жінки сахалися Колі,— від нього йшов гострий, важкий запах, як від козла. Чи знав він про це?
Простували якийсь час мовчки. Падав сніг...
Тим часом Іван Мар'янович порадив мені спробувати піти у вечірню школу, щоб не губити рік — для хлопця, котрий має загрозу армії, це не без значення. Я сходив, і мені сказали, що коли я дам довідку про атестацію за першу й другу чверть, мене залюбки приймуть.
— Коли батьки постараються, це не проблема,— сказав Іван Маркіянович.
— Але ж другу чверть я не вчився.
— Живеш у корумпованому суспільстві, хлопчику,— мовив Іван Маркіянович.— І до нього в певний спосіб треба пристосовуватися.
— Дати хабаря? — спитав я.
— Треба,— спокійно відмовив Іван Маркіянович.— Серед вовків вий по-вовчому, а серед кіз мекай по-козячому... Хай уже твої батьки стягнуться, натомість не згубиш рік. Бо коли тобі забриють лоба, згубиш не рік, а чотири — для молодого хлопця, котрому треба встановитись у житті, це забагато.
Резон був безперечний, до військових подвигів я потягу не мав, а вчитися справді бажав. Але батько мій на такі речі ніколи не згодиться.
(Продовження на наступній сторінці)