Мій батько з'їздив до свого приятеля у Києві, і я невдовзі опинився на Дарниці в робітничому гуртожитку, наповненому простими хлопцями, з якими в перші часи намагався бути на їхньому рівні: розмови про роботу, футбол, дівчат, гра у шахи, доміно, спільні вечері часто з випивкою — до речі, від цих випивок у гуртожитку висів своєрідний сопух, який звідтіля не вивітрювався. Працював я на бетонному заводі, наша бригада виготовляла панелі для перекрить будинків, балки і таке інше. Робота й справді була не легка, як і в кочегарці, але я швидко втягся, бо вже мав кочегарський гарт. Заїдало мене інше: духовна самотність. Тільки тепер я відчув, яке це благо мати таких приятелів як Славко, Артур чи навіть Лариса. Дівчата, які були навколо, мене не приваблювали, як надто елементарні, хоч деякі з них і пускали в мій бік бісики. Я знайшов собі розвагу у вихідні: сідав у 27-ий трамвай і безконечно довго їхав, розглядаючи перехожих — здобував при тому, як називав, "острівець тиші в.душі". Було заколисливо м'яко їхати отак, коливаючись разом із трамваєм, стежити за калейдоскопом облич, що пропливали за вікнами, напівмріяти, відчувати тепло, бо вже був грудень, земля вкрилася подекуди клаптиками снігу, висіріла й трава, а безлисті дерева нерушно погрузли у глибокому сні. Кінцевою метою моєї мандрівки був кінотеатр "Київ" чи "Панорама", де я змішувався з людьми й дивився зарубіжні фільми — особливо подобалися мені італійські неореалістичні, які тоді ще йшли. А потім, схвильований і розмріяний, повертався назад. Інколи забрідав у бібліотеки й сидів там, читаючи, у більші й поважніші мене не пускали, як людину, що не вчиться, і без вищої освіти, а в менших усе було гаразд. Особливо часто я заскакував у свою районну бібліотеку, де бібліотекаркою була старша за мене дівчина з пишною кучерявою (як у баранця) кучугурою волосся і з досить сірим обличчям. Звали її Тамара, і я з нею заприязнився, бо й вона була начитана, правда, говорила виключно російською мовою з якимсь милим шепе-лянням: не вимовляла "р" і "с". Я навіть провів її раз додому, по дорозі вона безперестанку тараторила про якихось московських та ленінградських акторів і про кіна, в яких ті знімалися; книжки, якими вона захоплювалася, були також московських та ленінградських авторів, і от уперше, йдучи поруч цієї виключно чужої мені дівчини, я незмірно затужив за Ларисою й подумав, що ми з нею повелися таки зажорстоко й не розібралися з нею доладу, я ж, виявляється, її таки люблю. Але ця любов була в мені, як спогад про далеку, напівзабуту осінь, ніби все відбувалося не місяць тому, а років з десять, в осінь із смутним присмаком прозорого повітря, настояному на жовтому листі, а я ніби був людиною, котра вже відчувала старіння. Отож, провів Тамару до її дому; вона, певне, сподівалася, що я, як це чинять московські чи ленінградські актори, у своїх недолугих кінах, поцілую, навіть потяглася до мене, але я чемно з нею попрощався й пішов у свою самотність, повен неясної туги й каяття — відчував себе поки що в цьому місті гостем. І от тоді я згадав Богдана Горбача зі Львова, згадав, що він назвав мені ім'я якогось Віт-личного, згадав навіть вулицю, на якій він живе, хоч номер, як і номер телефону, звісна річ, забув. Йшов від трамваю до гуртожитку й думав, що потелефонувати тому Степанові Вітличному не штука: набрав 09 і телефона мені напевне скажуть, але як бути з батьковим наказом опуститися на дно, зануритися в мул і перечекати. Бо коли той Степан знає Богдана Горбача — це значить, що й за ним ведеться стежа, тож моя втеча до Києва не матиме ніякого сенсу.
Зайшов до гуртожитку, хлопці з моєї кімнати зустріли мене радісним гомоном: випивали. Я змушений був сісти до столу, випити, слухати п'яне варнякання, пересипане матюками й масними анекдотами, сам щось варнякав у їхньому стилі й реготав із тих анекдотів, хоч мені було зовсім не смішно, бо в душі моїй завмер смутний звірик із широко-розплющеними й скорботними очима, і той звірик не пускав хмелю в моє тіло, не впускав у мозок тих анекдотів та варнякань, і мене було ніби два: один із оболонкою отакого підхмеленого простого робочого хлопця, а другий поважний, насторожений, смутний, наповнений спогадами про осінь, що була ніби десять років тому, про Ларису, з якою, може, ніколи вже не зустрінуся, думками про те, що річкове дно й намул мене зовсім ні від кого не рятують. Не мав претензій до цих хлопців, вони були по-своєму непогані, але мені з ними було нецікаво. До речі, вони теж відчували це, і між нами, незважаючи на всю нашу добросусідність, все-таки стояв паркан. Що це й справді так, я переконався, бо один із них, старший за мене років на десять, якось підійшов підхмелений і сказав:
— Дивлюсь на тебе й думаю: ти між нами недовго пробудеш.
— Чого це? — здивувався я.
— А того, що не такий, як ми!..
— Брось, Коль,— навіть під мову його підробився.— Чи в мене руки, ноги, плечі й голова не такі?
— Руки, ноги, плечі такі, а голова ні! — сказав Коля.
— Вуха не так ростуть?
— Звивини іначе розположені,— відповів Коля.— Думаєш, не бачу? — він якось характерно змружив очі.
— Чудак ти! — плеснув я його по спині, хоч чудово відав: він каже правду.
— Може, й чудак,— сказав, так само примружуючись, Коля.— А ти серед нас недовго будеш. Я старший і от що скажу: не валяй дурака, а вчись!
— Я й збираюся.
— Тож. Я не такий дурак, як ти думаєш!
— Але Бог з тобою, Коль! — вигукнув я щиро.— Ніколи про тебе погано не думав.
— То хай буде,— засвітився Коля.— Давай п'ятак! Може, колись спомниш: був такий бетонщик Коля. І не дурак!
Ми потисли один одному руки, і я цілком наївно подумав: нарешті хоч з одним чоловіком у цьому величезному місті став на цаль ближчий. А наївно я думав тому, що з цим Колею у мене складуться трохи засвоє-рідні стосунки.
Телефона Степана Вітличного по 09 мені відразу ж сказали,— і я тримав клаптика паперу, на якому його записав, у нагрудній кишені — він мене грів. Принаймні, здорово було відчувати, що можеш зняти телефонну рурку й тобі відповість приязний голос. Але якийсь час робити це не зважувався.
Тим часом сталася ще одна невелика подія: на роботі до мене підійшов батьків приятель, інженер, люб'язно зі мною побалакав і запросив заходити1 до нього, бо розумів, що мені у незнайомому місці може бути незатишно. Говорив досить доброю українською мовою, і саме це спокусило мене згодитися. Пішли до нього разом після роботи, підійшли до найстандартнішого будинку з так званих "хрущовок", піднялися сходами з подряпаними стінами і найнеймовірнішою сумішшю кухонних запахів, а коли батьків знайомий, звався він Іван Маркіянович, відчинив власні, оббиті дермантином двері, з них полило духом смаженої картоплі з цибулею. До нас вийшла кругла, огрядна, добродушна жінка; Побачивши мене, очка її засяяли, а вуста чемно всміхнулися.
— О! — сказала вона.— Це хто такой красівий молодой человек?
Іван Маркіянович пояснив, але не українською, а чомусь російською мовою.
— О! — сказала жінка, і її очі ще більше засяяли.— Дєвочкі будуть ради познакоміться. Січас будем ужінать... Замічатільно!
— Січас предупрежу дєвочок,— сказав Іван Маркіянович і сховався за дверима, в які було вправлено гофроване скло.
— Подождітє мінуточку і раздівайтєся,— сказала жінка й сховалася за другими, такими ж дверима — саме звідти й долинав той запах картоплі з цибулею. Я опинився сам у тісному коридор ці, в якому стояла шафа на одежу, холодильник, підставка для взуття, прохід був вузенький, стеля низька, бо зменшена антресолями, тут-так и висіла зимова одежа, в основному жіноча, а на підлозі валялося пар з десять жіночого взуття, досить безладно розкиненого. Мені було незручно тут стовбичити, але й піти не випадало, і я терпляче чекав, вдихаючи харчові запахи, якими по вінця був наповнений цей коридо-рець. Зрештою, а минуло досить часу, вийшов Іван— Маркіянович.
— Вибач, що примусив чекати,— сказав він.— Тут У мене жіноче царство.
Усміхнувся трохи зніяковіло, а тоді додав:
— Потеревень трохи. з дівчатами, поки вечеря доспіє.
(Продовження на наступній сторінці)