— О, у вас весело,— мовила Люда, заносячи тацю з кавником, цукорницею й трьома філіжанками.
— Розповів анекдота,— сказав Славко.— Але його при дівчатах не розказують.
— Ніколи б не подумала про вас такого,— мовила Люда, тепло освітлюючи мене поглядом.— За Славковими розповідями, ти серйозний.
— Але ж, Людочко,— сказав Славко.— Анекдота розповідав я, а не він.
— І сам сміявся? — звела брову Люда.
— Ну да, як гуморист третього сорту. Славко героїчно мене підтримував, я був вдячний за те.
— Він трохи пустосміхі Славко, не вважаєте? — зауважила Люда.— Але мені це в ньому подобається.
Ми пили каву, теревенили, але я все-таки відчував, що тут зайвий. Бо там, де двоє, він та вона, третій завжди зайвий. А між ними уже з'явилася та таїна, яка так чудово сполучає людей різної статі. Через це я висидів якийсь час і попрощався, вони мене не затримували, хоч Славко співчутливо на мене поглядав.
Я йшов у темряві, розсіченій ліхтарями й думав: це добре, що мої приятелі не самотні, легше буде їх покидати. Артур від якогось часу сприязнився із Славковим дядьком, хоч між ними й була немала вікова різниця, а Славко мав приятеля ніжного. З нас трьох самотній залишився я. Зрештою, у стосунках із дівчатами, з Аллочкою чи Ларисою, в мене ніколи не виникало тієї таїни, яку я помітив сьогодні у Славка і Люди; очевидно, самотність — мій талан. Була пізня осінь, листя на деревах майже опало, і я думав, що листя моєї юності також опало. Був, сьогодні, може, надмір дорослий, а через те й смутний.
Увійшов у свою вулицю, темну й безліх-тарну, небо світило зорями, але місяця не було. Місяць моєї юності також зник, як один із осінніх листків, і я з того не жалкував. Проходив повз освітлене чиєсь вікно, зазирнув у нього й побачив, як мирно вечеряє родина. Чоловік сидів у сорочці із розстебнутим коміром — зосереджено посилав ложку за ложкою до рота. Дівчинка неуважно копирсалась у тарілці й дивилася замріяно бозна й куди. Опасиста жінка стояла біля столу, спершись на спинку стільця і щось розповідала.
Я пішов далі і раптом згадав "Касандру" Лесі Українки, згадав слова Андромахи, які раптово вразили мене, бо засіли в душі гвіздком: "То що, Касандро, доволі з нас уже тієї правди, зловісної, згубливої, так дай же нам неправдою пожить в надії, ох, як я втомлена від тої правди! Ох дай мені хоч сон, хоч мрію, сестро!"
Чи Андромаха те сказала, чи я?
Але ні, щось у мені збунтувалося від тих слів, щось їх заперечило, відштовхнуло — не був я ще ані такий утомлений, ані вичерпаний, хоч згодився тоді, у розмові з батьком, "опуститися на дно". Згодився забитись у мул, заплющити очі, як це свого часу зробив і батько мій, і придумати для себе мрію й сон. Тішити себе тим сном і мрією, аж поки не увійду у вічний сон і вічну мрію.
Ні, я ще не був до того готовий. Був вигнаний, покинутий, самотній, душа в мене плакала, темрява мене обступила, зорі наді мною кришилися й падали, а я думав, що все це дочасно. Що я не хочу ще ні сну, ні мрії, вічних і не вічних, а хочу дивитися на світ широко розверстими очима. Хочу прокинутися, і хай у вікні моїм постане велике червоне сонце. Хай розіллє кімнатою червоне золото, хай дивно прикрасить речі, хай згадаю я золоту кімнату Верлена, хай заграє оте сонце на склі фотокарток і хай стане воно золотим генієм, чистою й чудовою музикою, за яку, може, й варто віддати життя — за можливість її сприймати й мати.
Щось у мені вмерло, а щось народжувалося. І диво дивне зі мною учинилося — я вже не належав цьому місту, а мене повабило своїми таїнами інше, незнане, велетенське, в якому так легко загубитися й пропасти, як у найбільшій пустелі, але яке дише й живе не так, як це мале, тихе, напівзаснуле. Мені здалося, що я чую голос рога, сопілки, гітари, гусел, псалтиря, флейти та всілякого роду музики. Чи ж упаду я і поклонюся золотому ідолові, якого поставив ще цар Навуходоносор? Бо той, хто не впаде і не поклониться, тієї ж хвилі буде вкинений до середини палах-котючої, огненної печі.
"Я не потребую відповідати на це слово,— сказав подумки,— бо мені ще не пора. Коли мій Бог, якому я служу, зможе врятувати мене з палахкотючої огненної печі, то він врятує і з твоєї руки, о спруте! А якщо ні,— сказав я, нехай буде тобі, о спруте, знане, що богам твоїм я не служитиму, навіть коли заб'юся в мул, затулю очі й вуха й перестану їсти щось інше, як мул, і пити щось інше, як збовтану воду. А золотому ідолові, о спруте, якого ти поставив, не буду вклонятися!"
Я підійшов до свого дому. Він палав одним вікном. Крадьки підступив до шиби й побачив батька, який сидів за столом, облитий рівним, жовтим і трохи міражним світлом і читав Біблію. Можливо, притчу про трьох юнаків із палахкотючої, огненної печі.
ЧАСТИНА ДРУГА
ПРЕАМБУЛА
(Продовження на наступній сторінці)