— результат містичної помсти горбунки Зої. Чи ж можна покарати людину щастям? Очевидно, інакше не виникав би в моїй душі жаль до них. Справжній щасливець, очевидно, не буває смішним. Адже смішний — це невідповідний до норм життя при кволості своїй, не силі. Смішний — це недоладний, отже, смішний щасливець — жалю гідний. А може, треба писати разом
— жалюгідний? Не знаю. Не суди і суджений не будеш, — хоч судженими бути приречені всі: й ті, хто судять, і ті, хто не судять, адже буває гріх у безгрішності і безгрішність у гріху. Коли так, то буває щастя в нещасті й навпаки. Зрештою, ми жаліємо людей чи зневажаємо їх через гординю свою, а гординя буває сестрою милосердя, ним гординю свою спокутуємо. Отже, хай люди живуть як їм хочеться. "Не сунь носа не в своє корито,
— сказав давній мудрець (хто саме?), — а вдовольняйся своїм, навіть коли твоє не таке повне, як сусідське". А ще я десь читав: "Посмійтеся спершу з себе, а тоді з інших". Але й обгородивши себе тином таких цитат чи софізмів, я чомусь не можу цю щасливу пару не жаліти. Та Бог із ними!
10
Усе, що сталося з моїми друзями після їхніх узаємин із горбу нкою Зоєю, не могло мені послужити морально-научаючим уроком із простої причини, і я вже не раз про те казав: всі метаморфози та нещастя (з Юрком та Геннадієм) сталися задовго після мого гріхопадіння, але мені було досить їхніх розповідей, щоби змобі лізу вати власну відпорну силу і порвати жилку від гачка до вудки горбунки, — гачка, що його я, як усі проковтнув. Той гачок ще поболить, вважав я, але людині вольовій (а я себе таким бачив), не важко позбутися і його — в такій спосіб я ніби втішався зі слабкості своїх приятелів; повелича-тися ж власною силою та витримкою для півнячої чоловічої природи — це сатисфакція. Був би я дурний, щоб і собі полетіти на той вогонь, у те пекло, що проковтнуло моїх компаньйонів, і там згоріти. Обміркувавши добре ситуацію, я вирішив, що в оповідженій історії є щось і смішне, отож варто мені ставитися до чарівництва горбунки Зої та її настирливості (спокусити нас і використати для якогось потаємного плану) іронічно. Єдине, в чому я мав себе переконати, що доступність Зоїна — це як кинутий отруєний шматок для птаха чи пса. Логіку мав елементарну: нечиста сила, містика й усіляка чортівня існує лише для тих людей, котрі в неї вірять, отже, віра є стимулятором, котрий усі ці речі для людей проявляє й оживляє. Віра ж ніколи не керується засновками логічними, скоріше навпаки, вона істинним називає не розумне й логічне, а чуття, почуття і бажання бачити річ так чи інакше, — отже їх наділяє функцією розуму. Відтак нереальне стає сущим, і можна твердити, що воно в житті справді є. Це значить, що нереальне є породженням нашого таки чуття — не розуму, тому ми й потрапляємо у владу собою ж створеного. Нечиста сила, містика і всіляка чортівня, гадав я, існують суб'єктивно, а не об'єктивно, можна гадати, що вони створені Богом для нашого спитування. Єдине, що об'єктивно існує, поза нами, чуттям нашим, розумом, уявою — це Бог, котрий такий же неосяжний, безмежний і непізнанний, як безконечність. А може, безконечність Богом і є. Його можемо тільки пізнавати, але не пізнати.
Я вирішив, маючи в собі задатки слідчого, ставитися до горбунки Зої як лікар до пацієнта, чи, точніше, як учений-дослідник до кролика чи пацюка. Тобто — кожен її рух і дію аналізувати й контролювати розумом, самому залишаючися холодним. Коли ж мені доведеться із Зоєю (слабке моє місце) таки піти на фізичне зближення, то чинити лише так, як чинив раніше із легкодоступними дівчатами, причому тут бажано обійтися і без "солом'яного кохання", адже входити у стосунок із жінкою сильної містичної енергії (а те, що Зоя нею володіє, не сумнівався) завжди небезпечно і результати такого з'єднання важно передбачити.
Ось яку броню вдягнув я на себе, рушаючи на цю прю. Мені можна не уникати дівчини, зате іронії не маю позбуватися ніколи — це мій меч. Я вже кілька разів (на пляжі, біля вікна Білого дому) витримував силу містичного наслання (назвемо його чаруванням) горбунки Зої і, хоч це було нелегко, але його витримав. Отже, мені треба, думав я, не ковтати наживки на закинутому її вудкою гачку, а чинити так, як робить обережна й хитра риба: обкусувати приманку зусібіч, не забуваючи про її смертоносність чи лихоносність і хіба імітувати акт заковтування. Така риба наживку поїдає, але ніколи на гачка не настромиться. Відтак інтерес мій до горбунки Зої мав бути не більший від інтересу до гри. Не до дійства, а — гри, — адже гра ніколи не є серйозною, бо вона імітує серйозність. Я мав ще ту перевагу, що об'єкт мого інтересу мною був певною мірою вивчений, я ж для нього — земля незвідана. Але чи це так? Не треба забувати, що Зоя дружила з Оксаною, яка могла чимало їй про мене розказати.
Перш ніж надійшла ота пам'ятна ніч, яку хочу описати докладно, мені довелося з горбункою Зоєю кілька разів здибатися. Впало у вічі, що Зоя таки вийшла на лови (у мені навіть звучала пісенька із п'єси Фредра "Дами й гусари": "Ми йдемо на лови, на лови" — я її тоді частенько поспівував, щоб зберегти в собі іронічний настрій, а п'єсу цю я бачив у виконанні львівських акторів театру імені Заньковецької, які тоді гастролювали в Житомирі), — бо кілька разів про дефілювала повз мої вікна зовсім так само, як тоді, коли втискувалась у нашу компанію і робила розвідувальні обходи.
"Що ж, — думав я, дивлячись на неї з глибини кімнати, — засоби вивірені та стереотипні. Що далі?"
Далі ми перестрілися на вулиці, і вона знову попрохала в мене книжку Амброза Бірса. Я книжку почитати дав, бо мені раптом стала цікава її реакція на літературу з містичним началом. З другого боку, відмітив, що й узяти книжку, прочитати, повернути її, обговорити — чудовий легальний спосіб ловів. "Ми йдемо на лови, на лови!" — іронічно наспівував.я, чекаючи, поки книжка буде прочитана. Врешті книжка була прочитана, а щоб повернути її мені, Зоя прийшла до мене додому. Я жахнувся! Бракувало ще, аби це помітила моя мати з її строгими педагогічними принципами: боротися з двома жінками жодному чоловікові не під силу. На щастя, мати пішла на закупи в місто, і, поки Зоя в мене сиділа, висловлюючи захват од книжки, мати десь щасливо стояла в чергах і горбунки в мене не застала: лишалася, правда, небезпека, що цей прихід засікли всеоглядні сусіди, тож матері моїй про те ще донесуть. Гріх то, звісно, невеликий — зустрітися з сусідкою, але ж із якою? Під час гостювання магічного погляду Зоя не запалювала, але поводилась, як проста, розумна й цікава дівчина з оригінальним мисленням, трохи, звісна річ, наївним, я би сказав, первісним. Але книжок вона прочитала багато, правда, хаотично і безсистемно, — що трапиться під руки, як бувало в дівчат із зачатками духовності, але без доброї освіти та культури. Говорила Зоя зі мною, як завжди, досить чистою літературною мовою, але з елементами просторіччя. Очевидно, я дивився на неї справді як дослідник на кролика, а це значить іронічно, правда, до певної міри, щоб вона цього не відчула, але вона, здається, те відчувала і, очевидно, тим турбувалася. Жодних ознак чарування цього разу таки не було, цікаво, що Зоя намагалася сподобатися мені натурально, через що обличчя її було по-особливому осяяне, і я весь час зупиняв на ньому погляд: байдуже пройти повз красу ніколи не міг. Але досить було перевести очі на її спотворену спину, власне на плечі (бо сиділа проти мене простоглядно), як той чар охолоджувався і зникав. Я не бажав удаватись у просторі балачки, боявся-бо, що надійде мати, тому сам говорив мало, хоч язик у мене свербів, — вона, як і Оксана, вміла спонукати до розмови, при тому цілком ненав'язливо, я подумав, що Океании урок вивчила добре. Зрештою, настала пауза, після якої гості йдуть: Зоя попросила в мене ще якусь книжку, подібну до БірсЬвої. Я дав їй Едґара По, тим самим прирікши себе на ще одне її відвідування, яке вже може відбутись у присутності матері, тоді ґвалту мені не уникнути, — мати не терпіла, коли я приводив друзів додому, навіть хлопців, не кажучи вже про дівчат — ця риса в неї була фатальна. Тому я вирішив випередити події і сам підійшов до Зої, коли вона стриміла у вікні, — цікаво було мені й інше: чи не випробовуватиме й тепер свого магнетичного погляду з усіма наслідками. Але, очевидно, досвід від перечитання "Людини і змії" Амброса Бірса її чомусь навчив: не бажала уподібнюватися до змії і тим мене відлякувати.
Зоя книжку вже прочитала, заявила, що Едгар По не такий цікавий, як Амброз Бірс, бо пише трохи каламутно, а може, він трохи божевільний, але все одно задоволення мала велике, і так далі і тому подібне. Книжку вона винесла, попросивши щось іще. Але більше подібної літератури я не мав, про що прямо заявив.
— Нічого, — сказала Зоя, мило всміхаючись. — Дай, що вважаєш цікавим і добрим.
Отже, вона щодо мене тактику змінила, тобто намагалася сподобатися без своїх чортівських штучок, і я почудувався її проникливості.
(Продовження на наступній сторінці)