"O santa simplicitas!" — захотілося вигукнути мені, але я стримався, жаль мені було свого простакуватого приятеля. Зрештою, чому я був такий впевнений,, що горбунка Зоя "красівого" Олега (хоч його краса, як на мене, була сумнівна) та й не захоче скрутити? Але в глибині душі був того певен: горбунка і справді ніби нікого не скручувала, тобто після того, як здобувала своє, до партнера інтерес тратила. Але я відчував тут присутність таємниці, якої ще не розгадав: може, Зоя уражена німфоманством? Чи, може, мститься отак на нас, чоловіках, що ми через її потворність ігноруємо її красу? А може, просто хоче завагітніти, щоб народити дитину, використовуючи моїх приятелів як племінних биків у розпліднику? А може, все разом? А може, вона й справді жінка з містичною енергією, тобто відьма, отож має свої відьмацькі запити та задоволення? А може, в ній поселився біс, який нею кермує, коли вірити в бабські казки, в який завжди є доля правди?
Ось скільки питань застрибало в моїй голові після Олегової відвертої, хоч і уривно розказаної оповіді. Олег ніби підслухав мої думки:
— Слушай, мене інтересує таке. Ну вот, говорят: ведьма. Ти можеш мені пояснить толком: шо воно такое, ведьма? Летает на вєніку? Но ето же чепуха!
— Я вже тобі пояснював, — мовив терпляче. — Це жінка з містичною енергією.
— Да, я помню, — сказав він. — Но не думал, шо такое єсть у жізні діствітільно... А тепер верю!..
І він поринув у себе, сидів якийсь загаданий та печальний, ніби це не був отой знайомий мені самовпевнений і трохи надутий Олег: бабник і фанфарон. Ні, переді мною сиділа інша людина, не сказав би, що просвітлена чи умудрена, але чогось у житті навчена — мені було його жаль.
— Ти уверен, шо она міня оставіт в покої? — спитав удруге він і подивився так, ніби від мене це залежало: скрутить його горбунка чи ні.
— Абсолютно! — відповів я, аби потішити свого невдашного приятеля.
— Шо міня беспокоїт, — сказав Олег. — Вона же може зробить зі мною, що захоче. От чого я боюсь!
— Ти вже дзбан випитий, Олегу! — сказав я. — Випитий і розтрощений на черепки.
В очах Олегових спалахнула іскра.
— Подбірай слова!
— Вибач, — сказав я і знову відчув до приятеля жаль. — Не хотів тебе образити. Бачиш, коли б ти не був розбитий на черепки, то з тебе можна було б випити вдруге. Отже, в цьому випадку ліпше бути розбитому на черепки, ніж цілому.
— Да, ти прав, — понуро згодився Олег, моя софістика його завжди переконувала. — А када она не будет щитать, шо я разбіт?.. Слушай, как ето по-рускі: черепки?
— Не знаю, — мовив я.
— Да ладно! — махнув рукою Олег. — Ну, і начньот всьо знова?
— Той, що розбиває дзбан, знає, що зробив, — сказав я.
— Думаєш? — зиркнув на мене трохи втішено, а трохи вражено, Олег.
— Елементарно, — мовив я впевнено і звівся, щоб іти. Олег подивився на мене притомленими, випитими очима і тепло сказав:
— Бережись хоч ти. Вона, по-моєму, всіх нас на вудочку взяла. А лишився з нашої компанії ти. Чи тебе, такого мудрого, омине?
Сказав цю фразу чистою літературною українською — певне, і справді не хотів у цей момент иереді мною викаблучуватися і таки щиро дбав про мене як про приятеля, тому-то й світив так печально очима. "Де ти подівся, колишній Олеже?" — смутно подумав я, розуміючи, що він сказав річ конечну, і мені треба по-особливому триматися, адже кому хочеться бути розбитому на черепки. Розбитого дзбана склеїти можна, але води він не триматиме: істина тривіальна, але неперехідна.
— Спасибі, Олеже! — сказав я сердечно. — Але ти людина не меншої волі, як я. А зумів утриматися чи вберегтись?
— Я сделал обшибку, — знову перейшов на свій жарґон Олег. — Я разслабілся. А разслабляться тут ніззя! Понял?
І вперше я подумав, що Олег не дурний. Він тільки трохи дивак: носить на гарному обличчі машкару і переконує себе, що та машкара гарніша за його лице натуральне. То, може, після того, що сталося, і машкара його розіб'ється на черепки?
9
Мій ніби щасливо знайдений образ — випитого, а потім розбитого дзбана — не був зовсім точний: що випитий — правильно, а що розбитий на черепки — ні, бо розбитий на черепки — це знищений. Горбунка Зоя містичну енергію в собі справді несла, але навряд чи була, думав тоді я, фатальною істотою, адже ніхто з нас після стосунків з нею не помер, хоч кожного по-своєму покрило нещастя, але чи обов'язково пов'язувати це з горбункою Зоєю, — адже ті нещастя почали падати на нас, коли горбунка Зоя покинула нашу околицю, і ми забули про неї й думати. Однак, не можу звільнитися від думки, що вона не тільки покористувалася нами, як племінними бугаями, щоб завагітніти, але по-своєму зненавиділа нас, а ненавидіти — це і є обдавати, як водою, людину містичною, отже, лихоносною енергією, отже, й актом помсти це могло бути. Можливо, ми носили ту її ненависть-помету в собі, як невиліковну хворобу чи смерть, поки та нас не вдарить по-справжньому? Раніше я вже вказував, що бачив у горбунці Зої образ Смерті, а пізніше думав про це не раз, адже смерть не приходить до нас ізнагла, хоч і таке часом буває, нагла смерть зоветься неприродною, тобто ненормальною, нормально ж вона пробирається в нас п'ядь за п'яддю, вражаючи якусь частку хворобою, інколи та хвороба тримається в тілі десятиліттями, а вона, смерть, ухопившись за ту ниточку, поволі в нас уповзає і завойовує в нутрі нашому все більше простору, аж доки нас не завоює. Так само й Зоїна ненависть до нас: вона тільки закинула в нас по зернятку тієї ненависті, а прорости воно мало тоді, коли для того прийде час і будуть належні умови. Ось чому її помста вдаряла по нас в різночассі пізнішім, а не відразу, а що вдарила вона нас усіх — це безсумнівно.
Я заговорив не лише про моїх друзів, які були "підсічені" Зоєю, а про "нас", тобто включаючи й себе, — зрештою, нічого ховатися: кожен має всі підстави здогадатися, що наступною жертвою Зої-горбунки мав стати я, про що й натякав мені після пам'ятної нашої розмови Олег. Про це й буде моя подальша оповідь, але поки до того дійде, повторю (я вже це зазначав), що в мені є щось од слідчого, я люблю розгадувати таємниці, інакше вони непокоять мене і створюють певний дискомфорт. Отож я вирішив переговорити про ці речі з Оксаною, яка одна з нашої колишньої компанії залишалась у приятельських стосунках із горбункою Зоєю, вони весь час зустрічалися і мали навіть якусь взаємну погодженість. Правда, на перепоні моєї вивідувальної розмови могла стати елементарна жіноча (цього разу Оксанина) схильність робити таємничими елементарні речі, та й не можуть жінки (хронічна риса) бути до кінця відвертими з чоловіками, навіть коли близькі з ними, а з Оксаною я ще був близький позірно. Однак підігрівав мене той резон, що й Оксана, в силу своєї природи та бажання (цілком натурального) прив'язати мене до себе, мала би захищати у свій дівочий спосіб мене від горбунки Зої, якими б приятельками вони не були, хоч би через ревність до неї, а що така ревність вже була, не раз переконувався — про це описано.
Отже, я зустрівся якось увечері з Оксаною, і ми рушили у звичну нашу прогулянку зі статусом "лінивого кохання" — після певних поступок дівчина мене ближче до себе знову не допускала, хоч ходила на побачення цілком охоче. Через це наші стосунки з Оксаною не були аж такі, щоб я міг розповісти, що виробляла горбунка Зоя із хлопцями з нашої компанії (яка вже цілком розпалася — чи не був це ще один акт Зоїної помсти?), для такої відвертості треба було інтимнішої близькості, ніж та, що ми її мали. Отож ми ішли, скромно взявшись за руки, у чудових синіх сутінках, і мирно теревенили, власне, балакав я, а вона мило мені підтакувала, до поцілунків і нових спроб фізичного зближення ще не доходило, отже, момент для розмови догідний. Поступово між нами починала прочуватися все більша злагода, і я вирішив використати цей момент, запитавши раптово:
— А знаєш, що й Олег упав жертвою горбунки Зої?
— Чому думаєш, що жертва Олег, а не Зоя? — легко обурилася Оксана.
Реакція була нормальна: діяла жіноча корпоративність.
— Хай буде так. То ти знаєш?
— Знаю! — просто сказала Оксана. — Зоя мені розказувала. Я зчудувався. Невже Зоя їй оповідала про все так відверто,
як мені Олег?
— Коли б не хотіла, не була б жертвою, — сказав я. Оксана мовчала, як непорушне божество.
— Мене одне цікавить у цій історії, — спитаь я. — Навіщо їй це? Вона що, аж настільки зіпсута?
— Ну, знаєш! — сказала Оксана. — Ви, хлопці, коли йдеться про дівчат, нічого не розумієте.
— Отож хочу зрозуміти! — сказав я. Оксана мовчала.
— Не хочеш, щоб розумів.
— А нащо це тобі? — вона зробила наголос на "тобі".
— Бо дивно.
— Ну, коли хочеш знати: вона зовсім не зіпсута.
— Як же це пояснити?
— А як собі хочеш, — сказала сакраментальне і знову замовкла.
— Виправдовуєш Зою? — спитав обережно я.
— Нема чого виправдовувати, — сказала Оксана і раптом додала. — Ти що, теж на неї око поклав?
— Коли 6 поклав, давно був би з нею, — відверто мовив я. — Вона ж не така недоступна, як ти.
Оксана зирнула на мене, в її очах я побачив спалах.
(Продовження на наступній сторінці)