(Записів еротичних снів оповідач цієї історії мені не дав, хоч дозволив прочитати, я їх не подаю в переказі, щоб охоронити цноту читача — їх міг би подати без моральних засторог хіба Юрій Андрухович чи його епігони; я ж такі застороги маю, отож хай читач, схильний до статевих надмірностей, мені вибачає, — на письмі ці записи звучать бридашно; опісля оповідач ці записи спалив, щоб вони не потрапили на очі його дітям, які мають звичку нишпорити, де тільки можна, та й не хотів, щоб вони потрапили на очі Оксані, бо та теж любила зазирнути куди не треба; Оксана, вийшовши заміж за оповідача цієї історії, почала виявляти певну нетерпимість до свого чоловіка, і він міг побоюватися, що після прочитання записів тих снів вдарили 6 грім та блискавка, і то не ліпше, як розрубування його тіла на частини. До речі, в житейській практиці такі вандальські акти жінки справді здійснюють і не раз, і не уві сні, тож оповідач мав підстави остерігатися. — Примітка автора.)
Система чарівницьких заходів горбунки Зої була в тому, що все, що відбувалося у снах та в дійсності, різко між собою дисонувало: в дійсності все було чудово, симпатично, привабливо, а в снах бридашно і жахно; отже, як у видимій іпостасі горбу нки Зої помічалася диспропорція і з'єднаність красивого й потворного, так і чуттєвий образ її творився на тій-таки основі, тобто на дисонансі.
Які ж висновки зробив я з усього того, підсумувавши свій досвід, і, як кажуть науковці, "зібраний матеріал"?
Перше: любов між мною і горбункою Зоєю, — а що це була таки любов, не будемо лукавити і блазенно ховати обличчя в подушку, — була найзаиеклішою поміж нас війною.
Друге: та війна велася — як любили зображати в середньовічні часи, особливо в пізньосередньовічні, — в мені як змагання душі та тіла, тобто розуму і похотіння гріха.
Третє: посудом для діяльності розуму був день, а для діяльності похотіння гріха — ніч.
Четверте: горбунка Зоя стала втіленням цих двох різноякостей, не тільки у своєму фізичному образі, але і в духовному, отже, вона — ніби оживлений символ, образ духовної брані.
Вже зазначалося, що я в цій війні не переміг, і нічого дивного в цьому нема: поки топчемо грішну землю, інакше й бути не може.
"Голова наша в повітрі, тобто в небі, — сказав якийсь мудрець,
— а ноги в землі, тобто в поросі, що є прах".
11
То був перший акт моєї трагедії, чи трагікомедії, чи драми
— хай читачі визначають це самі, хто як знає і вміє.
Тепер другий акт, — адже відомо, що сучасні п'єси дводійні. Перший акт я називаю "День", а другий — "Ніч", хоч про ночі йшлося і в дії першій. Та ніч була засновком, вводом у дію другу, отже, структурно все виглядає нормально...
І прийшла та ніч, ніч сповнення гріха, отже — ніч гріха, темна, безмісячна, беззоряна, ніч без неба, я 6 сказав, бо замість неба залишилася тільки пітьма, ніч, коли я не міг заснути і коли на нашій вулиці погасли ліхтарі, можливо, через несправність, а можливо, через пізній час, а можливо, через чарування горбунки Зої, коли навіть стежки й дороги не світліли, ані стіни хат, бо покрилися умброю, коли трава ставала залізною, а ріка налита по вінця не водою, а розтопленою смолою: коли моє тіло посіла така дика, нестримна і незбагненна туга, що я метався, як нічний чорний метелик, по кімнаті, безсило б'ючись об залізні стіни. Мені здавалося, що посаджений я у величезного казана, герметичне закупореного, як бубон, а під ним якась сатанинська сила розпалювала вогонь, а може, я опинивсь у мідному волі, в якому було спалено Северина Наливайка, отож стіни того казана чи вола почали розпікатися і розпалювати повітря, що в ньому було, — ставало неймовірно душно. Я дихав, як викинута на берег риба: добре знав, бо мозок мій і розум не розпалися, мов картковий дім (карти ще тулилися докупи), що не повинен зараз виходити з дому, інакше свою гру програю, бо там мене чатує ніч у в образі горбунки Зої, і та ніч мене безповоротно пожере. Я збагнув, чому Олег, оповідаючи про своє гріхопадіння, говорив, що вона, горбунка
Зоя, чигала його повсюди, куди б і коли б він не пішов, отже, як тільки відірвався від людей, вийшовши у безлюдне поле, як відразу ж із нею передибався. Я відчував те ж таки. Тобто виходило, ніби вона розлилась у цю безпредметну і безформну пітьму, і кожен кубічний сантиметр її напоєний горбунчиним єством, отже, й присутністю, і це розлите єство і є тим, що чатує на свою жертву, воно миттю матеріалізується чи антропоморфуєть-ся у горбунку Зою, стікаючись із шаленою, не пізнаною розумом швидкістю тоді, коли з'являються для того умови, суть яких у тому, що жертва стає беззахистна. Все це я знав і розумів, хоч прискіпливий читач може сказати: так розгулялася моя гра уяви. Можливо, й так, а розгулялася вона тому, що були до того реальні побудники. Я твердо знав і розумів, що мені не можна виходити з цього казана чи вола, під яким невидима сила давно розпалила вогонь і стіни якого вже стали тьм'яно-червоні, бо тільки тут мій захисток. Можу тут згоріти і спопеліти як спопелів у мідному волі Наливайко, але слава його та ідея, кажучи патетично, вийшли звідти неушкоджені, отже, тілом він згорів, а не розумом і не духом. Моя ж біда була в тому, що ніякої ідеї в собі я не носив, принаймні пожиткової для інших, а дух мій розтрачувався на дурниці, яйця виїденого не варті. Свій час і розум я присвятив грі, а не поважній справі, а гра —це не тільки образ вічності, але й порожнечі, бо є порожнюванням. Отже, дух та ідея тут мене не врятують, бо їх нема. Саме тому я мусив із хати вийти, і я вийшов, власне, викинула мене, як сміття, шалена моя і нестримна любовна туга, тобто єдина вартість моя — тіло, що є похотінням гріха, його я і рятував, але союзником розуму, як говорилося, воно не було, бо не може ним бути.
Здавалося, як тільки вийду (а виходив я, мов злодій, через вікно, щоб не потурбувати матері, яка чутливо спала), відразу ж зустрінуся з горбункою Зоєю — хай веде мене, куди заманеться. Але цього не сталося. Вулиця була темна, порожня і нежива. Ніде не світилося, хоч у місті завжди в когось світиться, незалежно від пори ночі. Я трохи постояв, із одного боку, розчарований, а з другого, потішений, бо так само, як приємно усвідомлювати, що лихий сон — тільки сон, а не дійсність, так само приємно переконатися, що моя (як перед тим Олегова) переконаність, ніби горбунка Зоя чатує мене на кожному кроці, була лишень манією.
Рушив сторожко дорогою, озираючись; тут на вулиці, не було так душно, як у хаті, але так само парко. Ноги повели у бік Білого дому, і цей єдиний двоиоверховик, який здаля відсвічував ясними стінами, був сьогодні ніби чорна брила, чи, точніше, — чорна діра, і мене тягло в ту діру, наче вона була почварою-ііоміюю і втягувала в себе повітря, а я був пушинкою чи пером у тому потоці. Не знаю, як це сталося, чи щось із моїми очима, чи було то наслання, в існування якого раніше ніколи не вірив, але відбувалося саме так, мушу це законстатувати. Я йшов, ледве торкаючись ногами дороги, чи мене вело, чи втягувало, не відаю. І тут змушений був зупинитися, бо якраз навпроти, зовсім близько почувся теплий, навіть задушевний голос горбунки Зої:
— І тобі сьогодні не спиться? Душно так!
— Душно! — сказав я, лізучи в кишеню по сигарету та сірники. Коробочка затарахкотіла.
— Не світи! — сказала Зоя. — Така цікава ніч! Темно, хоч в око стрель!
— Тим більше треба її освітити, — сказав я, уже заспокоюючись, бо перший одур минув, і я знову відчув себе ніби нормально.
— Тоді ти її уб'єш, ніч! — шепнула горбунка Зоя.
— Я цього й хочу! — мовив і запалив сірника. Хотів, щоб той вогник освітив її, але вогник ніби опинивсь у кулі, схожій на мильну бульбашку, і осяяв тільки мене. Я закурив і спрагло випустив дим.
— Сідай коло мене, посидимо, — мирно сказала Зоя. — Люблю такі ночі.
Значить, вона сиділа на лавці біля свого дому. Однак я біля неї не сів.
— Такі тобі принадні? — спитав.
— Та ж звісно, — мовила Зоя. — Ніхто на тебе не дивиться і ти ні на кого. Ніч — то чудово. Вона в одній барві, отже, однозначна,
Дивно, Зоя філософствувала. Дівчатам це не властиво. А може, це ще один гачок із її вудки?
— Тоді найщасливіша людина — сліпий, — сказав я.
— А що ти думаєш?.. Ходім, прогуляємося! — мовила.
— Куди?
— Куди поведеш, — сказала. — Мені з тобою приємно. І підкорятися хочеться.
— Ну, це діло таке! — муркнув я.
Ми йшли темною дорогою вулиці, торкаючись плечем плеча.
— Дівчата люблять, щоб їх вели. Тоді ніби захищені.
— Як сліпі од образів і барв світу?
— А чому б і ні? — сказала сокровенно горбунка Зоя. — Характер у мене не скажу щоб янгольський, часто роблю все наспротив, а тобі хочеться покорятися.
— Чому ж так? — спитав я, не ховаючи іронії.
— Бо не розумію тебе до кінця. Інших розумію, а тебе ні.
— Отже, в мені ніч?
— Мабуть, день. Бо ніч простіша дня. Ніч ховає, а день виставляє.
Очевидно, мала на увазі свою потворність. Але ж була у ній і краса!
— Виставляє незрозуміле в мені? — спитав. Але Зоя ніби не почула цього запитання.
— Ніч лагідна, — сказала вона.
— Цитуєш Фіцджеральда?
— Кого?
— Є така книжка американського письменника Фіцджералада.
(Продовження на наступній сторінці)