Зустрічалися радісно, хоча мої спроби поцілувати її на людях рішуче нею відсікалися, потім я й сам не намагався того чинити; ми виходили на знайому вулицю й тільки тут бралися за руки, відтак рушали до лісу, де якийсь час блукали, захоплені розмовою, теми до того з’являлися самі від себе, але ніколи не торкалися її чи моєї родини, а якось, коли таке випливло, вона трохи різко, а більше категорично сказала:
— Хочу, щоб були самі по собі. Без батьків, дідів і прадідів, родинних обставин та проблем.
Отже, родинні проблеми й обставини існували, зрештою, хто їх не має, але з’єднані істоти рано чи пізно мають прийняти їх у себе чи покласти на себе.
— Гаразд, — сказав. — Є в цьому світі ми, а решта — без значення!
— Коли б це було можна! — не зовсім послідовно відгукнулася.
— Усе можна, Іро, — сокровенно сказав я. — Було б тільки добре бажання.
— Бажання є, мовила вона, — отож облишмо цю тему.
Це був єдиний раз, коли ми родинної таїни торкнулися. Зрештою, нам і справді було не до того: вряди-годи зупинялися й гаряче пили одне одного через поцілунки, і я м’яко торкався її сокровенних місць; цікаво, що спершу пручалася, тобто відкидала мою руку. Місце для зупинки довшої віднаходили щоразу нове, хоча старі пізнавали, там залишалася сколочена нами трава — Іра й далі обирала місцини для любові в траві.
— Бачиш, — казав жартома, — хтось тут до нас був.
— Не ми ж самі у світі, — у тон відповідала.
— Хочу, щоб були самі, — палко прорікав.
— І я того хочу, казала. — До речі, тобі вже не сниться коса в Азовському морі?
Але той сон повторюватися перестав. Після її розповіді — ніколи не приходив. Так я і сказав.
— Бачиш, убила тобі казку!
— То була не казка, а передвіщення. Адже в сні був на косі з тобою я.
— Хай буде так, — згоджувалася поблажливо. — Вірю в передвіщення, але чи можна приснитися самому собі?
Отож знаходили місце для зупинки. Іра сторожко роззиралася й прислухалася, а тоді спокійно звільнялася від зайвої одежі і з глибоким зітханням лягала в нестолочену траву, якій судилося бути цього разу столоченою, і ми натхненно її толочили.
Але для посиденьок у нас знайшлося місце стале: в одному закутку лежало паралельно одна до одної дві колоди, між яких темніло вугілля загаслого вогнища. З’явилися вже комарі, і ми збирали хмиз, щоб вогнище запалити. Коли ж вогонь горів, я запалював сигарету, перед тим угостивши й Іру, бо з якогось часу виявилося: і вона палить; сідали одне супроти одного кожен на своєму стовбурі і починали сокровенну балачку. Найчастіше вона згадувала про свої мандри: Крим, Карпати, Кам’янець-Подільський, іноді й поза межами України: Кавказ, Біле море, Волга, Прибалтика — здебільшого типові туристичні шляхи. Я, до речі, не бував ніде у названих місцевостях, та й не дуже хотілося там побувати.
— Що робиш цього літа? — якось спитала вона.
— Готуватимусь до вступу в аспірантуру, — сказав, — а тоді вступатиму.
— Жаль, — мовила, струшуючи із сигарети попіл. — Хотіла запросити з собою до Криму.
— В компанії? — спитав я з прихованим жахом, адже їхати кудись у товаристві було для мене протиприродно.
— Можна й без компанії, — засміялася, помітивши мій переляк. — Хоча в компанії веселіше.
— Бо там трапляються поети! — бовкнув я, намагаючись пожартувати, але жарту не вийшло, тож вона посутеніла.
— Сказав щось погане, — мовила, метнувши блискавку.
— Поганий жарт, — пояснив я, — той, коли жартуєш і з нього не смішно навіть собі.
— Лихі жарти! — сказала серйозно. — Не терплю ревнивих чоловіків. А ти, боюся, на дні душі ревнивий.
— Люблю тебе, — сказав, — отже, небайдужий і ревно до тебе ставлюся. Але чи багато допікав ревнощами?
— Тож не допікай, — сказала гостро.
— Залізне табу?
— Сталеве, — і справді сталевим, а може, чавунним голосом мовила. — Чи тобі не добре зі мною?
— Як маю спокутувати провину? — перейшов на легший тон. — Стати на коліна, скласти руки й покаянно погавкати?
Вона, здається, також отямилася, бо на обличчі з’явилася ми-ла усмішка.
— Викинь сигарету й поцілуй мене, — сказала вже грайливо. — І поклянися, що не будеш ревнивий, інакше покину тебе.
Викинув у вогонь недопалену сигарету й підійшов до неї. Відтак узяв долонями за голову й міцно поцілував. Але вона швидко випручалася.
— Клянись! — наказала хрипко.
— Клянусь, що не буду ревнивий! — проголосив я.
Важко задихала, як це бувало перед актом.
— А тепер візьми мене, і запечатаємо твою клятву.
— Але тут немає трави, — по-дурному сказав я.
— Байдуже! — спрагло мовила. — Та не стій бовдуром!
Я ж стояв бовдуром, бо чекав, що звільниться, як робила завжди, від зайвих одеж. Але сиділа на стовбурі скулено, тільки позирала вовченям. Дивно, невже хотіла, щоб у мені прокинувся звір, якого не було?
— Що таке, Іро? — спитав, гладячи по голові.
— Гаразд! — зітхнула вона, встала й акуратно звільнилася із зайвої одежі. Так було краще, бо ніколи не був і не буду ґвалтівником.
25
Не відаю чому, але те, як вона повелася, певною мірою зруйнувало ту злагодженість у стосунках, якої ми досягли проздовж попередніх зустрічей; очевидно, її неспокійна душа запротестувала супроти впорядкованості й уладження, які я їй накидав, і вона запрагла різноманітності, навіть порушивши свою прихильність до трави. І, здається, саме це сколихнуло в моїй голові мислительні хвилі. А може, знову порушив у ній щось заказане, відтак зруйнував гармонію я, не вона, адже недаремно сказала: "Хочу, щоб ми були самі по собі. Без батьків…" — і так далі, а це значило, що не трактує своїх зі мною стосунків серйозно, адже серйозні стосунки, які мали б нормативно привести до шлюбу, без батьків неможливі, так само й поминення родинних обставин, хоча без дідів та прадідів і справді можна обійтися. Коли ж пристати на цю думку, то рацію мала моя господиня: Іра — "дівка", а не серйозна дівчина. Але я не поспішав із такими категоричними висновками, адже її родинних обставин, окрім фантастичних домислів, фактично не знав, навіть того, чи її мати — Калиновська. Коли ж так, Íрина поведінка й наладнаність ставали цілком зрозумілі, бо пов’язувати нашу історію з батьками — це значило брати собі на плечі родинну їхню драму, адже, коли мої здогади правдиві, її батько ніколи не згодиться на наш шлюб, а мати, тобто Калиновська, хто й зна. В такому разі називати Іру "дівкою" було б не тільки несправедливо, а й по-дурному жорстоко, адже, оберігаючи мене від своїх батьків, оберігала наше кохання, а це хіба не шляхетна позиція? Цілком в унісон із цим міркуванням улягало інше: її ставлення до ревнивих чоловіків. Ревнощі батька, на моє припущення, зруйнували мир у її родині і перетворили її в маленьке пекло, що довело її матір до інсульту, а що в закладинах того пекла взяла участь, ще й активну, і вона своїм виказом таємних стосунків матері з іншим чоловіком, припустімо, моїм батьком, та річ стає зрозуміла: у ній витворився комплекс проти ревнивих чоловіків. Але в цьому кросворді залишилися незаповнені деякі ряди клітинок, і перша з них: коли її мати Калиновська, то чи відає вона, що я син того, кого та нещасна колись любила і, можливо, продовжувала кохати? І тут я міг дати тільки ствердну відповідь, бо коли б не так, чому так пильно й досі відгороджувала мене від своїх батьків та їхньої драми?
І тут мені сяйнула несподівана думка: коли прийняти історію з учителем фізкультури, то можна увіч побачити, що Іра мстива. Отже, чи не було її життя з отими щорічними туристичними мандрами, ба й романами, яких могло бути й більше — не лише з тим романтичним чи легковажним поетом, — помстою батькові за його ревнощі й за те, що перетворив родинне життя на пекло? Мати ж її, очевидно, не була ані мстива, ані опірна, адже пекло довгі роки терпіла, отож дочка перейняла акта помсти ревнивцеві на себе?
(Продовження на наступній сторінці)