— То було дивовижно! — захоплено сказала. — Такий красень, поет — і раптом почав виявляти більше інтересу до мене, ніж до Люди. І це попри те, що я ніяк його до того не заохочувала: закони дружби шаную. Але продовжував упадати біля мене, Люду ж просто ігнорував. Вони посварилися, бо заревнувала, тоді зібрала речі й поїхала. От ми й залишились удвох, знайшли ту косу, що глибоко входила в море, і там оселилися.
— А потім?
— Потім, коли стало треба повертатися, він сказав, що це в його житті найкраще літо, отож хоче, щоб воно навіки таким залишилося. Через це нам не треба продовжувати стосунків. Я згодилася, хоч мені те було нелегко. Але, здається, мав рацію: були парою неспівмірною.
— І ніколи з ним не зустрічалася?
— Ніколи! Через кілька років поїхала туди сама: вроїлося в голову, що коли поїду, знову його зустріну. Ішла тією косою схвильована, а коли дісталася до місця, де стояв наш намет, знаєш, що побачила? Стояв там припнутий і посаджений на пісок той-таки катер, але поіржавілий і цілком покинутий. І це мене так уразило, що напнула там намета і провела кілька прекрасних і самотніх тижнів. Відтоді я полюбила самітне літування.
— Чекала його?
— Спершу так, а потім перестала, бо те, що прекрасне, нетривале і ніколи не повторюється. Сам же казав: "Кохання це і є патетика, поки стане димом". Отож воно й стало димом.
— Але чому все це наснилося мені? — спитав.
— Цього пояснити не можу, якщо…
— Якщо?
— Якщо ти не вивідав якось цієї моєї таємниці, бо здається не раз: вивчаєш мене, як піддослідну комаху.
Проказала без осердя чи урази, а м’яко й сумно. Тепер уразився я: була прозірливіша, ніж гадав. Може, аж занадто.
— Дізнаватися про того, кого любиш, природно, Іро, сказав я. — Адже й ти: чи не довідувалася про мене в університеті?
— Гадаєш, це через любов? — спитала, не дивлячись на мене.
— А коли не через любов, то навіщо?
— Ах, покиньмо цю тему, — мляво сказала вона. — Ліпше не вивчати одне одного, а приходити, як до незнайомих.
— Хіба багато в тебе розпитував?
— О, ти делікатний, — прорекла якимсь недобрим голосом. — Але ж примусив про це розповісти.
— Таж, Іро, це справді був у мене сон, який повторився кілька разів.
— Не вірю в такі сни, — сказала й усміхнулася загадково. Зрештою, одного від тебе хочу: не будь надмірно ревнивий. Не хочу тебе втратити, хоч часом… часом мені також здається, що ти — мій сон.
22
Отака, скажемо, дивовижа. Здається, ми одне одного не розуміли. Власне, не те, точніше: наші дороги чи річки, хоча й наблизилися, але продовжували текти паралельними руслами, не поєднуючись. А може, ще складніше. Щодо цього є дивовижна притча, оповіджена давнім поетом Мартином Пашковським, з першої половини XVII століття, яка зветься "Руська історія про Кінську Воду і Дніпро", де йдеться про дивне з’єднання названих рік: Дніпро, як звичайно, тік своїм руслом, а Кінська Вода — інколи до нього паралельно, то з одного боку, то з другого, а потім, добігши до Кам’яного Затону, вливалася в Дніпро, але з ним не поєднувалася, тобто текла як ріка в ріці, згодом, примхливо погнівившися, знову попливла, відділившись від нього, і вже ніколи з головною рікою не зливаючись.
(Продовження на наступній сторінці)