Стосунки мої з господинею теж зазнали певних змін: вона почала до мене заговорювати частіше, інколи запрошуючи й на чай, ніби віддячуючи, що я її послухався й перестав приводити коханку; про Іру ніколи не заговорювала, бо, очевидно, гадала, що сказала все і коректив до того не було. Інколи згадувала минулі роки: виявляється, вона ще вчилась у гімназії, отже, до революції, не встигши її закінчити, довершила ж навчання за розбурханих часів. Її батько був палким українським патріотом, а якось, коли я згадав, що хрещений у римо-католицькій церкві, вона стрепенулася й оповіла речі, про які ніколи не чув: про громаду українців-католиків у Києві, про якусь пані Вольську, що була дружиною управителя маєтків Терещенка, яка виховувала своїх дітей, як сказала господиня, "в українському дусі"; її донечки, Зося й Марися, були сердечними приятельками Богдана Ярошевського, котрий називався, як господиня сказала, "літерат", хоч я такого письменника ніколи не чув, а ще про Леона Бичковського, якого розстріляли в січні 1918 року муравйовці-більшовики, — про них я також тоді нічого не знав, хоч зараз добре відаю, як і про масові розстріли, що їх чинили ці душителі Української революції. А ще про якогось Йосипа Шелигу-Йорданського, обережно згадала В’ячеслава Липинського, а ще обережніше поцікавилася, чи не чув я про такого історика? Сказав правду: таки не чув. Тоді вона, повагавшись, встала, вийшла у спальню, а за хвилю винесла грубу книгу, увіч давню, й показала мені. Звалася вона "Z driejów Ukrainy"[3] і вийшла в Києві 1912 року. Для мене це було дивом, що тоді польською мовою виходили книги з української тематики. Погортавши спрагло книгу, я виразно визначив, що йдеться там про Хмельниччину, а зміст, якого перебіг очима, вразив: писалося про речі, про які лише здогадно чув, зокрема про полковника Богдана Хмельницького — Михайла Кричевського; до речі, як довідався згодом, він також належав до римо-католицького українства чи руси, як тоді писали. Відразу ж попросив цю книгу прочитати і хоч польською тоді володів не вельми добре, але так занурився у книгу, що геть викинув із голови думки про Іру з розгадками її таємниць; інші таємниці, які розкривалися переді мною, покрили ті, любовні, що, зрештою, було мені корисно, бо в такий спосіб я заспокоївся. Отже, господиня певним чином почала відвойовувати мене в Іри, навіть запропонувала користуватися її кухнею, на що я сказав, що готувати їжі не вмію, тож користуватимуся й надалі їдальнею, на що вона запропонувала ще й таке: готуватиме сама, звісно, при певній доплаті, і їй це буде й тим корисно, що ходити на базар чи навіть до магазину їй уже нелегко, цю місію вона й перекладала на мене, тільки за умови, щоб на базарі я не купував одразу за названу ціну, а обійшов його, пошукавши ціни дешевшої, і торгувався; до речі, моя мати не раз брала мене з собою на базар, тож знав, як це робиться. Отже, на цю пропозицію пристав, хоч це й відбирало б якийсь час. Ця моя згода ще більше прихилила до мене стару жінку, і вона вперше дозволила переглянути рештки колись великої бібліотеки її померлого чоловіка; як виявилося трохи згодом, він був репресований ще до війни й загинув десь у російських концтаборах; їй по війні надійшло про те звідомлення, бо робила запита. І ту довідку мені показала, там стояв 1942 рік, жовтень, без точнішої дати, а причиною смерті подавали хворобу серця. Виявилося також, що мала вона й сина, який був, з її слів, трохи схожий на мене: розумний, начитаний і дуже спокійний, його не цікавили ні компанії, ані дівчата, але несподівано захворів на менінгіт і помер дев’ятнадцятилітнім, відтоді вона й залишилася сама.
Усе це мене вразило, бо переді мною розкривалася драма людського життя, і я не міг не подумати: прожив із цією жінкою в одному домі більш як півроку і нічогісінько про неї не знав — сприймалася-бо не як людина, а як оболонка, щось як линовище з вужа, а не жива душа, і саме тому мені аж зовсім не цікава, отож і ставився до неї, як типово для молодих стосовно до старих: із насмішкуватою зневагою. Виявилося ж, що і її начинено таємницями, що її життя також ніби давно складений кросворд, але не знайшлося нікого, хто б його розшифрував і заповнив живими літерами співчуття його клітинки. І я почав дивитися на господиню зовсім іншими очима, ба збагнув раптом, що я для неї не принагідний пожилець, отже, не порожнє місце; що коли вступив до цього дому, в оцю забарикадовану й глухо зачинену фортецю, звідки жінка героїчно змагалася із Залізним віком, у якому маємо щастя чи нещастя жити, вона миттю, таки з глибини свого віку й пережиття, укмітила, що я не воїн цього віку, що на мені немає обладунків, а в руці — меча, а можливо, я є втіленням її молитви; що присланий недовідомою волею на втіху в її ветху старість — саме тому, можливо, Бог і вчинив моє обличчя й постать у подобі її сина. І в її скрижаніле серце, що натужно билось у грудях, увійшло раптом трохи сонця, а отже, й тепла, і помалу почало ту кригу-броню розплавляти. Ні, вона не бажала розкривати переді мною своєї великої таїни, бо не була певна, що її зрозумію, і це правильно, — давніше збагнути такого не зміг би, — мені самому треба було пройти дорогою пережить, щоб її недовіра до мене зникла, та й сам я не готовий був до такого тонкого порозуміння. Їй досить було, щоб я безголосо, віддалено перебував у неї на очах, бо тільки втіхи й розпрудження бажала, і в нашому ставленні одне до одного нічого б не змінилося і не підпустила б до себе ближче, коли б не Іра, яка з’явилась у цьому домі в личині амазонки. І стара жінка злякалася, що втратить свою останню ілюзію, от чому так гостро її не сприйняла й рішуче віддалила — не від мене, на те сили не мала, хоча й робила таку спробу, — а від своєї фортеці — дому, бо тут, на її думку, Ірі не місце — було то, на її відчуття, вторгнення чужого тіла, яке може заколотити, а отже, зруйнувати так важко відвойований душевний мир. Але мене в системі свого миру втрачати не бажала, бо це також означало б смерть її ілюзії, і зовсім не меркантильні інтереси тут були причиною, як нерозважно гадав давніше я. Так, світ складний, а ще складніша в ньому людина, яка так само є незбагненним усесвітом, як і сам усесвіт, і це істина очевидна.
Пізніше я зрозумів, чому допустила мене до залишків бібліотеки свого пропалого чоловіка. Оберігала його пам’ять, а від тієї непересічної, у цьому переконався, людини залишилось у живому світі вельми небагато: тільки ряд пожовклих фотокарток та й ці книги, за які колись садили і які знищували, отже, тримати їх у домі було небезпечно, адже це були старі українські книги, але вона, ця жінка, героїчно їх зберігала, бо, як казала, — це був заповіт її чоловіка. Він знав, що його заарештують, але книжок не палив, тільки вибрав найцінніше (решту залишивши) і закопав у скрині під смітником, попросивши у жінки їх викопати згодом, коли перешумить буря, і таки зберегти. Усе ним залишене було забране, а закопане згодом вона дістала і внесла в дім, спершу тримаючи на горищі, а потім і в кімнаті, куди нікого не допускала, отже, нікому й не показувала, я тут був перший. Зрештою, і до цього її спонукала конечна потреба, адже знайшла саме ті руки, у які книжки можна було передати, і у виборі своєму не помилилася — всі вони й досі стоять у мене на полицях разом із згаданою історичною книгою В’ячеслава Липинського, я їх тільки поремонтував і саморуч оправив, були-бо розтрощені й ветхі, як і їхня попередня володарка. І самопосвята цієї жінки по-своєму піднесла її в моїх очах, адже доки існують такі жінки (а жінки, як відомо, від природи не можуть бути колекціонерами), то світ цей стоятиме, бо не самі книги зберігала, а святість своєї любові до чоловіка. Можливо також, що в Ірі помітила відсутність такої святості, очевидячки також по-жіночому прочуваючи, і це могла бути ще одна причина, чому поставилася до неї негативно.
Отже, у домі, де я лишався поселений, знову запанував мир і злагода, але побільшена нашим духовним зближенням. Господиня чудово знала, що її не послухався до кінця і таки продовжую зустрічатися з Ірою, але до розмов про неї ніколи не поверталася, отже, незважаючи на похилий вік і певну нетолерантність, уміла залишатися делікатною. Я справно виконував її невеликі господарчі доручення: доводилося лагодити дах, бо в одному місці протікало, рубати дрова, забивати потрібні цвяхи і всяке таке, хоча господар із мене був ніякий; снідав, обідав і вечеряв уже тут, хоча тоді, коли зустрічався з Ірою, на обід не приходив, заздалегідь про те попереджаючи, і знову-таки не почув од неї жодного ремства — отже, це була жінка, яка вміла опанувати себе: цього мистецтва навчило її життя.
24
З Ірою також усе влагодилося, тобто я з нею зайшов у сталі й часово розмірені стосунки, як це буває в багатьох залюблених; ми віднаходили оту радість спілкування, яку й називають коханням, а як сказав ще Станіслав Оріховський, який, до речі, також був із римо-католицької руси: "Щó міцнішим може бути, ніж непорушний союз чоловіка й жінки?" — хоч я не такий уже переконаний лишався, що мій союз із Ірою такий непорушний, адже щоразу, зустрічаючи її на пероні, внутрішньо зіщулювався, побоюючись, що не приїде; до речі, способу зв’язатись із нею, коли б через якісь причини побачення не відбулось, і досі не мав та й не наважувався повести про це мову, хіба поїхав би знову до школи, де працює. Але там, як привид, стояли також досі не з’ясовані стосунки її з учителем фізкультури, отож і цей шлях мене відлякував, можливо, через малодушність мою, адже там міг би знайтися якийсь доброзичливець, котрий би мені про те оповів, приправивши відповідним соусом, і я знову терзався б, а за усталеної злагоди того вельми не хотілося. Сама ж Іра про те не прохопилася, бувши, очевидно, з часом переконана, що ця інформація до моєї господині таки не дійшла, а отже, й до мене.
(Продовження на наступній сторінці)