Він мене почув. Я помітив, як спалахнув його погляд, у старому щось ніби зрушилося, зламалося, весь він раптом посірів і начебто попелом покрився. І мені стало його жаль. Жаль так, як бувало жалів я дівчат, котрих покидав.
— То, може, подивимося фотоальбом? — запропонував я, щоб вийти з гнітючого мовчання, яке зависло між нами,— зрештою, й кава наша була вже допита.
— Ах, так! — підхопився старий.— Давайте сядемо на канапі.
Ми сіли на канапі, яка застогнала під нами, так їй, бідоласі, тяжко було витримати нашу вагу, і почали дивитися фотокартки. Біля мене сидів сухий, кістлявий дідок, інколи він торкався мене, і я аж здригався — тіло його було напрочуд холодне, він щось бубонів мені біля вуха, щось про час і ситуації, в які було зроблено ті чи інші фотокарточки; їх усі робив він сам, через що ніколи не зустрічався на тих світлинах. Спершу це була сама жінка, така собі, ні гарна, ні потворна, вона майже завжди сміялася, певне, їй непогано жилося з тим, котрий так і не потрапив на ці світлини; зрештою, й вони, фотокартки ці,— відбиття його погляду і його очей — саме так волів він чи хотів бачити оте лице. Вдивляючись у нього пильніше, я раптом збагнув, що вабило у ньому господаря цього дому,— це була краса, яка проявляється зовсім так само, як фото у проявнику. З першого погляду її не помічаєш, потім приходить легке зацікавлення, ще потім починаєш дивуватися, а трохи згодом не МОЯЇЄШ відірвати від нього очей. Я уже визнавав, що обличчя тієї жінки, котра народить потім мого двійника, було дивовижне; більше того, я раптом зрозумів разючу істину: ніколи і ні за яких обставин я не дивився отак на жінку. Здається, головною моєю помилкою було те, що я прагнув відразу сильного враження і дуже швидко ставав лихий від того, що це враження пропадало в мені, розтавало і зникало, тобто, шукаючи сильних збудників, я прагнув розкрити таємницю одразу, тоді як у цьому випадку не було їй кінця.
— Чудова жінка,— шелестів біля мене сухий, як торішнє листя, голос— Вона була з тих, яким можна віддаватися усією душею, не остерігатися зради, вона була достойна любові. Скажіть, це теж випадковість: така жінка пішла, а я залишився? Скажіть, чому так часто добрі й благі відходять, не доцвівши, а непотрібні, отакі, як я, залишаються і цвітуть пустоцвітом?
— Навіщо так про себе кажете? — м'яко спитав я.
— Бо я таки непотрібний,— смутно відказав старий,— хоч все життя старався, аби так не було... Ви народились у червні? — несподівано спитав.
— В листопаді,— відказав я.
— Якого числа? — швидко спитав він.
— Вісімнадцятого...
— А хто з ваших батьків народився у червні? — його голос став схвильований.
— Мати.
— Двадцятого числа?
— А ви звідки знаєте? — здивувавсь я.
Старий зіскочив з канапки і невідь-чому пішов до етажерки, на якій лежали книги.
— Я нічого не знаю,— пробурмотів він.— Але хочу щось у цій історії зрозуміти...
Дивився на нього здивовано. У цій історії було б непогано щось зрозуміти й мені.
Старий стояв біля етажерки, дивно випроставшись, блідий і маленький,— хлопчак з вибритою начисто головою і з несподівано зморшкуватим обличчям, бідний, мізерненький, в несвітським болем в очах хлопчак!
— Перше, що ми з вами вияснили, Василю, здається, просте, як день. Моя дружина народилася вісімнадцятого листопада так само, як і ви. Мій Володя народивсь у той самий день, у який народилася ваша мати.
— От і маєте розгадку секрету нашої подібності,— засміявся я.— Існує ціла наука про впливи пори року на характери тих, що народжуються.
— Це псевдонаука, Василю,— сказав старий, знову підходячи до мене.— Наука, побудована на забобонах і середньовічних уявленнях.
— Хто вам сказав? — здивувавсь я.
Але він тільки засопів. Мав чудне, ображене личко, як дитина, котра сердиться, і, як дитина, знову покірно вмостився біля мене: фотосеанс у нас ще не закінчився.
— Дивіться пильно,— сказав він, перегортаючи цупкий аркуш,— схожий він на вас дитиною?
У мене вдома також був фотоальбом. Але я не мав батька, який би мене фотографував так часто і старанно, як чинив це мій співрозмовник. Зрештою, пізніше мати таки розкрила мені свою таємницю, виявляється, той чоловік, який був призвідцем моєї появи у світ, не був такий безсердечний, як це можна було б подумати з першого разу. Він мав іншу родину (яку і де залишилось у таємниці), але матері моїй регулярно посилав гроші. Потім він зник, мати через десяті канали довідалася, що загинув при катастрофі,— здається, це було приблизно в тому ж часі, коли померла ота жінка, зображення якої я так пильно оце розглядав.
— Коли померла ваша дружина? — спитав я.
— Тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмого року, двадцять дев'ятого липня,— сказав старий.
— Не підійшло,— полегшено зітхнув я.— Мій батько загинув на два роки пізніше.
Я не вірив у фатальні збіги цифр, чисел і дат, але вірив у Випадок. Вірив же я у це божество здавна, ще зі шкільних років, вірив так, як кожен із нас. Тобто вірив у таємниці, які піддаються й не піддаються розгадці, і не раз улягав забобонам — цей грішок водиться також за кожним із нас. Через те в даній історії я не бачив нічого ареального, тобто не бачив нічого, крім очевидної й цікавої непередба-ченості, особливого збігу обставин. Отже, історія ця для мене — не більше, як оказія, вияв химерної гри матінки нашої природи, яка не раз дозволяла та й може собі дозволити чудернацький вибрик.
У мене на колінах лея^ав фотоальбом, побіч сидів чудний чоловічок і напружено, схвильовано дихав. Фотоальбом тепер з'являв мені цілий ряд світлин, на яких у кількох позах зображено було жінку з немовлям. У мене ж було лише дві фотокартки з того далекого часу, коли був немовлям, але немовлята, здається, всі на одне лице.
— Немовлята всі на одне лице,— мовив я.
Але на цій сторінці мене зацікавило зовсім інше. Жінка, яка тримала немовля, була щаслива. Більше того, переповнена трепетною радістю, і цього не могло не зафіксувати любляче фотооко її чоловіка — воно, зрештою, вибирало саме такі моменти,— я раптом збагнув: ось воно те "щось", що здається мені неприступним. Мої фотокартки цього періоду були інакші, адже переводило моє тодішнє зображення на папір не любляче око батька, а холодне фотографа-профе-сіонала. Через те мати моя була на тих світлинах ніби нежива, а ще більше неживий був я. Мати моя мала вигляд на них воскового манекена, а я — ляльки.
— Ні,— мовив я переконано.— Тут ніякої подібності нема.
Але вона могла існувати, бо й мати моя в ту пору була по-своєму щаслива. Вона так само сміялася й тулила до себе свій маленький скарб, однак ніхто тих чудових моментів не зафіксував, вони навіки вмерли разом із тим часом, який минув, і ніхто їх ніколи в сьогоднішній день не поверне.
— Гортайте далі, далі! — квапив мене старий.
Але що буде далі, я знав. Далі та жінка має зникнути і з'явиться хлопець, увіч схожий на мене. Але той хлопець у ту пору був щасливіший: він мав змогу побачити свою матір хоч би на цих чудових світлинах і повернути собі її образ, а коли так, утрату цю не назвеш конечною: мати жила в його уяві. У мене ж було гірше: свого батька я не тільки ніколи не бачив, але не знав, як його уявляти,— його просто в мене не було. Але я пам'ятаю інше: батько-вий образ у мені жив. Але цей образ ніколи не мав сталості. Він змінювався, набираючи рис того, хто мені в той момент подобався, але чим далі, тим невідворотніше перетворювався він у безлику тінь.
Я гортав аркуші й не без інтересу розглядав себе колишнього. Ріс разом із тим хлопцем, а оскільки з певного часу фотографувався він тільки сам, то я легко міг признати в ньому таки себе.
— Такий ви були? — допитувавсь у мене господар із незрозумілою нетерплячістю.
— Такий,— сказав я і знову чудне відкриття зробив у тому фотоальбомі — і на інших картках не було жоднісінької фотокартки самого фотографа.
— Якось так вийшло,— задумливо пояснив мені цей парадокс старий,— не вони мене фотографували, а я їх.— Він засміявся хрипко й сумовито.— Я це вже сам помітив. І знаєте, як усе це пояснюю?
Він замовк, наче зважувався: варто пояснювати чи ні.
— Я, хлопче, з тих, що вміють передчувати,— сказав нарешті,— і я майже напевне знав, що моє зображення нікому в цьому світі потрібне не буде...
Зирпув па нього вражено. Він що, має задоволення від самоприниження? Але я не мав права його зневажати: біля мене завмерло жовте, аж воскове обличчя, і я з жахом подумав, що таке лице буває в тих, хто починає думати про вічність.
6
Ось яка оказія сталася зі мною в січні 1984 року, і я відчув на собі її непереборний вплив: щось мене в тому усьому тривожило, щось хвилювало, а щось і бентежило — все це я гостро відчув, коли повертався від старого додому. Він мені всунув одну із синових книжок — видання, яке я давно мріяв мати,— був це опис Київської губернії Похилевича. Але я не радів на таке рідкісне придбання і, скільки міг, відмовлявся від нього; мені здавалося, я не повинен був його брати з моральних міркувань. Але взяти книгу довелося тому, що відмовляння прикро вражало мого дивного знайомого: він просив забрати книгу ледве не 8І сльозами на очах.
(Продовження на наступній сторінці)