«Двері навстіж» Валерій Шевчук

Читати онлайн іронічно-ґотичну повість Валерія Шевчука «Двері навстіж»

A- A+ A A1 A2 A3

— Хочеш сказати щось іще? — спитав роблено спокійний голос.

— Так! Костя запропонував мені одружитися, — мовила вона, пильно вимацуючи поглядом сальні складки на його лиці.

— Вітаю! — виплив голос з-за тих складок. — Хочеш розлучитися зі мною і вибратися з моєї квартири?

— Розлучитися так, але хочу, щоб з квартири вибрався ти! — тоном залізної леді сказала Валентина.

І тут відчула, що заштрик, якого всадила в сальні оборонні товщини, тільки тепер дістався міцно захованого нерва і гостренько вразив. Пауза після її залізних слів виявилася затяжна.

— Отже твій новий коханець квартири не має? —нарешті прозвучав глухий голос.

— Він живе в іншому місті, квартири там не має, а хотів би перебратись у наше.

— Отже квартирний авантюрист? — спитав Валентин.

— Вибирай вирази! — прикрикнула Валентина. — Це порядна, чесна й мила людина, і я його люблю! Коли подумати, то саме він моя перша любов!

— Можливо, — сказав якимсь крученим голосом Валентин Заклунний. — Але, по-перше, квартира моя, тобто її дали мені, а не тобі; по-друге, я згоден із тобою розвестися, але при умові, що ти нікого іншого сюди не приведеш. По-третє, мені йти нікуди, а ти можеш повернутися до своєї коханої мамусі.

— А коли приведу сюди, що зробиш? — з викликом спитала Валентина.

І тут Валентин Заклунний іще раз відчув, що все й справді відбувається при дивному уподібненому зв'язку подій, адже два тижні тому, викидаючи з жінчиного ліжка і зі своєї квартири мізерного, зарослого волоссям чоловічка, він ніби проробив "тренування дійством", яке має вчинити ще раз, по-справжньому, можливо, з агресивнішим супротивником, отже, сила, яка сплітала цю сітку, ніби готувала його до певних випробувань.

— Коли це вчиниш, — уже не байдужим, а також залізним чи чавунним голосом прорік він, — викину його, як шолудивого пса, або вчиню це при допомозі міліції. Не забувай, що серед міліціонерів є Андрій, мій шкільний друг і однокласник.

— Гаразд, побачимо! — сказала Валентина рішуче. Так само рішуче встала і поривно пішла геть — смола клекотіла в ній на повну силу і ледве не вихлюпувалась із мішка з кістками, але Валентин, героїчно збуджений своїм залізним учинком та й власною непоступливістю, був до того байдужий — смола цього разу кипіла і в ньому.

9.

Таке сталося перед знаменитою ніччю, коли Валентині Заклунній приснився сон, який зіграв в її житті вирішальну ролю і який можна вважати кульмінацією цієї трохи незвичайної історії, режисером якої важко сказати хто був. А привиділося їй із яскравою чіткістю, що в своїй квартирі (яка складалася із прозорих кубів, густо налитих світлом, що перламутрово грало, і в яку вона ввійшла так само рішуче, як удень після повернення з будинку відпочинку, при цьому всі двері квартири стояли навстіж), на ліжку в своїй кімнаті, по пупа вкритого ковдрою, в напівсидячому стані, вона застала не кого іншого, як покійного директора школи, свого першого коханця, і це так її вразило, що застигла на вступі до кімнати в розчинених навстіж дверях, і її серденько злякано й гудливо почало битися поміж стулених костомах, вигупуючи якусь тривожну барабанну мелодію.

— Не чекала? — спитав директор школи. — А я за тобою заскучив!..

— Але тк... але ^к. — забекала Валентина, як злякане ягня.

— Знаю, — владно, як це вміє робити кожен директор, сказав її покійний коханець. — Маєш нового хаба-ля. Сідай, проведемо педагогічну нараду.

І тут побачила в своїй кімнаті довгого стола, за яким сиділи самі жінки, при чому не тільки вчительки її школи, серед них Софія і Галина Петрівни, але й чужі, яких уперше бачила.

— Це все мої коханки, — сказав директор школи, — з тамтешнього життя, і всі вони по-батькові Петрівни, бо за цим принципом я їх і добирав. Отже, скликав усіх на педагогічну раду; правда, на відміну від правил тамтешнього життя, пробуватиму у ліжку, а не на чолі столу, а це тому, що жодна з вас не віддалася мені в ліжку, а чи на канапі, чи таки на столі. Сідайте, Валентино Петрівно, ваше місце останнє, бо була в мене остання, на тобі я й околів, найбільше тебе й кохаю.

Валентина подибала негнучкими ногами до столу й сіла на стільця, єдиного тут не зайнятого, відтак у неї з лютою ненавистю вперлися погляди інших коханок директора школи.

— Отже, маєш нового хабаля, — сказав владно, як це чинив завжди, проводячи педагогічні ради, директор школи. — Як його звуть?

— Ко-ко-костя! — пролебеділа Валентина.

— Це, мабуть, такого вибрала, бо сама костя, го-го-го! — зареготав директор школи, але миттю обірвав сміх. — Але без жартів! Я написав наказа, і ми його затвердимо на цьому зібранні: мусиш хабаля негайно покинути, бо це квартирний авантюрист. Це перше питання повістки дня. Голосуємо, хто за?

Піднеслися одностайні руки: проти не було, тих, що утрималися, також.

— Але ж... але ж... — знову забекала Валентина.

— Жодних але ж!.. — ревнув директор школи. — Це наказ! Мушу охороняти моральний статус нестійких своїх коханок, бо добре знаю, що їх чекає в цьому моєму теперішньому світі за моральні переступи. Друге питання повістки дня! Маю когось забрати до себе, бо тут мені без жінки тяжко, звичка! — директор школи ніяково всміхнувся. — Як правило, забирають ту, котру найбільше люблять, а найбільша любов, це, як знаєте, коханка остання. Але не хочу бути несправедливим: кожна має на це право. Чи є добровольці?

Глуха тиша зависла за столом — добровольців увіч не було.

— Чи є пропозиції?

— Може б ви... ти, — сказала тремким голосом Софія Петрівна. — Забрав... забрали... свою жінку?

— Не годиться! — категорично мовив директор школи. — У неї троє дітей, і я був би паскудою, залишивши їх як сиріт.

— Про... пропоную... Валентину... Петрівну, — переривисто мовила Софія Петрівна й затравлено озирнулася. — Ви... ти... сказав... сказали — остання?

— Ця підходить, — владно кинув директор школи. — Але усі інші також. Пропоную жеребкування.

— Але ж... але ж... — пробекала змертвілими вустами Валентина.

— Ніяких але ж! — ревнув директор школи. — Со-фійко, нарізуй папірчики, ти тут старша, а на одному намалюй хреста. Хто його витягне — мій! Тягнути по порядку, в якому ставали моїми коханками. Остання —Валентина Петрівна.

Валентина полегшено зітхнула, хоч тут діставала сяку-таку пільгу. Софія Петрівна взяла шкільного зошита, вирвала з середини два аркушики і величезними, явно не з цього світу ножицями, почала старанно розрізати папірчики на рівні смужки. На одному так само старанно, ніби була не вчителька, а учениця, величезним, також не з цього світу, олівцем намалювала хреста із поперечкою навкосину, тобто православної конфесії, і почала скручувати папірці в ру-рочки — всі дивилися на дійство напруженими очима. Скрутивши папірчики, Софія Петрівна зняла із уже сивої голови старомодного капелюшка, кинула туди рурочки й завзято потрусила. Відтак поклала капелюшка посеред столу, і до нього почержно почали витягуватися руки, довшаючи в ту міру, якою визначалася віддаль кожної до капелюшка. Це супроводжувалося полегшеними зітханнями і бубонінням тих, котрим діставалися порожні папірчики. Зрештою залишився один, і всі аж звелися зі своїх стільців, адже напевне знали, що саме на ньому намальовано хреста, врешті саме така була воля директора школи.

— Тягни, лапочко! — солодко примружила очі Софія Петрівна.

— Не хочу! Не хочу! Не хочу! — розпачливо закричала Валентина, скочила з місця й кинулася у двері, що й досі стояли навстіж. Але в двері вискочити не встигла, бо до неї раптом витяглися дивно продовжені мацаки-руки коханок директора школи, і кожна по-своєму схопила її за одежу, тож за мить знову сиділа на своєму стільці, тільки дивилася на всіх виряченими очима.

— Тягни! — наказав директор школи.

І її рука, незалежно від її волі, потяглася до папірчика, і вже дві руки, також незалежно від її волі, того папірчика розгорнули. Хрест, звичайно, був тут, на що директор школи радісно ошкірився, а колишні його коханки заґелґотали, ніби гуси.

— Вона залишається, а решта вимітайтеся! — грубо наказав директор школи. — Геть! Геть! Геть! Розмовлятиму відтепер тільки з нею, а вас щоб очі мої не бачили!

І всі його коханки не так виміталися, як викочувалися, але повільно, ніби перебували в космічному кораблі і втратили земне тяжіння, отож подобали на скручених у колеса, за мить порозпрямляли тіла й поперетворювались у риб — неквапно одна за одною випливали з кімнати й віддалялись, маліючи.

Валентина ж сиділа за столом, тужно обхопивши руками голову, отож могла не так бачити те чудо, як уявляти, в той час, як директор школи, й досі лежачи в її ліжку, колупався шпичкою у зубах, надумуючи, що чинити далі.

— Відпустіть мене, прошу! — тужно сказала Валентина.

Директор школи недбало віджбурнув шпичку і здивовано видивився на коханку.

— Не хочеш, щоб забрав тебе? — зчудовано спитав. — Я ж тобі виказав величезну честь, ті інші аж скавчали, щоб їх вибрати, а я вибрав тебе. Не мели дурниць і отямся! — додав директорським голосом. — І будь певна, зараз ще тебе не візьму. Маю деякі завади і справи!

(Продовження на наступній сторінці)