«Двері навстіж» Валерій Шевчук

Читати онлайн іронічно-ґотичну повість Валерія Шевчука «Двері навстіж»

A- A+ A A1 A2 A3

Отже, Валентина, кажучи військовим терміном, удалася до військових хитрощів, десь так, як учинили скіфи, коли на них напали перси; покинула плаца і віддалилася, щоб укріпити розхитані костомахи, які грозилися розпастися, а заодно повиглядати собі коханця, який був їй потрібний не для того, щоб задовольнити власну хіть (такого не бажала), а щоб пропекти тією голкою сальні захистні покрови свого чоловіка. Таким чином експозиція склалася така, що Валентин на цілого місяця дістав у розпорядження власну квартиру і туди занадилися гулящі представники міського світу мистецтв, хворі на зеленого змія, який поселився в їхньому нутрі, і які зовсім не бажали його звідти проганяти. Відтак через тиждень хата Валентина Заклунного перетворилась у розгепаного смітника, в бедлам, розгардіяш, звалище мотлоху й непотребу. Отож, коли одного ясносвітного ранку, якими отвережує нас Господь, Валентин Заклунний прокинувся, тобто розплющив одне око, другого ще не розплющував, бо закисло, то те одне око вжахнулося, від чого розплющилося, власне, роздерлося, й друге око, і це друге так само вжахнулося, а може, ще й більше, і він шумко сів на ліжкові, а коли видихнув із себе пари самогону, цибулі й часнику, змішаних із салом, то став бридкий сам собі; а коли спробував видати руладу зі свого солов'їного горла, то почувся риплячий хрип, і це жахнуло його чи не найбільше.

Так завершився отой далеко не духовний бенкет, яким Валентин Заклунний відзначив тимчасове зникнення із дому своєї жінки; після того взявся за розум, тобто обхопив руками голову й спробував того розу-ма обмацати, але його пальці, цього разу духовні, потрапили на саму твань. Валентин ретельно, не без бридливості прибрав у хаті, тобто в своїй кімнаті і на кухні; відтак виявив у жінчиному ліжку якогось невідомого собі, замизґаного, обпльованого й неголеного чоловічка і викинув, як бдудящого кота чи пса, за двері, хоч воно щось там скавчало й намагалося пояснити, як у те ліжко потрапило: виявилося, то також був поет, але з особливого прошарку, що віршів не пише, а тільки треться біля поетів справжніх, таких, як він, Валентин Заклунний, котрий має цілком офіційного статуса, тобто є членом Спілки письменників. Потім, коли в двері подзвонило ще кілька подібних типів, жорстко прогнав і тих, з чого типи зрозуміли: жінка Заклунного повертається, спротиву не чинили, а покірно забралися геть, гордо при тому образившись, відтак рушили по місту поширювати про нього брехні та насмішки. Але це вже Заклунного не турбувало, він відчувався хоч і спустошеним, але й воскреслим, отож став біля вікна і лірично почав дивитися на зелені дерева; на стіни із відпалою облицювальною плиткою; на шмат неба із чудової форми білою хмарою, що нагадувала дім мрії котроїсь із юних поетес; на сміттєві контейнери у дворі, які під тиском цивілізації із незграбно тоталітарних замінились на постмодерністичні; на зґрабненьку жіночку в короткій спідниці, яка елеґантно перепливала простора двору, поблискуючи трохи заважкими ногами; на відчинене вікно навпроти, з якого висунувся рудоголовий, наче квітка кульбаби, хлопчик і захоплено пускав мильні бульбашки, і ті бульбашки лискуче переливалися барвами, а тоді беззвучно лускали; на шматок вулиці, що звідси проглядався з побитим асфальтом і запру-жений машинами та людськими постатями, які на цей мент позастигали, — ні, світ був чудовий, вабний, і Валентин Заклунний по-мислительському провів рукою по обличчі. І здригнувся: щоки позаростали щетиною зовсім так само, як у того чоловічка — бродячого пса чи кота, і від огиди співак, поет та краєзнавець зіщулився. Відтак кинувся голитися, пустивши воду й у ванну, а коли увів у неї роздуті тілеса, пізнав блаженство, а з ним тверде переконання, що тепер напевне омиється від скверни, яка клепом наклалася на його плоть.

7

Не описуватимемо, що відбувалося із Валентиною Заклунною в будинку відпочинку (далеко не поїхала, а тільки за межі міста), бо це для нашої історії зайвий матеріал, тим більше, що джерела авторської інформації, кажучи фігурально, не несуть струмків через території якихось там будинків відпочинку, отже, їхнього сміття не підхоплюють, а вигадувати нічого не бажаю, бо переконаний, що життя досконаліше гри, отже, волію вивіряти правду своїх уявлень таки життям. Досить знати, що Валентина в будинку відпочинку коханця знайшла, а може, знайшов її він, і це друге правдоподібніше, бо в світі так ведеться, що не тільки жінки дурять чоловіків, але й навпаки —так і втримується гармонія цього розколошканого світу. Валентина чоловікові про нового коханця ще сповістить, але це відбудеться пізніше, а ми маємо до вжиття матеріал часово раніший, зв'язаний із Валентином і з черговою його небуденною пригодою.

За тиждень після того, як отямився і знову ввійшов у нормальний плин, чортяка, який не терпить одноманітності буднів, узяв за руку миле створіння — ексцентричну поетесу й делікатно вивів її на вулицю саме в той момент, коли по хіднику від філармонії до приміщення філії Спілки письменників доброчесно й безклопітно простував Валентин Заклунний, він саме думав про те, що невдовзі має відбутися останнє зібрання літературного гуртка "Проліски" перед літніми вакаціями, хоч вакації вже й почалися, про що свідчило перебування в будинку відпочинку його жінки, отож він перекидав думками, котру із незачеплених його увагою юних поетес запросити прогулятися по цвинтарних алеях. Ексцентрична ж поетеса вже його студії не відвідувала, бо вважала, що виросла з того віку, і цей вихід знаменувався з'явою у світ голубенької книжечки на кільканадцять сторінок під загадковою назвою "Таїни темної плоті", отже, вона перейшла в категорію визнаних поетес, а такі на студії вже не ходять. Завдяки власній ексцентричності і вельми розмитим стримувальним моральним началам, вона без зусиль знайшла на видання книжечки спонсора і в літературних колах хвалилася, що в неї готова друга збірка під назвою "Жіночі екстри" і вже навіть вишукано іншого спонсора, готового ту книжечку фінансувати. Отже, її життя, ба літературна кар'єра, складалися більш як щасливо, і тільки одне зморочувало її душу: не здійснила мрії про вечір, де вона виступила б голою, можливо, разом із голим Валентином Заклунним, а при невдачі цього заходу, то й сама. Про це сумно й думала, коли її вів, делікатно взявши за руку, чортик.

Валентин був трохи короткозорий, отож ексцентричну поетесу з радістю помітив, а чортяку ні, бо той виступав у розрідженій плоті, отож розцілував поетесу в обидві щоки, а коли пішли обіч, вимовив гостро, що вона йому, вчителю й наставнику, не подарувала книжечки "Таїни темної плоті".

— Але ж я таке соромлюся дарувати вам, Валентине Вальдемаровичу, ви ж людина старша, — блаженно сказала поетеса.

— Соромишся? — зчудувався Валенитин. — Навіть після пригод на цвинтарі?

— Але ж тоді було темно, Валентине Вальдемаровичу, — так само блазенно сказала ексцентрична поетеса. — Та й, сказати по правді, я вже про те й забула.

— Хіба можна про таке забути? — ще більше зчудувався Валентин; його не раз вражало, що навіть жінки легкої поведінки вельми полюбляли вряди-годи натягати святенницьку маску.

— Це коли б у мене після того нічого не траплялося, розважно сказала, риючись у сумці, ексцентрична поетеса, — то може, й не забула б, а так...

Вона недбало витягла синеньку книжечку й подала її Заклунному.

— А підписати?

— Вже підписана, — ліниво сказала, дивлячись убік.

І тут чортик, який ніжно тримав за руку ексцентричну поетесу, відпустив її пальці, звів свою передню кінцівку, зробив із перста подобу пістолета, як хлопчаки, котрі граються у війну, і сказав:

— Піф-паф! Га-га-го!

І куля, пущена з чортячого перста, поцілила в скроню Валентину Заклунному, тобто йому, як то кажуть, стрілила в голову думка, а власне, й не думка, а спогад про те, як він мріяв, щоб ця поетична істота, яка дивиться оце на нього найневиннішим поглядом, прочитала йому свої вірші гола. Саме тому Валентин Заклунний і сказав:

— Влаштувала б вечора, про якого мріяла?

— Це ж якого? — інфантильно спитала поетеса.

— Ну, щоб читала вірші гола?

— Я ж хотіла разом з вами, Валентине Вальдема-ровичу, — так само інфантильно сказала вона, дивлячись голубими, як палітурка її книжечки, очима. — І коли б організувала, ви б знали.

— Зі мною разом не вийде, — мовив строго Валентин. — Я людина поважна і що прощається молоді, не дозволяється людям зрілого віку.

— То чого ж питаєтеся? — байдуже продзвенів ніжний голосок.

— Я на того вечора міг би прийти, — мовив невідь-чого вкрадливо Валентин.

— У нашому місті народ такий застійний! — мовила гірко поетеса.

Тоді Заклунний, по-змовницькому роззирнувся, чи не підслухує їх хтось і чи не нюшить (сказати правду, мав усі підстави так чинити, отже, не хворів шизофренічною манією переслідування) і, скосивши одне око на співрозмовницю, тихо мовив:

— Моя жінка поїхала!

— То й що? — не зрозуміла ексцентрична поетеса.

— А те, що могла б почитати голою свої вірші пере ді мною, — він подевотському стулив вуста, ще й відвернувся.

Від несподіванки вона аж очі розширила, і саме в цей час чортик знову взяв її за руку.

— Направду чи жартуєте? — заблищала очима. — І ви будете голим і теж зі мною читатимете?

Він трохи знітився.

— Можна й так! А ліпше: буду публікою, а ти чтицею!

— Нє, я хочу, щоб разом читали й були голими.

— Хай так, — зітхнув Валентин. — Або інакше: я був би співаком, а ти чтицею.

(Продовження на наступній сторінці)