«Двері навстіж» Валерій Шевчук

Читати онлайн іронічно-ґотичну повість Валерія Шевчука «Двері навстіж»

A- A+ A A1 A2 A3

— І можна запросити друзів? — захоплено спитала поетеса.

— Ну, Антоніно! — скривився він. — Поезія любить інтим. А це було б як притон.

— Шарашка, а не вечір! — розчаровано протягла поетеса. — Вечір — це коли багато людей, коли плескають і свистять. І зовсім не був би то притон. На притоні всі голі, а тут будемо голими тільки ми.

— То будемо самі собі плескати і свистіти! — спокійно сказав Валентин. — Хіба в тебе колись таке було? Зрештою, як собі хочеш, інакшого вечора тобі організувати не можу. А приїде жінка, то й такого не зможу.

Вона задумалася, а чортик по-змовницькому Валентину Заклунному підморгнув.

Як бачимо, звинувачувати Валентина Заклунного в моральній нестанечності ніяк не можна, бо адміністратором того вимріяного ексцентричною поетесою вечора (до речі, вона виступала під псевдонімом Антоні-на Цеце) був не Валентин Заклунний, а натуральний чорт, а Валентин тільки піддався його волі чи, правильніше сказати б, насильству — хто б тут міг опертися? Однак цього разу з'явилася сила сильніша чортівських забаганок, адже тут замішувалася жінка, а де подібне трапляється, там усе перевертається догори ногами, бо жінка, як утілення хаосу, є щирим поборником і нищителем усіх логічних конструкцій, навіть коли вони придумані чортівським мозком. Отож не дивно, що після хвилини роздуму, продзвенів ніжний голосок ексцентричної поетеси:

— Нє, так не інтересно, Валентине Вальдемаровичу, — сказала вона. — Бо це буде, як в оргіях колишніх секретарів райкомів, а я не така! Окрім того, двічі одному й тому, я не віддаюсь. Отоді на цвинтарі — то був клас! Такого вже ніколи не повторити.

Дивне в тій тираді для Валентина було, як міцно все-таки тримається в умах людських тоталітарна система, аж навіть такі юні істоти, як ексцентрична поетеса, знають, як розважалися колишні секретарі райкомів. Але це дурниця! Коли б не був Заклунний такий короткозорий, то побачив би під ту хвилю фізіономію чортика, і це, можливо б, трохи послабило неприємне враження від тієї відмови: обличчя чортика почало видовжуватися і стало подібне на якийсь чудернацький сорт кабачка чи огірка, та й не дивно: залізна антилогіка Антоніни Цеце вразила і його, і він не встиг дівчину біля Валентина затримати, вона вирвала руку й гінко погнала геть. Відтак Валентин залишився з носом у своєму райдужному проекті, і від того в нього виникли меланхолійні думки, що вже старіє і що між ним і дівчатами глибшає рів чи росте стіна, що те юне покоління й чорт не розбере, бо й живе й мислить інакше. І Заклунний рушив між вулиці, посутенілий і печальний і, здається, вперше згадав свою жінку, зовсім не знаючи, що в цей час біля неї обтирається інший чорт, але переодягнений у жевжика з вусиками й маленькою борідкою і з чорними маслянистими очима, з рота якого сиплються не слова, а цукерки й медові пряники, а руки при тому по-діловому обмацують знадності Валентини Заклунної. Валентин того не знав, але тяжко прочував, тому смутно подивився на небо і подумки помолився до його вершителів, щоб знову йому допомогли, або ж принаймні дали спокій.

І все відбулося, як і того разу: коли чорт, перевдягнений жевжиком із вусиками й маленькою борідкою, героїчно запраг дістатися до глибин мішка із кістками, щоб відчути блаженство переможця над субстанцією, яка множить людський рід, Валентину Заклунному випало співати на якомусь ювілейному вечорі, цього разу школи, в якій мав щастя чи нещастя сам навчатися, а це значить виступав безплатно, тож пускав рулади, натхненно закотивши очі, а коли їх з-під лоба викочував, його притемнений натхненям зір виривав із мороку перший ряд із безнадійно постарілими його і не його вчительками, а ще ряд, куди примістили до невпізнання змінених часом його однокласників, власне, нікчемні їхні залишки, бо решта чи розбрелися по світу, чи повимирали. І при цьому густий сплін колисав збурену душу співака, бо думав він про марнотну й тлінну течію часу, відтак голос його ріс і ліз угору, як пацан по драбині, котра була настільки гнила, що готова була під ногами навіть такого малого лізуна розпастися, а особливо високі рулади Валентин витягав із себе, як молодиця відро води із криниці (ось вам і рима: молодиця — криниця), саме в той час, коли синхронно до того десь у будинку відпочинку шаленіли коханці, його жінка із жевжиком, а найсмутніше в тій історії, що він про це здогадувався, як і того разу, коли Валентина Заклунна злягалася з директором школи. І Валентинові стало смутно ще і від того, що в світі все таке неоригінальне і все банально повторюється; і це справді було так, а доказом цього й таке: он у першому ряді, в самому центрі, біля директора школи, але не того, з яким крутила шуглі-муглі його жона, той уже перебував у краях ліпших, а тієї школи, яку закінчив і яка відзначала ювілея, сидів в усій своїй ослячій величі інший директор, горілчаного заводу, також випускник його школи, якого тут у виступах честили, як найвидатнішого з видатних, кого ця бідолашна школа випустила у світ; при цьому його, Валентина Заклунного, знаменитість справжню, згадували якось мимохіть і серед другорядних. Але він не мав з того огірченого серця, бо директор горілчаного заводу привіз для бенкету на честь ювілею школи кілька ящиків горілки, а він, Валентин Заклунний, міг подарувати дорогій рідній школі тільки ці рулади, вишуканої краси яких крім самого співака, не міг по-справжньому оцінити ніхто. А повтор у випадку із директором горілчаного заводу, трунки якого сподобав якийсь зачуханий президент зачуханої країни, був у тому, як пригадує читач, що в час першого морального падіння Валентини Заклунної були задіяні ті ж таки смислові ряди: школа, горілчаний завод, директори обох закладів, його спів і акт її — ні, без містики тут не обходилося, а диригентом цієї містерії (слово вживається у первісному значенні: таємничий культ богів, при якому присутні тільки посвячені) був, можливо, Той, котрий ніжно тримав передоцим за руку ексцентричну поетесу; до речі, ексцентрична поетеса також була тут, як випускниця цієї ж школи, але розшукати її милого личка в масі дівочих, присутніх тут, Валентин не зміг.

Потім до нього, коли концертна частина ювілею закінчилася, підійшла зворушена вчителька із перлиною сльози на оці, саме та, яка найбільше поставила йому, Валентину Заклунному, колів і двійок й не раз ніжно називала баранячою головою, і сказала розчулено:

— Ти, Валю, красіво співав, дуже красіво, але чого не вибрав веселішої пісні?

Бідна проста душа, ота вчителька! Де їй було, сердешній, знати, що зміст відбутих дійств має свого підтекста; до речі, вона, бідаха, могла навіть не відати й що воно таке, отой капосний підтекст. Ближче до розуміння його тонкої душі підступила ексцентрична поетеса, яка також підійшла до нього після концерту і пильно його обдивилася:

— Ніколи не подумала б, Валентине Вальдемаровичу, — сказала вона цілком серйозним голосом, — що ви можете бути такий сексуальний. Я ще подумаю про нашого вечора на двох! Її брова якось дивно рухнулася, і вона відійшла від нього, увіч демонструючи тильну частину своєї цілком достатньої постаті.

8.

Тут завершується преамбула до другої дії. Як бачить читач, я твора будую згідно класичних канонів сюжету. Сама дія кладеться після цього. А почалася вона з енергійного стуку закаблучків, які несли омо-лоділого, збадьореного, насиченого емоціями від злу-ки (нове модне слово) із черговим коханцем мішка з кістками, котрий офіційно позначався табличкою з висіченим написом: "Валентина Заклунна" — Валентин же пізнав і почув цей прихід чи повернення всіма фіб-рами розпростореного тіла. Енергійно завуркотів замок, ґвалтований ключем, енергійно потупотіли кроки, а за мить двері розчахнулися і в тих дверях навстіж він, котрий і досі втримував у душі їдкі меланхолійні корінці, побачив струнку, ділову жінку з обличчям худим, але й надихнутим, із палючими, наче зіроньки в небі, як пишуть поетеси з його студії, очима, але в тому зірчастому вогні увіч покипувала знайома смола, ще й видавала із себе димові пасемка, тобто Валентинині очі були мрійно затуманені.

— Добре, що застала, — сказала вона. — Серйозна розмова.

З розгону сіла на стільця супроти нього, а він розваливсь у фотелі, тримаючи ручку й рукописа однієї з поетес, чергової кандидатки на прогулянку цвинтарними алеями.

— Отак зразу! — здивувався.

— А чого тягнуть? — мовила коротко Валентина. —Так от...

— У тебе з'явився новий коханець, і ти хочеш мені про те чесно звідомити? — спитав цілком спокійно Валентин Заклунний.

— А ти звідки знаєш? — зчудувалася Валентина.

— Як бачиш, небагато тра, — мовив тим-таки невиносним тоном Валентин і додав із притиском на кожному слові. — Від тебе... тхне... коханцем!

— Вибирай вислови! — сказала строго Валентина.

— Гаразд! — згодився Вадентин. — Від тебе ніжно пахне коханцем... Але ж, Валь, я не можу брехати, від нього смердить, як од блудящого пса!..

— Такий тонкий маєш нюх? — їдко сказала Валентина.

— На жаль! — зітхнув він. — Ця біда в мене від матінки! Вона була дивовижно вразлива на запахи!

— А ти пахнеш ліпше? — зімружила по-рисячому очі Валентина, мрійний димок із них пропав, залишилася сама смола. Жінка й справді почала невдоволити-ся, адже сталося, як завжди: він трощив її рішучість і настроєність із делікатністю слона, єдине, що втримувало її — відчуття символічного шприца в руці, а отже, знає він про її нового коханця чи не знає, а заштрика собі в зад дістав. Недаремно так застигла і знерухоміла широка, розплила його фізіономія.

(Продовження на наступній сторінці)