— Ні, але не забуває. Пусти мене до себе в серце! — попросився Місячний хлопчик.
— Ні, — сказала дівчинка. — Мені в цьому домі добре.
— А от і неправда, — сказав Місячний хлопчик. — Коли було б добре, я б до тебе не прийшов.
— Гаразд, заходь, — шепнула дівчинка. — Тільки тихо будь!
Вона впустила його до себе в серце, і він, згорнувшись там клубочком, висвистував смутненьку мелодію. На те тихо зітхала дівчинка і неспокійно переверталася з боку на бік…
І ось прийшов той день, якого так чекала. Сонце було велике, аж сміялося, королева була гарна, аж світилася. Здавалося дівчинці, що саме в той день побачить вона в королеві Багатства високу й гарну, що знову почала їй снитися, адже королева в той день справді мала бути (так воно й сталося) найгарнішою з гарних, а хіба мама не є найгарнішою з гарних, думала дівчинка. Сподівалася вона, що, надягши прикраси, потепліє королева й усміхнеться до неї так, як того дівчинка давно сподівається, — як ота висока і гарна зі срібної стежки. Тільки тоді маленька знайде справжнє щастя.
Королева встала того дня вранці-рано. Була урочиста й поважна і цілу годину вмивалася у джерельній воді, яку сама принесла у золотому глеку. Маленька ішла побіч неї із меншим, срібним глеком, і їй здавалося, що цілий світ навколо неї заспівав. Їй подобалося йти по вранішній росі, тримаючи на плечі глека й зберігаючи на обличчі таку ж поважність, яка була у королеви. Але цілу годину вмиватися (а вмивалися вони кожна в своїй кімнаті) не мала терпіння, тому підійшла до вікна й задивилася на сяючий простір найяснішого з ясних ранку. А коли дивилася вона у вікно в цьому домі, щось з нею конче приключалося. От і тепер очі її мимохіть зупинилися на блискучій Хмарі, що стояла посеред неба, відтак прилетіло до її серця щось мале й волохате і вкусило, наче комар. Невідь-чому згадала дівчинка свою німу й покинуту ляльку Галю і пошкодувала, що не побачить та її у пишному вбранні.
Але сьогодні був надто урочистий день, і дівчинка перестала дивитися на ту Хмару і перестала згадувати ляльку Галю, хоч серце її й продовжувало легесенько щеміти — пішла вона у дзеркальну кімнату, де вже й королева Багатства була. Прегарне лице вона побачила, що цвіло двома свіжими рум'янцями, і золотаві холодні очі, що мигнули до неї відсвітом золота.
— Ходи за мною! — сказала королева Багатства і повела її до комірчини, де ховалося вбрання. Відчинила двері й запахло звідтіля неземними пахощами — дівчинка простояла з відкритим ротом весь час, доки підбирала собі шати королева. Коли ж одягла вона пишну з найпишніших сукню, стала ще привабливіша, але начебто й холодніша. Звела гордо підборіддя, а обличчя набралося пихи, в той час як очі запалали холодним сяйвом коштовного каміння. Потім одягла дівчинку, і маленька також перетворилась у пишну красунечку. Тканина важко лежала в неї на тілі, і їй теж захотілося звести підборіддя, але погляд її знову упав на вікно і знову побачила вона лискучу білу Хмару серед неба. І знову згадала вона свою викинуту ляльку Галю, і знову щіпнуло її за серце, начебто комар укусив. Здалося їй навіть, що в серці ворухнувся й отой її новий приятель, Місячний хлопчик, — насвистував безперервно свою пісеньку, а може, почула звідти, знадвору, гіркий і осудливий шепіт своєї товаришки ляльки Галі.
— Тепер примірятимемо прикраси, — урочисто звістила королева Багатства і поважно рушила до дзеркальної кімнати.
Заіскрилися й засвітилися коштовності четвертої скрині, і дівчинка на мент зовсім забула про Місячного хлопчика в своєму серці, вона сплеснула долоньками й кинулася до скарбу. Королева виймала одну за одною оздоби. Були вони двох познак: одні — на дорослу жінку, а другі — на дитину. Королева приміряла дорослі оздоби, а дівчинка — дитячі, й ходили вони від дзеркала до дзеркала в щоразу новій прикрасі. Навіть одна на одну забулися дивитися. Від тих одеж та коштовностей і справді порозквітали вони, ніби пишні квіти, а дзеркала улесливо показували їм їхню красу, навіть до маленької прийшло таке товсте і горде Пишенятко — задерла дівчинка носика й аж захлинулася від самозакоханості.
— Немає над нас, — сказала поважно королева. — Ми — найбагатші, найвродливіші й наймогутніші, адже все в світі купується і все грішми виміряється.
— І можна навіть маму купити? — спитала дівчинка, крутнувшись перед дзеркалом.
— Й маму теж, — сказала королева Багатства, — Але тобі не потрібно купувати маму, можеш вважати, що ти її уже знайшла. Згодна зі мною?
— У кожній жінці, яку я зустрічала і в якої жила, — сказала дівчинка, приміряючи до голівки діамантову діадему з привісками, — було тільки трошки від мами. І знаєте, що дивно, — чим більше я у них жила, тим меншало оте "трошки"…
— Тепер не поменшає, — сказала урочисто королева, — Ану глянь на мене!
Дівчинка звела очі на королеву, і здалося їй, що зараз станеться те, чого сподівалася, що побачить вона срібну стежку, а на ній — високу й гарну, котра вміє усміхатися, аж весь світ змінюється й веселішає, аж весь світ починає купатись у веселих барвах і барвами покривається. Саме таку усмішку сподівалася й жадала побачити під той час дівчинка, але на неї дивилася холодноока й зовсім чужа красуня, очі в якої — крижинки, а вуста в якої аж побіліли, так гордо стулилися. І коли уздріла те маленька, всі пишні шати, що покривали королеву Багатства, і всі її надкоштовні прикраси раптом потьмяніли. І дівчинка мимохіть відступила крок назад, а на її обличчя раптом поклався непідробний ляк, що аж тихий згук вирвався з її ротика. Тоді насупилася королева Багатства, бо все зрозуміла, й гнівно блиснула очима, ніби вогнистою шабелькою її вдарила.
— Та ти що! — скрикнула вона сердито, — Що це з тобою? Хіба ти бачила десь пишнішу й гарнішу жінку? Хіба не повинна ти відчувати за те, що я згодилася бути твоєю мамою, найприниженішої вдячності?
Тоді здригнулося серце в маленької, і відчула вона, що тіло її холодним потом укривається. І сама не тямила чому, а зняла вона із себе діадему з привісочками й поклала в скриню. Постягала із пальчиків персні й колечка, а з вух познімала сережки. Скинула із шиї намисто, покірно стала перед королевою Багатства і смиренно похилила голову.
— Що це ти зробила, негіднице! — крикнула королева Багатства, і коли зирнула на неї маленька, ще більший ляк відбився на її обличчі. Ота гарна й золота, ота красуня неземна раптом перетворилася в темну почварну відьмугу. Крутнулася дівчинка на закаблучку і, гублячи золоті туфельки, спершу одну, а тоді й другу, кинулася притьма в двері, бахнула в них долоньками, рвонулася з того дому, а вслід за нею полетіла золота діадема з привісочками, яку розгнівана королева зірвала собі з голови.
Одне тільки встигла дівчинка — схопити під деревом свою бідну й самотню ляльку Галю, й побігла, побігла, аж світ колом їй заточувався. І це тривало аж доти, доки не витекла з неї вся сила, а в боці не заколола колька. Тоді вона пішла. І йшла, йшла, йшла, а на очах у неї виросли чарівні кришталеві сльозинки. І крізь ці сльозинки вже вкотре побачила вона срібну стежку перед собою і зупинилася заворожено, бо світ покрився барвистими колами, в яких найбільше було червоного, і назустріч дівчинці вже вкотре пішла висока й гарна жінка, від усмішки якої заграло ніжною музикою розіпнуте довкола сонячне проміння. Упала дівчинка на коліна і простягла руки до високої й гарної:
— Мамо, мамо, — сказала вона з розпачем, — Чи довго ще шукати мені тебе в цьому світі? Чому не можу знайти тебе в інших жінках? Чому, чому я тільки трошки тебе в них знаходжу і чому, чому те "трошки" не росте в них, а зникає?
І вона заплакала гірко, і сльози її змили два прозорі кришталики, які так дивовижно оббарвлювали світ, а висока й гарна жінка розмилася тими сльозами і знову перетворилася в тінь. І тільки усмішка ще жила на її вустах, але й та скоро розчинилася, і дівчинка впала на траву, бо вже вся сила з неї витекла, бо вже не могла вона ані смутитися, ані плакати.
Розділ 4
Вона отямилася від того, що почула: біля неї хтось ходить і сміється. Розплющила око й побачила, що й справді ходить біля неї лялька Галя й невідь-чому їй страшенно весело. Так весело, що аж образою закипіла маленька.
— Чого смієшся, Галю? — сказала вона крізь сльози, — Могла б мене й пожаліти.
— А я й жалію, — відповіла лялька Галя, — Але смішно мені, і то від того, що не розумніша ти від мене.
— Чому це я не розумніша? — спитала дівчинка.
— А тому, що й сама не знаєш, чого хочеш, — відказала лялька Галя, — А тому, що всі тебе дурять, через це ти й дурненька.
— То з того сміятися треба? — обурено спитала дівчинка.
— А може, й не треба, — сказала лялька й перестала сміятися, — Я ж також дурненька і не знаю, що треба, а що не треба.
— Що ж мені робити далі, Галю? — спитала мала.
— І цього я не знаю, — сказала лялька Галя, — Дивися, як усе навколо цвіте й росте. Бджоли на квітах танцюють, метелики й навіть мухи. Птахи співають і цвіркуни — може, тобі треба веселитися, а не смутитись?
— Дивне кажеш, — мовила дівчинка, — І легко тобі сміятися й таке казати. А я от блукаю, блукаю і не знаходжу своєї мами. Світ такий широкий і великий, і не знаю я, чи вже її й знайду.
— Знайдеш, — сказала лялька Галя, — Коли кажеш, що світ такий широкий і великий, — знайдеш!
(Продовження на наступній сторінці)