«Дівчинка, котра шукала маму» Валерій Шевчук — страница 2

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Дівчинка, котра шукала маму»

A

    — Гаразд, — зітхнула дівчинка, — Хай буде так, як ви кажете…

    І вона почала жити в тієї жінки. Та ніколи її не сварила, навіть коли мала відро з водою перекидала, навіть коли та чашку розбила, навіть коли цукор висипала, бажаючи потай набрати собі ложечку. Ранками, коли сходило сонце, жінка розчісувала повільно довге, темне волосся малої і зав'язувала в коси стрічки, але все чорні. Вдягла її в чорну плахточку і у вишиту чорним сорочечку. На ніч співала гарних, але смутних пісень, і хоч тішилася дівчинкою й лагідно до неї говорила, сама ж весела не була ніколи. Часто й сльози капали їй з очей, а коли розпитувала дівчинка, що з нею таке, ніколи не відповідала. Навіть милуючи малу, ніколи не всміхалася, ніколи не раділа, ніколи не жартувала.

    А рухи мала жінка повільні, наче завчені, а коли ходила по хаті, здавалося — не жива людина це снує, а тінь. Від того дуже невесело було у їхній хаті, та й хата була темна, з мацюпусенькими сірими віконцями, вся сірим павутинням заснована. Тому й дівчинка рідко сміялася, рідко коли жартувала, а вночі їй снилися дивні сни.

    Бачила вона якихось дивних сірих істот, котрі скавуліли, плакали й ячали, чула пісні печальні й протяжні, і ходили ті істоти по чорній траві. І тільки раз привиділася їй стежка, ота сама срібна стежка, і тільки раз їй привиділася висока й гарна жінка. Така знайома й рідна, яка їй щось казала самими вустами. Та за тими скавулінням, плачем і ячанням не могла дівчинка розібрати її слів. І от саме в той ранок, коли прокинулася дівчинка після того видіння, побачила вона над собою схилене лице своєї нової матері — і здригнулася мимовільно й сахнулася: уздріла в тому обличчі щось безнадійно чуже.

    Після того задумалася дівчинка: ні, справжня мама повинна бути не така, справжній мамі чого б ото вічно смутитися, справжній мамі чому б не сміятися до своєї дитини? Тому втекла з дому, забилася у глухий кут, зарослий бур'яном, і довго дивилася на небо. Бачила там блискучу срібну Хмару й уявляла на ній блискучий срібний палац, у якому мала б жити висока й гарна, котра так чудово всміхається. І знову проступили в неї на очах сльози, кришталики сліз, і дивилася вона на райдужні кола, на барви, в яких найбільше було червоного, але цього разу на стежці не побачила нікого — жаль їй стало, дивний біль торкнувся її серця.

    — А що, Галю, — сказала вона своїй ляльці, — невесело нам живеться?

    — Невесело, — відповіла лялька і моргнула своїм єдиним оком.

    — Ця моя нова господиня чудна, — сказала ляльці, — Не знаєш чому?

    — Не знаю чому, — відповіла лялька.

    — Тому що вона смутна й невесела.

    — Сумна й невесела, — сказала лялька.

    — А сумна й невесела чи ж може стати моєю мамою?

    — Таки не може, — сказала лялька.

    — Що ж мені робити, Галю?

    — Щось роби, — сказала лялька, — Бо все, що ти зробиш, — зробиш.

    — Не смійся з мене! — мовила крізь сльози дівчинка, — Не смійся, бо я сама не знаю, що ліпше, а що гірше. Що воно і як воно?

    — А що воно і як воно? — спитала лялька.

    — Не базікай! — закричала дівчинка і навіть дала своїй ляльці Галі лупанця. І лялька після того й справді замовкла, бо чого б це вона не ображалася на лупани, коли її господиня через те і чужу жінку покинула? Ноги в неї мотилялися як неживі, єдина рука виставилася вперед, а єдине око аж заблищало від образи.

    — Отака я в тебе нерозумна, — сказала дівчинка, — набила тебе, а не знаю чому.

    — Бо ти нерозумна, — прошепотіла ледь чутно лялька.

    Тоді дівчинка пригорнула ляльку до себе, притулила до грудей, обцілувала її, і вони трошки разом і поплакали. А потім вони в тому закутку, в бур'янах, сміялися й шепотілися, бо хоч і сварилися часом, а одна без одної таки не могли…

    Чотири скрині було в їхній хаті. Чотири міддю й залізом окуті скрині. Спершу не відала дівчинка, що в тих скринях, бо коли мала відчиняти скрині, господиня відсилала маленьку надвір. Дівчинка була слухняна і йшла, навіть у вікно не підглядала, а коли поверталася, скрині були знову замкнуті і холодно світили начищеним залізом та міддю. Сама ж жінка ставала після того ще печальніша, тільки пригортала до себе малу, начебто трошки й розпогоджувалася. Працювати ж дівчинці у неї випадало небагато: пряли вони з жінкою пряжу і сукали з неї нитки.

    — Так мені дивно у вас жити, — сказала якось дівчинка.

    — Чому ж дивно? — спитала жінка.

    — Бо ви смутні й невеселі, — сказала маленька, — Мені біля вас самій смутно робиться. Чому ви смутні й невеселі?

    — Так і мусить бути, — сказала жінка й погладила малу по голові.

    — Чому ж мусить бути?

    — Могла б уже здогадатися, стільки в мене проживши. Я — королева Печалі, — сказала жінка, — А оці скрині… Не знаю, чи й казати тобі дочасно?.. Не доросла ти, не знаю, чи зрозумієш…

    Дівчинка подивилася на королеву Печалі широкими очима: трохи страшно їй стало.

    — Еге ж, я — королева Печалі, — повторила жінка і пригорнула до себе дитину, — І робота моя: посилати смуток і печаль на землю. У цих скринях вони й заховані: в одній — Смуток, а в другій — Печаль…

    — А що в тих двох? — спитала дівчинка.

    — А в тих двох — Горе й Біда, — сказала жінка й гірко похилилася, — Тяжко мені з такою роботою, от я й згодилася донечку собі взяти. Чи гаразд тобі в мене живеться, дитино?

    — Гаразд, — прошепотіла дівчинка, — Тільки дивно якось!

    — А ти не дивуй, — сказала жінка, в її чорних очах вперше заграли блискучі іскри, — Дивися на мене і знаходь у мені свою маму. Шукай її, шукай і люби. Тоді, може, і я веселіша стану.

    Але дівчинка в цей день найменше бачила в ній маму. Вона затремтіла, як осиковий листок, злякано зирнула на скрині, що стояли в хаті. І здалося їй, що почула тихий плач, стогони, скавуління і ячання: хтось ніби жалівся, скаржився — покотилися з її очей сльози.

    — Чому плачеш, маленька? — ніжно оповила її руками жінка, — Не хочу, щоб ти журилася.

    Але натомість і сама зронила на голівку малої холодну сльозу і заридала ще гіркіше, ніж та.

    — Ось бачиш, як ми з тобою веселимося, — відштовхнула легенько дівчинку королева, — Замість тішити одна одну, плачемо… А я тебе й справді полюбила… Справді хочу, щоб ти стала мені донькою.

    — А коли я виросту? — запитала тихо дівчинка.

    — Заміниш коло цих скринь мене…

    В той день знову пішла мала у свій зарослий бур'янами закуток і, як ніколи доти, задивилася в небо. З тугою вдивлялася вона в те небо, аж пристрасно простягала руки до блискучої й веселої Хмари. І сталося раптом диво: знову вибилися їй на очі два прозорі чарівні кришталики, і втретє побачила вона срібну стежку, а на ній — високу й гарну жінку.

    — Мамо, мамо! — зашепотіла дівчинка, ламаючи руки, — Мамо, мамо, як мені тебе знайти?

    І від того, що вона заламала так руки, чи від того, що струснула голівкою, знову зронилися на землю кришталики і знову порожньо засвітилася перед нею стежка, на якій виблискували чотири калюжі, і з однієї смішно пив воду горобець. І не було на тій стежці ніякої жінки, і ніхто не всміхався до заплаканої дівчинки, а раз так, жалко й боляче зробилося їй на серці і знову забалакала вона до своєї ляльки:

    — Недобре мені, Галю, в цій новій хаті, ой недобре!..

    — Недобре, — згодилася лялька.

    — Яка мені радість стати колись королевою Смутку й Печалі?

    — Нема радості від смутку й печалі, — зітхнула лялька.

    — Не знайду я в королеві Смутку своєї мами.

    — Еге ж, не знайдеш.

    — То що ж мені робити?

    — Щось роби, — сказала лялька, — Бо що тобі робити?

    — Втекти мені хочеться звідси.

    — То й треба тікать, — сказала лялька.

    — Ти так вважаєш?

    — Еге ж, я так вважаю.

    — А що, коли й на нас вона нашле Горе й Біду?

    — Коли нашле, втікати будемо. Й утечемо.

    — Еге ж, утечемо, а коли ні?

    — То щось тоді робити будемо, — сказала лялька.

    На те слово дівчинка встала і, недовго думаючи, пішла у світ, покинувши цей край і хату під солом'яною стріхою, на ґанку якої стояла вдягнена в чорне жінка і, приклавши долоню до лоба, смутно дивилася. Текли їй по щоках сльози, а губи кривилися від болю.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора