Перший місяць вони лічили мідні гроші. Вставали з першими променями сонця, а лягали з останніми. І стало трохи нудно дівчинці, хоч як вона старалася, — тільки й чула, що брязкіт монет і клацання кісточок на рахівниці. Вона й сама клацала на рахівниці й лічила, лічила. Все те потім перераховувала королева і виписували вони цифри крейдою на чорній дошці. Потім стирали й писали нові цифри, і так тяглося цілий тиждень. Навіть у неділю вони працювали, спершу і в вікно не мала коли виглянути дівчинка, бо не було для неї світу, навіть із лялькою Галею не мала як розмовитися, бо ляльку Галю королева викинула надвір, і там, надворі, під дощами й росами лялька Галя й мешкала. Дівчинка лише зуміла раз вискочити, щоб хоч під деревом свою ляльку прилаштувати, тоді й відбулася їхня перша розмова, але королева Багатства її виганьбила: навіщо тепер дівчинці обдерта, безрука й безока лялька, коли в неї є таке багатство! І щоб не сумувала вона за лялькою, їй було подаровано ще в третій день, відколи тут поселилася, ляльку порцелянову у пишнім, золотом шитім одіянні, у всипаній перлами шапочці і зі справжнім діамантовим намистом. Але що з того, коли ця лялька була глуха, німа і не вміла рухати ні руками, ні ногами — погралася трохи нею дівчинка та й покинула.
Коли ж минув другий тиждень, ударилася раптом у вікно, біля якого сиділа маленька, барвиста синичка, застукала в шибку крильми. Зирнула дівчинка надвір — і вразилася: здавалося їй, що нема більше світла, як у цій кімнаті, а за вікном так палало голубе небо і так палахкотіло сонце, що їй аж сутінки в очах постали. А ще побачила дівчинка у вікно величезну купчасту Хмару, яка палала яскравіше всього золота і срібла в королевиних скринях. У дворі росли дерева, майже досягаючи тієї хмари, й були вони покриті густим цвітом. Від того здалося дівчинці, ніби спустила на дерева цвіт сама Хмара, і все буяло, грало, мінилося й тріпотіло.
І здалося дівчинці, що в її серце вплив чи увійшов голубий повітряний хлопчик, приклав до вуст тоненьку, як сірник, дудочку і засюрчав у неї. Така чиста й гарна була його пісня, що захотілося дівчинці скочити на рівні й затанцювати, задзвонити сміхом, але зирнула на замислене, зосереджене й серйозне обличчя королеви Багатства й побачила, що з її посинених вуст почали виповзати, як чорні жуки, цифри. Так, були вони, ті жуки-цифри, чорні, як ніч, і повзали вони по столу, по руках королеви, по підлозі, по стінах і по стелі. Зирнула тоді дівчинка в один куток, другий, третій і четвертий і раптом побачила, що по тих кутках сиділи, поклавши голови на підставлені долоні, одна, друга, третя й четверта Нудьга. І були в тих Нудьг олов'яні очі, і шия в них на в'язах не трималася, а тіло було таке прозоре, що всі кісточки просвічувалися. Вряди-годи позіхали ті Нудьги, розводячи щелепи, і від того в хаті починало пахнути пусткою і цвіллю.
— Чому не працюєш, дочко? — спитала королева.
— Я подивилась у вікно, — сказала дівчинка, — А що, ми так і не виходитимемо надвір?
— Навіщо нам той двір? — сказала королева, продовжуючи лічити, — Всі барви, які є там, знайдеш у цих скринях, а світла в них навіть більше, як у сонці.
— Але є трава, і небо, і світ, — прошепотіла дівчинка.
— Все те з'єдналось у металі і в коштовному камінні. Трава — у смарагді, сонце — у золоті, хмари — у сріблі, а небо — в аметисті. Світ же — це щось непевне й химерне: маючи те, що ми маємо, непотрібний він нам.
— Але ж усі діти, — сказала трохи з відчаєм дівчинка, — повинні не тільки сидіти, але й бігати. І то на свіжому повітрі.
Подивилася на неї пильно королева й задумалася.
— Я теж про це десь чула, — сказала вона непевно, — Хтось мені про це колись уже казав… Не знаю, як бути…
— Але це й справді так! — гаряче сказала дівчинка, — Навіть королева Печалі відпускала мене побігати й побавитися на свіжому повітрі.
— Тому ти від неї і втекла, — сказала королева Багатства.
— Але ж я не збираюся від вас тікати, — сказала дівчинка.
— Ну гаразд, — мовила королева, — Була б ти дуже дурненька, коли б утекла від такого багатства, яке маю. Йди надвір і погуляй. За два тижні пізнаєш мою справжню радість, ніяка гульня її тобі не замінить. Одягнемо найбільші світові прикраси. Хочеш?
— Ой, тьотю-мамо! — плеснула в долоньки дівчинка, — Тоді я стану така ж доросла й гарна, як Ви!
— Еге ж. Тоді тебе не вабитиме до гульні. Іди, іди!
І вона знову вдарила кісточками рахівниці, і знову поповзли їй із рота чорні жуки цифер, і ще сильніше порозводили щелепи, позіхаючи, чотири Нудьги. Дівчинка ж хутенько прослизнула в двері, щоб не передумала королева, адже там, під деревом, її давно зачекалася лялька Галя, адже там, за дверима, — трава, сонце і світ. Вона скинула на порозі золоті туфельки і, розкинувши руки, помчалась у світ дерев, сонячного проміння й синяви, що спадала з неба голубими хвилями.
Потім вона впала у свіжу траву, поклала перед собою ляльку Галю, обіперши її об стовбур квітучого дерева, змружила серйозно брівки й спитала:
— То що, Галю, здається, ми в непогане місце потрапили?
— Не знаю, — сказала лялька, — Я живу під деревом. Мочить мене дощ і з'їдає роса.
— Я попрошу господиню, щоб забрала тебе до хати, — сказала дівчинка, — Вона гарна і добра, чи не так?
— Золота, — сказала лялька.
— Вона не сварить мене і не б'є, — мовила дівчинка.
— Еге ж, бо вона золота, — сказала лялька.
— Я оце навіть подумала: вона дуже й дуже схожа на мою маму.
— Не знаю, — відповіла лялька, — З двору мені не видно.
— Ну, не сердься, — сказала дівчинка, — Хіба можна сердитися на таку гарну й золоту!
— Золоту, — зітхнула лялька, — А золотим одноокі й однорукі не потрібні.
— Одне лише недобре, — шепнула дівчинка, — Мені за тим рахуванням нудно.
— Еге ж, — сказала лялька, — А мені хіба не нудно тут?
— Але я стараюся, я дуже стараюся. Хочу, щоб вона мене полюбила.
— Старайся, — сказала лялька.
— Втомилася я блукати по світі, — зітхнула дівчинка.
— А я стомилася валятися тут, під деревом.
— Ех ти ж хитра! — вигукнула дівчинка, — Все про себе, все про себе. А про мене ти подумала?
— А про мене ти подумала? — спитала лялька.
— Така ж ти вредна, Галю! — спалахнула дівчинка, — Вредна й нерозумна.
— Нерозумна, бо вредна, — зітхнула лялька.
— То й сиди собі під цим деревом, — згорда сказала дівчинка, — Нащо ти мені, багатій, така обдерта потрібна!
— Еге ж, я обдерта, — прошепотіла лялька, — Без руки і без ока. Покинь мене.
— Моя нова мама, — довірливо прихилилася дівчинка до ляльки, — вбере на мене найбільші світові прикраси, уявляєш?
— Ні, — відповіла лялька.
— А я уявляю, бо вже бачила ті прикраси. Диво-прикраси! Тоді я стану гарна-гарна! Як вона!
— Еге ж, золота станеш! — єхидненько мовила лялька.
Тоді розсердилася дівчинка, скочила на ноги, тупнула ніжкою, гордо розпрямилася, задерла носика, зирнула на свою ляльку Галю, мізерну, брудну, мокру й покалічену, губи в дівчинки здригнулися погордливо і, не озираючись, пішла вона в дім, де все ще сиділа й лічила королева Багатства, аж дзенькіт монет сюди долинав…
І так уже вона чекала, щоб минули ці два тижні, так чекала, що аж у вікно перестала дивитися, і вже не бачила ні жуків-цифр, ні чотирьох Нудьг по кутках. Так же вона старалася, так уважно лічила, аж потеплішав зір у її нової мами. Навіть сни у дівчинки змінилися, й снилася вона тільки сама собі, та все в отому уборі пишному, та все у тому камінні коштовному. Прожила вона сім літ на світі і добре знала: є на світі гарне й негарне, а нема такої дівчинки, котра хотіла б бути негарною. Тому заплющувала очі, коли з кутків голосно позіхали Нудьги, і сиділа якийсь час, мріючи. По тому збиралася на силі й знову лічила, бувало, й помиляючись. У такі хвилі зводила на дівчинку золотисті холодні очі королева Багатства і прикрикувала владно і гостро, а маленька, ховаючи очі, просила вибачення, і тільки раз пробурмотіла, що дітям потрібно трохи й побігати, і на свіжому повітрі побувати. І королева знову її відпустила, і дівчинка побігла до своєї ляльки, адже мала добре серце й не могла її забути. Але лялька там, під деревом, німа й нежива зробилася, і скільки не заговорювала до неї маленька, ані згуку у відповідь не почула.
— І нехай! — сказала вона, — Дуже ти в мене прошена!
Вона знову повернулася в хату, задерла носика, але серденько її все-таки щеміло.
Чи не тому дівчинка почала прокидатися ночами, присувалася до вікна і дивилася на облиті місячним промінням краєвиди? Тоді ставалося маленьке диво, бо по місячному промені спускався до неї Місячний хлопчик, одягнений у темну керейку, ставав на підвіконня і дивився смутно.
— Прийшов смутити мене? — спитала в нього дівчинка.
— Авжеж, — мовив тихо Місячний хлопчик. — Це мене до тебе королева Печалі послала.
— А що, не забула вона мене?
— Вона нікого не забуває, — сказав Місячний хлопчик.
— Сердиться на мене?
(Продовження на наступній сторінці)