– Ні, – відповів Сильвестр. – Ми тільки познайомилися, вона спитала про щось у матері; здається, про якісь папери, вибачилася й відійшла.
– І ти запам'ятав те на все життя? – трохи глумливо спитала Ванда.
– Як можна таке казати, мамо? – здивувалася Мирослава. – Це ж була сама Леся Українка!
Ванда хотіла щось підказати, але стрималася, тільки випила своє вино якось відразу, хильцем. У неї на вустах усе ще лежала іронічна всмішка, але видно було, що вино, сутінки й м'яка Сильвестрова мова, а може, й захоплення дочки подіяло й на неї, і вона також відтанула, навіть скинула раптово віями, і її очі вже не здавалися малими.
– Кожен мас в житті свою казку, – сказала вона.
– І не чудово, мамо, – сказала Мирослава, – бо що людина без казки?
– Людина без казки це людина без любові, сказав Сильвестр, знову наливаючи вино.
– Мені досить, сказала Ванда.
Сильвестр потримав уже не потрібну пляшку, а відтак поставив її на стіл.
– Сам можеш пити, – милостиво дозволила Ванда, дивлячись на нього впритул. – Ти ж бо чоловік…
Він налив тільки на денце келиха, рівно стільки, скільки було у Вандиному. Тоді й прозвучав голосний, трохи негнучкий Вандин голос:
– То ти заграєш батькові, доню?
Мирослава відразу ж підхопилася і рушила гінко до фортепіано. Її жовта постать падала в сутінку. Мати встала й собі, ввімкнула настільну лампу, що стояла на інструменті, і світло залило помережаний чорними знаками нотний зошит. Дівчина помірно-сумно заграла "Елегію" Лисенка, спершу напівголосно, а тоді перейшовши на півтихо. Потім музика почата наростати, гучнішати й міцнішати, а тоді знову стишилася і зійшла на тихо. Зросла вдруге, зростивши ту ж таки високу хвилю, і знову почала затихати. Ванда шумко перегорнула сторінку, і Мирослава почала грати варіацію тієї-таки мелодії. Музика пасувала до цього вечора, навіть до їхньої розмови і до далекого батькового спомину. Можливо, колись давно, подумала Мирослава, цю ж мелодію з тим-таки почуттям слухала в авторському виконанні й Леся Українка – вона напевне відчувала те саме, що вони зараз. Сильвестр сидів, відсунутий від Ванди и дочки, в глибині сутінку і пізнавав чудову спорідненість із цими двома, так густо облитими жовтим світлом від настільної лампи. Не зміг утриматися й потягся до вина, неквапно допивши його. Все його тіло наповнилося відчуттям невимовної розкоші, а очі слізьми, і він не так уже сприймав музику, як виповнювався нею. Долинала до нього ясна пречистість музичних фраз, збуджуючи в ньому кожен нерв. Через це музика тривала в ньому й тоді, коли Мирослава закінчила грати, мати тихо зауважувала дочці ті кілька помилок, яких вона допустилася. Після того дівчина зіграла "Білі ночі" Чайковського і "Експромт" Шуберта, і всі ці три п'єски якось дивно змішались у Сильвестровій душі.
– Ну от, – звелася від фортепіано Ванда. – Як бачиш, дочка наша часу не марнувала.
Підійшла до столу й налила собі вина, в той час як дівчина потяглася до настільної лампи й вимкнула світло. Вони знову потрапили в напівсутінь, але Мирослава не встала від інструменту. Завмерла жовтою притьмареною плямою і наче щось наслухала в цьому вечері і в собі самій. Мати повернулася до неї (стояла біля столу з наповненим келихом), а Сильвестр відчув, що зараз відбудеться щось несподіване. В цей час Мирослава заграла. Спершу зовсім тихо, наче журкотіла в траві вода. Довкола розливалося сонячне проміння, і жовті квіти засипали землю. Вони задзвеніли раптом, як кришталеві, відтак прийшла візія ясного сонячного дня. Ще хвилина, і сонце м'яко розчинилось у м’якій сутіні, і тихий смуток вечора надійшов з тихими і синіми слізьми. Блідо вмирали звуки й барви, і тільки в глибині дзвонив і дзвонив струмок. Але він утомився також і тихшав, засинав, зникав, відтак з'явилася неясна тривога чи біль – щось попереджувало й насторожувало; вже ніч відчувалася, чорна ніч. М'яко, м’яко докінчував свою пісню струмок, і тихе зітхання пронеслося над землею – надходив спокій. Він уже надійшов, уже пойняв усе живе і рухливе і почав покривати світ мерехкою, синьою сіткою сну…
– Що це ти грала? – спитав голосно Сильвестр, і це вперше так прозвучав його голос у цьому домі.
Мирослава повернулася в його бік, засвітивши ясною плямою обличчя.
– Це те, про що ми говорили, тату, – сказала вона.
– Маєте вже щось таке, чого не знаю я? – спитала Ванла. – Просто це її дівочі вигадки. Техніки грання цими вигадками не здобудеш…
– Але ж це прекрасно, Вандо! – сказав тихо Сильвестр.
– Хіба що для тебе. – сказала строго Ванда. – А взагалі, це просте, дилетантське награвання. Я забороняю учням захоплюватися цим – вони всі до такого схильні. Замість глибоко й технічно опрацювати твір, вони бавляться.
– А мене воно схвилювало більше, ніж усе інше, – сказав Сильвестр.
– Це через те, що ти в музиці також дилетант. Покладись у цьому на мене.
Дівчина встала від фортепіано й неквапно пішла до них.
ї жовта сукня сяяла в сутіні.
– Вона й справді дуже здібна, Вандо, – сказав Сильвестр захоплено.
– А я й не перечу. Тільки до здібностей треба праці й праці. Нелегкої і безконечної праці!
Відтак сталося щось несподіване. Дівчина підійшла до батька, поривчасно обхопила його голову і голосно поцілувала. Рвучко відступилася й майнула з кімнати геть з якимось схлипом: чи то плачем, чи то сміхом.
Він сидів задерев'яніло. В глухій тиші почулися Вандині кроки – вона йшла до вимикача. Світло різко залило кімнату, і Сильвестр примружився. Побачив, що Вандині очі знову стали малі й колючі, вуста тонкі, а підборіддя тремтіло.
– Вже поїв чи їстимеш іще? – спитала вона зимно.
– Вже поїв, – підхопився він, злякано покліпуючи.
– Ходімо, я тобі постелю.
Вона пішла, лунко дзьобаючи зелену підлогу підборами, до дверей, за якими він мав тепер мешкати, і він уразився, яка вона неприродно-випростана. Мимоволі подався слідом, безвідмовно влягаючи її волі й наказові.
Тихо причинив за собою двері і здригнувся. Ванда стояла повернена до нього обличчям, і її очі полум'яніли.
– Ти ведеш нечесну гру, – сказала гостро.
– Я, Вандусю? – щиро здивувався він.
– Не вдавай із себе святого та божого, – сказала Ванда. – Я бачила, як ти замовляв Мирославі зуби ще там, у саду. Зі шкіри пнешся, щоб їй сподобатися.
– Хіба, Вандо? Ти мені сказала: будь такий, як є…
– А ти себе виставляєш не таким, як є. Граєш на її почуттях, чи ж я для того тебе пустила в свій дім?
– Як же мені вестися? – спитав він винувато.
– Не вдавай із себе казна-що! Не хвалися своєю особливою призначеністю і знайомством із великими людьми. Бо сам знаєш: ти без призначення і невеликий.
Він упокорено хитнув.
– Ти людина така ж, як і я. Але ти ще шукаєш прихистя. Я тобі його дала, отож скромний і тихий будь!..
Звів на неї очі й дивився. Наче хотів зрозуміти цю жінку і все, що навколо відбувається. Відчував не один дисонанс, але не міг ні з ким поділитися своїми думками і спостереженнями, йому й справді треба побути на самоті, щоб усе обміркувати. Але навіть зараз щось таке особливе відчував, щось недоказане, суперечне, а може, якусь ослабленість у тій, котра так рішуче й наполегливо виступала супроти нього. Здається, найлегше було б устати й піти з цього дому геть, бо його тут прийняли, принаймні ця жінка без особливої радості, але він знав, що все не так просто. Хтозна, може, вона по-своєму мстить йому за те, що свого часу відмовилася від нього, а може, намагається втримати оту свою не таку вже й безсумнівну правоту. Вона теж відчула, що він помітив її ослабину, через це не могла витримати його погляду, а повернулася й почала мовчки порядкувати, стелячи постіль.
Продовжував на неї дивитися. Знову таки щось упізнавав чи згадував у тих її звичних руках. Гаряча хвиля підкотила йому під горло, і він ковтнув повітря, ввібравши його з присвистом.
– Що таке? – звела вона на нього холодні очі.
– Люблю тебе, Вандо, – сказав тихо він.
Вона скривила вуста. Глянула настільки гостро, наскільки могла, і мовчки рушила до дверей.
Стояв серед кімнати, опустивши руки. Стояв і чекав, чи скаже вона йому на добраніч.
– На добраніч! – буркнула від дверей.
Але він не відповів. Стояв заціпенілий і ніяк не міг зв’язати ниток, так дивно посплутуваних у голові.
Гримнули двері, і він здригнувся. Повернув голову: цокіт Вандиних закаблуків затихав у глибині дому. Через хвилю почулася притишена балачка: здається, мати з дочкою сперечалися. Прислухався, аж закололо йому у вухах, однак змісту розмови не розібрав. Зрештою, голоси затихли і в домі зависла тиша. Знову зачапали кроки: Ванда вже скинула туфлі й одягла капці – здається, прибирала зі столу. Виразно почув, як полилось у келих вино: що це – допиває його сама? Кроки подаленіли. Ванда пішла на кухню. Сильвестр усе ще нерушно стояв серед кімнати. Ванда прийшла у вітальню ще раз і прибрала решту посуду. Згодом повернулася втретє.
Не витримав напруги й сів на стільця, що все ще був серед покою. Сів обличчям до спинки, поклав голову на складені руки. В глибині дому дзюркотіла вода, подзенькували тарілки. Почулися знову чиїсь кроки – здається, це Мирослава пройшла на кухню. Знову залунали притишені жіночі голоси, цього разу розмовляли погідно. Сильвестр звівся й пішов вимкнути світло, йому захотілося опинитися в темряві. Повернувся до стільця і знову сів лицем до спинки. Смуга світла проривалася з-під його дверей і клалася на підлогу. Він сидів так, аж доки не замовкли голоси й брязкання на кухні. Відтак зайшла до вітальні Ванда й вимкнула світло. Смуга з-під дверей пропала.
Тоді й прийшла в дім справжня тиша і справжня темрява. Така лахмата й глибока, що він нічого не бачив. Але поступово вона почала розріджуватися – проступив прямокутник вікна, освітлений далеким вуличним ліхтарем. У кутку зашкреботіла миша, чутно стало далекий собачий лемент. У глибині вечора хтось їхав на мотоциклі – це були звуки не дня, а ночі. Звуки мотоцикла серед ночі, подумав він, – це також нагад про самотність. Він сидів і прислухався. Сидів і чогось чекав. Але тиша в домі була так само нерушна, і він знову з присвистом втягнув у себе повітря.
Тоді Сильвестр і почав думати про те, що його турбувало. Про всі оті п’ять листів віршем, які колись послав у цей дім. Отож сидів у розводненій темряві і намагався відтворити їх у пам'яті. Зрештою, вони в його пам'яті змістом своїм зливалися – був це один лист, складений із п’яти розділів. Здається, перший лист був ні про що – самий тільки виплеск туги, яка примусила його сісти за перо. Відчув тоді поклик, бажання подолати довгу відстань і таки зв’язатися з рідним домом, котрий був живою реальністю не тільки там, у Житомирі, але й у його думках та почуттях. Здається, це там було: пішовши від дружини й дочки, склав той дім, як дитячу розкладну книгу, і забрав її з собою. Коли треба було, він розгортав ту книгу, і кожна сторінка тієї уявної книги означала для нього кімнату. Так бавився: пригадував кожну річ і кожну подряпину на стіні, кожну фотокартку і сволок, покритий накладеними одна на одну дошками, та й, зрештою, кожну дошку на підлозі. Здається, це таки в тому листі він писав, що бачить підлогу свого дому зеленою, адже зеленою раніше вона не була, а, як скрізь, брунатна: а зеленою бачив її тому, що під час марень у той дім запливав і їхній сад. Отож і кімнати в його уяві заростали квітами й травою, саме тими квітами, котрі росли у їхньому саду, – всі вони росли там і зараз, тільки тепер сад був висунутий із дому, як шухляда зі столу.
Пам’ятає, першого листа він писав довго: така вже була манера його писання – знову й знову переробляти і переписувати. Це писання в нього навіть забрали, але, прочитавши, повернули, мабуть, думаючи, що він трохи не в умі. Але він хотів, щоб кожна строфа цього листа співала, щоб, читаючи його, вчувався аромат квітів і синя об’ємність повітря. Як воно там відчувалося, він не знав, але, пишучи все те, сам чув трепет листя в кімнатах, адже дерева в його уяві росли вже у домі, бачив сонячні плями на підлозі, котра грала й мінилася, чув запах квітів і милувався грою барв, що так доладно між собою лучилися. Зараз він сидів у темряві й пригадував усі ті образи.
Вони оживали в цій напівпорожній кімнаті, і він раптом подумав, що оця кімната – своєрідна помста йому за бажання усамітнитись у цьому домі, йому навіть здалося, що відчуває побіч присутність отієї загадкової Аполінарії, котра жила тут, – черниці без постригу, самотної й нещасної, а може, й озлобленої через ту свою самотність. І йому уявилося: сидить стара жінка на цьому стільці в тій-таки позі, як оце він, цілі дні проводить у холодно-стерильному приміщенні й дивиться у вікно. Дивиться на стежку в траві і тюльпани на клумбі, якщо це було в травні, а потім знову сідає на стільця і знову завмирає, йому здалося, що та самотниця тільки й виходила з кімнати, щоб прийняти, як належить, сніданки, обіди й вечері, і знову ховалася в цій стерильній порожнечі. Хтозна, може, то вона зробила ці фіранки бляшано-білими, і це на її прохання так ретельно побілено стіни. Йому здалося, що й простирадла на цій її постелі жорсткі, тверді, бо також бляшані, і бляшані, сліпуче-білі пошивки на подушках. Хтозна навіщо йому було уявляти ту Аполінарію, зрештою, не Аполінарію він пригадував – бачив отак своє тут подальше перебування. Себе в образі тієї нещасної старої жінки, відкинутої, як і він, від світу й родини, бо тут йому хтозна чи й світить інакша доля, ніж бути приймаком. Отож він і стане тут Аполінарією, черницею чи ченцем без постригу, замкнутим у цій бляшаній пустці – людиною, яку ніхто не помічає. Це були блаженні думки, а може, й дурні думки, а може, так відгукувалась у ньому ураза, яку все-таки відчував – десь у глибині душі сподівався, що Ванда прийме його тепліше. Отож він житиме тут, як тінь, а коли помре, того ніхто не помітить. Розчиниться в кімнаті, як розчинилася й ота Аполінарія – до речі, чи не тут вона померла? Розчиниться в бляшані фіранки, пошивки й простирадла, у відчуття неприсутності, яке постійно тут живе. Так, – думав він. – ця кімната й справді помста йому за те, що в тих листах описував власний біль, висловлював тільки власні бажання і мрії. Начебто забув про біль, мрії й бажання інших, тих, кому свої листи слав. Не могли вони йому скаржитися, як це чинив він, не могли виявляти своєї слабкості й туги, а їм не легше було, особливо Ванді. Чи не тому вона й припинила з ним листування, навіть відмовилася від нього, навіть розлучилася заочно, знищила всі його листи, бо вони боліли їй. Але сталося щось інше: листи ті дивним чином улилися чи перейшли в її плоть, кров, думки, по-своєму матеріалізувалися, стали часткою її духу – несвідомо здійснювала все те. що можна було, із тих його, може, й справді несвітських марень: тільки так годен пояснити оті дивні речі, які він помітив у цьому домі. Зрештою, те, що розігралося оце щойно у вітальні: вино, сутінки, їхні балачки і Мирославина музика – це був зміст четвертого його листа. Навіть твір, про який він писав, було зіграно – м'яка і тепло-печальна "Елегія" Миколи Лисенка. Але тут він не все міг звести докупи і не все розумів. Коли було правдою те, що Ванда знищила його листи, і те, що Мирослава їх не читала, – звідки вона могла знати, оця донечка його, яку музику зіграти йому цього вечора? Відчував якусь чарівну змову супроти себе, але це так не збігалося з Вандиною жорстокістю й її гострими супроти нього словами. Існував у всьому тому якийсь дисонанс, якого не міг збагнути. Може, він і справді блазнює з тими листами, може, й справді надає їм надмірного значення, але для нього конче важливо щось у цій ситуації з'ясувати. Тому й завів про це мову з Мирославою ще там, у саду – особливо його цікавило, чи знає дочка зміст його п'ятого листа, якого послав у цей дім – листа останнього. Той лист уже не стосувався Ванди, а тільки дочки: йшлося там про ранкове пробудження його дівчинки і про те, як грає вона, ще остаточно не пробудившись. Було б чудом, якби здійснилося й це, хоч і тут може статися накладка: хіба така неможлива річ, коли залюблена в музику дівчина зранку біжить до фортепіано, щоб пограти.
Він звівся, бо тіло від незручного сидіння почало заклякати, тож, ходячи туди й сюди кімнатою, йому знову причулася музика, ніби Мирослава тихенько вийшла в вітальню і звільна награє йому до його таких чудернацьких думок. Але такі ілюзії переживав він і раніше, бо міг і умів прослуховувати в собі цілі музичні твори і мав цілком реальне враження, ніби десь поблизу грає оркестр чи ансамбль, чи просто соліст. Так у же сталося, що музика, яку прослухав на своєму віку, особливо твори, почуті кілька разів, залишалась у ньому назавжди, і він навчився досконало повертати їх собі, коли бажав. Начебто вміщував у собі безмежну магнітну стрічку, яка не зношується і не стирається. Отож і тепер стояв і слухав доччину гру, легенько поспівував, відтворюючи пасажі й музичні фрази, і знову наповнювався розчуленням, яким був охоплений під час їхньої вечері. Завтра він спитає дочки, чи написала вона свою імпровізацію, а коли ні, скаже їй, хай обов'язково напише.
Безживно світліли на постелі простирадла, так само й фіранка на вікні, а йому знову нестерпуче захотілося вийти в сад. Тут, у цій келії, йому важко стало дихати, начебто була вона герметично закупорена. Здалося, що все пережите проздовж останніх днів, – лише тема для ще одного, можливо, останнього листа віршем, написавши який, він остаточно розрахується з життям. Все, що відбулося, може бути й простою грою його уяви, його останнє велике й святе бажання поладнати зі світом та собою в нім. Коли він залишиться жити в цій мертвій кімнаті, схожій на лікарняну палату, в кімнаті, де тільки й присутня що якась безплотна Аполінарія, не людина, а нагад про неї, істота справді без призначення, тінь тіней – він того останнього листа віршем напише. Бо він не може й не хоче бути тут тимчасовим гостем, бо йому тоді доведеться уявити, що ця кімната таки справді лікарняна, та, з якої не повертаються, та, з якої не виходять, а з якої виносять. Куди пошле свою шостого листа? Пошле без адреси, просто в той сад, що заснув за вікном, що дихає, як живий, і безконечно чогось чекає.
Сильвестр відчув перші поповзи страху, що з'явились у цій кімнаті, як продув; здається, вітер залетів у висунутий з дому, як шухляда зі столу, сад. Вітер почав торсати гілки, які вже перейнялися сном, і ввірвався в дім, розламавши вікно. Зараз він почне вимітати звідси всі ті мертві речі: простирадла, ковдру, ліжко, стільця, листки календаря, розірве фіранку, а може, вимете і його. Сильвестр здер із шиї краватку, яку вдяг тільки вчора, бо та чавила йому горло, зірвав горішнього гудзика сорочки і той десь упав па підлогу. Скинув піджака і жбурнув його на ліжко – важко й напружено йому дихалося. Це був раптовий і дужий спалах, але він знесилив його. Впав на стільця, щоб заспокоїтись, і почув, як часто й гостро пульсує на скроні живчик. Прислухався до тиші в домі і раптом зрозумів, що її нема. Відчув, що не тільки він не спить у ньому домі, а ще хтось; відчув, що не тільки про себе треба зараз думати, бо на те йому й був даний сьогоднішній урок, аби не тільки про себе думав. Адже існує ще й жінка, яку він безмежно любить і яка, здається, безмежно любить і його. Бо ж чи можна назвати байдужою жінку, сяйнуло йому, котра методично й до дрібниць утілила в життя ті кілька принагідно кинутих ним вигадок. Хіба не є признанням у любові оця зелена підлога, й оця кімната, й ота стежка в траві й клумба з тюльпанами, і схований, а не знищений його портрет, що його знайшла та ж таки загадкова Аполінарія, і те, що дочка потрапила зіграти в час їхньої зустрічі його улюблений твір? Здається, саме вона, ота неприступна, строга й різка на слово таки запалила приязню до нього серце їхньої дитини, котра не знала його зовсім, і яке це має значення, яким чином вона те здійснила.
І йому здалося, що темрява з кімнати зовсім витекла, що наповнилася вона світлом, але не мертвим, бляшаним, як це йому здавалося, а трепетним і живим. Бо йому почало розкриватися щось таке дивне, таке несподіване, що ледве не захлинувся. Кров припливла до голови, і це теж сталося від того-таки здивування і зворушення. Чи не тому саме в цій кімнаті поселила його Ванда, – гарячково думав він, ходячи з кутка в куток, – що знала: не зможе він тут жити, почне він тут задихатися, як і задихається, що змушений буде втекти з цих мертвих стін і від цього дурного календаря на одній із них – інакше напевне тут збожеволіє, коли не захоче перетворитись у тінь тіней, живу неприсутність. Ще не вірив собі, ні своїм домислам, ані здогадам, але був настільки схвильований, що й справді не міг уже ні хвилини лишатись у цій кімнаті. З'явилася в ньому рішучість, а чи не такої рішучості безмовно вимагала в нього Ванда?
Він скинув туфлі (в цьому домі не було чоловічих капців) і пішов у самих шкарпетках до календаря. Здер з нього, здається, не один, а кілька листків, вони випали з його руки й розсипалися по підлозі білими плямками. Він прочинив двері, які немилосердно рипнули і, ступаючи навшпиньки, вийшов у вітальню.
Ішов тихо, й сам не чуючи власних кроків. Але у вітальні його рішучість зменшилася, і чим далі ступав, тим несміливіший і невпевненіший робився. Часто й схвильовано дихав, але зупинитися не міг – не мав уже повороту в ту мертву кімнату і до тих розсипаних мертвих календарних листків.
Перед Вандиними дверима зупинився і не знав, що чинити далі. Підбирав слова, які мав сказати, і подумки їх повторював. Нарешті вичекав погідну хвилину і взявся за ручку – може, ці двері зачинені? Але двері зачинені не були, а легко подались усередину.
– Ти не спиш, Вандо? – пошепки спитав він, навіть не припускаючи, що вона таки спить. – Я тут таке надумав, чи можу я з тобою поговорити?
Почув, як Ванда завовтузилась у ліжку: таки не спала.
– Ти, здається, ніколи не будеш мужчиною, Сильвестре, – несподівано ясно сказала вона. – Вже старий, а ведеш себе, ніби хлопчак.
Він переступив порога і спинився, мов школяр, що чекає наказу вчительки.
– Знову ти плачеш, Сильвестре, – буркнула Ванда. – Та зачини, бога ради, двері. Мирослава почує…
Він двері зачинив, тихо й без рипу. Але плакати не перестав, бо й сила його й мужність теж мали свою межу.
9
Вітальня була залита сонцем, і в ній плавали срібні порошини. Жовті виграви грали на зеленій підлозі, і від надміру світла все повітря в кімнаті стало прозоре й трепетне. Дівчина була в просторій білій нічній сорочці, яка аж сяяла, коли на неї падало сонце; йшла вона навшпинячки, ступаючи босими ногами на теплі, нагріті дошки, і в неї на обличчі грала загадкова всмішка. Була ще заспана й розм'якла – сон не покинув її тіла. Вся постать дівоча дихала ніжною притомою, бо сон ще не покинув її рук, ніг та голови. Усмішка прикрашала її, а розпатлане волосся у промінні висвічувало іскрами, часом запалювалася та чи інша волосинка. Від того голова її зробилася ясною й пухнатою, як у кульбаби, що обросла парашутиками. Схожа на кульбабу, котра чекала тільки вітру або випадкового жартуна, щоб дмухнули на неї і розпустили їх, білих та мерехких, по світі – засіяти землю для майбутнього виросту.
Дівчина підійшла до фортепіано і обережно відчинила покришку. Присунула дзиглика й сіла, на мить завмерши. Сонце досягло й сюди, і стяга торкнулася сорочки, яка від того ясно запломеніла. Дівчина поклала руки на клавіші й на мить задумалася, ніби ніяк не могла вибрати, що заграти. Загадкова усмішка знову засвітилася на її обличчі, а пальці спокійно пішли по клавішах. Дівчина грала, заплющивши очі, і, здається, бачила засипану круглими пухнастими голівками кульбаб галявину. Була та галявина густо зарошена й поблимувала, ніби хтось насипав на неї барвистих камінців. Від річки здіймався теплий ранковий туманець, а верби закутались у найпрозорішу тканку. Здається, побачила вона, як через галявину пробігло веселе біле собача з атласною шкуркою – махало довгими вухами й радісно оскалювалося, а там, де воно пробігало, простелялася темно-зелена стежка. За собачам їхав на велосипеді, уявлялося дівчині, хлопчак – просунув ногу в раму і граційно вигнувся. Голова його була покрита золотим волоссям, а очі волошково сяяли: хлопчак на велосипеді – сьогоднішній ранок.
Дівчина всміхнулася своєму видиву і заграла тихше. Від тієї музики пробудився вітрець і пішов струшувати кульбаб’ячі голівки. Цілий світ заслався прозорими, мерехкими парашутиками – теплим травневим снігом, і хлопчак на велосипеді, проїхавши через той парашутикопад, набрав його повну голову. Від того покрився ніжним пушком і став у тому ранку як пташеня, котре щойно вилупилося. Собача також покрилося пухом і ще більше розігралося. Ганяло по колу довкруги велосипедиста і завзято лунко тявкотіло. Тоді перестав куріти від річки серпанок, вода ніби прочистилася, сонце жбурнуло на її поверхню снопиками променів – річка замерехтіла сотнею вогників…
Дівчина перестала грати і завмерла з простягненими до клавіш руками – загадкова всмішка так само блукала на її вустах. Вона слухала, як умирають у глибині дому відлунки її музики, і мала від того на серці святкове й урочисте почуття.