Він зирнув убік, де проглядала крізь штахетини паркану річка, поблискувала вона золотим рябинням, плесо ж було обрамлене у зеленій рамці. Пройшовся вітер і зашумів листом, і стежка від тіні, що набігла на неї, теж зазеленіла, так само й цілий світі шматок неба і простір між деревами. Вулицею йшла якась дівчина, але ця була в жовтогарячому платті і розходилося воно дзвоном, наче розцвіла на околиці запізніла кульбаба. От-от мала злетіли зі своїми роздутими спідницями і залити небо ясним золотом. Він подивився на другу дівчину, ту, яка йшла перед ним і в якої було половина його крові. Побачив, що вітер звіяв із чола (напівобернулася до нього) волосся і що обличчя її напрочуд лагідне й просте, а очі (зирнула на нього) повні травня й ласки, того, про що він і думати забув. І подивилася на нього ця дівчина з легкою півусмішкою, такою, як цей вітер, що наскочив на них, і ясною, мов шмат неба поміж зеленого гілля.
– Чи згадувала коли мене, доню? – спитав він тихо.
Мирослава всміхнулася.
– Звичайно, – мовила легко. – Це ж я повісила отого портрета у вітальні, його знайшла тітка. Аполінарія. Знаєте, де він був? У бильці діжка у Аполінаріїній кімнаті – це мама його туди засунула?
– Звісно, мама, – спроквола сказав батько і незвідь від чого засумував.
8
Вони зайшли до вітальні і змушені були зупинитися. Посеред кімнати стояв засланий білою скатертиною, накритий на три персони стіл і темніла пляшка "Мускату" з Червоного Каменю. Ванда несла з кухні закуски: ковбаса, голландський сир, рибні консерви. Вона розставила все це по скатертині спокійно й неквапно.
– Ви тут посидьте. – сказала вона, – а я перевдягнуся.
– О, і я також, – сказала Мирослава. – Коли вже парад, то парад.
– Ти й так гарна, відповіла трохи смутно Ванда. Парад потрібен нам, старим. Але коли бажаєш, будь ласка.
Сильвестр пішов і собі вдягти піджака, а коли повернувся, Ванда вже сиділа за столом у темній сукні, обличчя її біліло – було підпудрене.
– Це все схоже на сон, – сказав він. Чомусь весь час згадую оті мої, може, й справді дурні листи віршем. Згоджуюсь з тобою, вони були блаженні і сентиментальні. Але знаєш, що мене дивує?
– Тебе нічого не повинно дивувати, – перебила Ванда. – Ти старий чоловік, а готовий розчулюватися з кожного випадкового збігу і з кожної власної ілюзії. По-моєму, ті твої листи я й не прочитала як слід, не до того мені було. Вкинула їх у грубу, бо не бажала, щоб вони залишалися вдома: а що, коли б мене знову потрусили? Не до сентиментів мені було, бо залишалася з дитиною і з тавром дружини ворога. Не легко в цьому світі жити із таким тавром. Отож давай і тепер покинемо ці сентименти – для дочки все це робиться, – вона махнула на стіл.
– Маєш рацію, – сказав він. – Але я не вмію прикидатися.
– Чи ж тобі це треба? – звела вона брови. – Прикидатися треба мені, а ти живи собі як живеться.
Він потер собі пальцями скроні.
– Ах, Вандо, – сказав. – Я в такому сум’ятті! Не знаю, що й думати!
– Мене починає нудити від твоєї чутливості! – різко сказала Ванда.
Він скинувся, наче його вдарено, і замовк. Замовкла й вона, і вони завмерли один супроти одного, неприродно випростані й задубілі. Здається, від того й у кімнаті потемніло, і все повилося смерком чи й припало курявою. Мирослава затримувалася, а між ними не було вже злагодженості – просто існували побіч і ніби не мали один до одного діла. Тільки й чекали, коли зайде в кімнату третя, торкнеться одного й другу чарівною паличкою, або ж заведе їх, наче вони механічні ляльки. Тоді вони зарухаються і виконають усе, на що запрограмовані, а потому знову вимкнуться і стануть неживі. Сильвестр не все розумів у цій ситуації, але не тепер розмірковувати, зараз мав лише ефемерні здогади, а може, був у полоні незвичайної оцієї гри випадковостей: таки ніяк не переставав згадувати свої листи віршем. Випадало так, що в цьому домі ніхто ними й не перейнявся, більше того, ніхто про них не знав, але про них так багато тут нагадувало. Все це він ще обдумає, коли залишиться сам на сам, а зараз треба йому отямитися від того чергового удару, якого завдала йому ця все-таки немилосердна жінка, ота Лисиця із саней, котра хотіла, щоб нещасний Вовчик-братик жодної ноги не тримав на її санях. Зараз він має стати такий, яким хоче бачити його Ванда, а ця гра також має бути непроста: нелегка річ удавати себе самого…
У цей час впурхнула до кімнати Мирослава. Сильвестр тихенько згукнув, побачивши її, – була вона в такому ж платтячку дзвоном, як і та незнайомка за парканом, – в ясно-жовтому і з роздутими спідницями: кульбаба, яка відвідала цей дім, адже на землі ще не завершився травень.
– Дякую тобі, доню, – тепло сказав Сильвестр. – Така славна ти й ошатна!
– Треба було її таку виростити, – гордо відказала Ванда, дивлячись на дочку так само закоханим поглядом.
– Ну, мамо, – сказала дівчина, всідаючись за стіл. – Ти наче комусь дорікаєш…
Вони сиділи за столом довго, Ванда кілька разів уставала, приносила теплу їжу, міняла тарілки, і все говорили й говорили. І не помітили, що в хату таки почали закрадатися сутінки, такі теплі й прозорі – найніжніші сутінки! Оповили їх і запахли по-жіночому гарно. В келихах їхніх грало вино, чудове, з тонким букетом; щось обізвалося в Сильвестра далеке й тепле, у сутінку жовта його шкіра пом’якшала й посвіжіла, як і тоді, біля клумби, коли розмовляв із дочкою, і Ванда впізнала в ньому щось давнє, хлопчакувате. Мирослава вина не пила, але щоки їй порожевіли, а очі спалахували раз по раз – переводила погляд з батька на матір; таке щось чудне в їхньому домі вчинилося, адже оце вперше отак вони разом за вечірнім столом – відчувала сьогоднішній вечір як свято зі свят. Молила тільки бога, щоб не завітали до них сьогодні тітка Марися із Владеком. Сьогодні їм не до тітки Марисі, ні до її янголика – нехай ніщо їм не переб'є. І ті вищі сили, до яких вона зверталася, дівчину послухали, хоч тітка Марися таки збиралася до них сьогодні-завтра прийти. Вже були сказані всі потрібні слова, слова, які зібралися в кожному з них, а може, тільки перша їхня черга, але не в словах суть і смак, а в цих синіх сутінках, у барві вина на деньці простих келихів, в смуткові, який попри все всі троє вони відчували. Їли й розмовляли, і все-таки це була принагідна балачка, при тому якось оминали основне – ані словом не заникнулися про життя порізну. Не згадував ані Сильвестр про свій побит у далекому з далеких, де доводилося йому перебувати, ні вони, мати з дочкою. Наче змовилися зігнорувати цю прірву, що їх розділяла, і теплі сутінки в цьому їм чудово допомагали. Інколи Сильвестр позирав на Ванду й Мирославу пильніше, ніби вивіряв – це й справді сталося, і це не сон, не сон! Це не чергова візія і не черговий, складений в умі лист віршем, а жива правда – оце його пробуття в рідному домі. Ванда майже не відповідала на його погляди, хоч і вона розм'якла й розтепліла, і отой чудний, нещасний Вовчик-братик відчув: йому знову дозволено покласти на санки аж дві ноги. Мирослава зустрічала батьковий погляд, легенько примружуючись, і усміхалася до нього очима. Затишно й тепло йому стало за тим столом, а може, й мимо подіяло, бо пін почав покліпувати очима, а через якийсь час раптом удався у якийсь вельми віддалений спогад, коли був він іще юнаком і вчився в Київському університеті. Він згадав, як потрапив разом із товариством у господу Олени Пчілки; була, здається, саме така пора, що й зараз, і коли вони розмовляли з господинею про справу, яка тоді зв'язувала Сильвестрового товариша з видавцем "Рідного краю", розчинилися раптом двері і до них у кімнату ввійшла Леся Українка.
– Це було так несподівано, – сказав Сильвестр зовсім тихо, – що я спершу отетерів. Була вона невеличка зростом і мала вельми зморене обличчя, але від неї струмувало таке особливе світло, що не можу я забути його й досі.
– Але ж, тату, – сказала здивовано Мирослава. – Хіба ти такий старий, щоб усе те пам’ятати?
– Твій тато і справді старий, – озвалася Ванда. – Йому вже далеко за шістдесят.
Сильвестр усміхнувся дочці сумовито, наче вибачаючись за свої похилі літа, але вона, здається, не була тим уражена, бо її таки захопила батькова оповідь; зрештою, це так гарно улягало під теперішній настрій, що його оце переживали, а може, й іще щось тонше, хоч і не все їй укладалося в розуміння: коли батько в неї аж такий старий, то в скільки років вона в нього народилася?
Ванда взяла келиха й крутила його в руках.
– Налити тобі ще? – спитав Сильвестр, беручись за пляшку.
– Звісно, налий, – сказала Ванда, і її голос прозвучав надто голосно в цій засерпаненій тиші. – Заграєш нам, Мироню?
Сильвестр зирнув на дочку й побачив, що її очі повила мрійна задума, дивилася вона на батька невідривно, наче він сам, мов та далека, вже неземна поетеса, виточував із себе особливе світло. Бо він його таки й справді виточував, мав напрочуд злагоджені рухи й поводився за столом з непідробною елегантністю, ніби ціле життя обідам у найвишуканіших ресторанах. Навіть вино пив по-своєму, потроху смакуючи, і від того його лице ще більше змолоділо, а може, так молодив його оцей сутінок? Через це Мирослава майже повірила в батькову казку, і їй здалося, що велика поетеса, побачивши її батька, не минула його своєю увагою, а мала б відбути з ним принаймні балачку.
– І ти розмовляв із нею? – спитала дівчина.
(Продовження на наступній сторінці)