Але він уже стояв по той бік дверей і вже не був такий принизливо-зігнутий. Начебто повищав, і ніхто, побачивши його в ту хвилину, не сказав би, що він надто малий. Очі в нього розширилися і потекло з них світло, бо тим світлом налилися зелень і повітря. Перед ним лежала обросла травою стежка, і він таки мав реальну можливість па неї ступити. І це була не візія, не марево, не був це навіть образ, який переслідує поета, було це щось живе, наочне й просте. Трохи злякався власного щастя, бо не міг уже знати йому ні виміру, ні стриму – чи вистачить у нього сили витримати напругу? А може, коли стане на біле тіло стежки, щось обірветься йому всередині і провалиться він у чорну темінь, а може, й справді не витримає такої напруги його схвильована душа? Але не міг він і зупинитися, отож нога його звелася і таки торкнулася стежки, і він пішов по ній, як писав уже в третьому листі віршем, і все навкруги зазвучало так само ніжно, як він і писав, начебто кожна травинка довкола стала струною і тепло відливала йому свою музику. Але ні, то дзенькотів цвіркунець, всього один-єдиний трав’яний коник, і цього стало досить, щоб звідусіль полилася на нього щедра блакитнява, бо весь простір над стежкою густо наповнився нею, проклавши йому довгий і незвично високий коридор. Більше того, той коридор став ясним тунелем і не вів нікуди, а розчинявсь у глибині сусідських городів. Саме по тому тунелю вій мав піти, хотів-бо знайти ключ до свого щастя, тобто заспокоїтися. Похитуючись, наче п’яний, добрів до лавки біля тюльпанової клумби і обережно сів, відчуваючи, що йому таки завинулося в голові і забракло повітря. Зловив пальцями ніжне квіткове стебло і, як сліпий, обмацав його, відчуваючи пучками тугу й прохолодну квіткову плоть.
У цей час прилетіло звідкілясь із неба сонечко і сіло просто на затилля його руки. Сильвестр тримав руку, боячись поворухнутися, й дивився на жучка як на посланця небесного – те сонечко на затиллі руки спокійно собі повзло, рухаючи вусиками, і легенько шкробало йому шкіру – було кругле, гарне і червоне…
Саме в цей час зайшла в дім Мирослава і підійшла до матері, котра стояла біля вікна.
– Тато вже прокинувся? – спитала дівчина.
– Онде в саду, – сказала мати. – Глянь, тішиться, як дитя.
– Що це він розглядає на руці?
– Не знаю, здається, якогось жучка. Чи він там жодного жучка не бачив?
Мирослава дивилась у шибу, і їй здався трохи смішним отой маленький, лисий, густо залитий сонцем чоловічок, що так пильно розглядав щось на своїй руці, такий маленький, крихітний, такий самозаглиблений. Але відразу ж у її серці спалахнуло щось таке, як жаль чи співчуття. Вона засміялася вслід за матір’ю, але відразу ж обірвала сміх – бо той жаль раптом почав рости, як тісто.
– Ходи покличеш його, доню, – сказала Ванда. – Чи не правда, дивний у тебе батько?
– Маленький, – відповіла Мирослава. – А знаєш, мені навіть подобається, то він у мене не такий, як усі.
– Ну, це невелике достоїнство, – сказала Ванда і незвідь-чому прикусила кінчик долішньої губи.
7
Він здригнувся, бо побачив, що по стежці просто до нього йде дівчина. Не зумів так швидко переключитися, отож здалася вона йому незнайома. Була гарна, але ще надто юна, з молочно-блідим обличчям і з темним розкиданим по спині волоссям. Він аж захлинувся від думки, що оця юна красуня його дочка, рухнув рукою, і сонечко, зірвавшись, полетіло назад у небо. Дівчина всміхалася до батька щиро й лагідно, він же ледве стримався, щоб не підхопитися їй назустріч.
– Вже повернулася? – спитав спокійно.
– Уже, – відповіла дівчина і з розмаху сіла біля нього. – Гарні у нас тюльпани?
– Чудові, – сказав Сильвестр. – Вони мене й виманили сюди. Ти їх садила чи матір?
– Ясне діло, що матір. Я їй тільки допомагала.
Він легко здивувався – це не зовсім збігалося з тим, що повідомила про це Ванда.
– Дивлюся на тебе і впізнати не можу, – сказав він.
– Я так само, – мовила дівчина.
– Добре кінчаєш школу?
– Непогано.
– Мати хоче, щоб ти вступала в музичне училище?
– Я теж того хочу. Але кажуть – це нелегко…
– Любиш грати?
– Як коли. Люблю грати те, що не задано.
– Чому ж так?
– Бо те, що не задано, вибираєш сама. Тому воно більше й до душі підходить.
– Тобто для себе любиш грати?
– Угу! – всміхнулася легко дівчина. – І тільки тоді, коли в хаті нікого нема.
– По-моєму, ти й після сну любиш грати, – сказав батько. – Ану, давай уявимо. Хата повна сонця, і в ній крутяться срібні порошини. І кожен крок так дивно відлунює. І музика відлунює чи, може, не вгадав?
– Звідки ви… ти знаєш? – здивувалася Мирослава.
– Стривай, – зупинив він її. – Ти встаєш, перепрошую, невмивана й у самій сорочині…
– Ну, це не завжди так буває. Але буває й так.
– Оце я й кажу: буває. Ідеш боса по нагрітих сонцем зелених дошках підлоги, – він говорив усе це натхненно, поблискуючи очима, і від того навіть молодший став. – Скажи, чого підлога у вас пофарбована в зелене?
– Це вже мамине дивацтво. Я теж з того сміялася. А потім здалося, що це й справді гарно.
– Це тобі здалося, коли йшла боса до фортепіано?
– Може, й тоді, – засміялася Мирослава. – А може, й ні!
– Стривай, я вгадаю, – знову підхопив батько. – Це було тоді, коли мила підлогу й покинула її мокрою. Пішла змінити воду а чи просто вийшла. А тоді повернулася, чи не так?
– Ну, майже так.
– І зупинилася на порозі. Підлога була залита сонцем. І вона зелено лискотіла…
– Так кумедно ви це вигадуєте, – сказала Мирослава.
– Кумедно?
– Таж звісно. Бо нічого такого урочистого не буває. Просто глянеш у якийсь момент і подумаєш: гарно.
Він замовк і якийсь час про щось роздумував.
– Ти нічого не знаєш про листи, які я писав до матері?
– Ні, – сказала Мирослава. – А вони хіба були?
– Давно колись, їх було п'ять, – сказав ніби сам до себе Сильвестр. – І всі віршами…
– Але для чого віршами? – здивувалася Мирослава.
– Бачиш, доню, – сказав батько задумливо, – мав я колись оту чудну пристрасть віршування. Може, й смішну й дурну пристрасть. Отож так мені тоді писалося.
– І щось було в тих листах про зелену підлогу?
– В першому, – сказав він і звівся. – Але це, доню, так: спогади старого чоловіка. Смішні вони, правда?
– Чого ж смішні? – сказала Мирослава, зводячись і собі. – Мені здається, що я все це добре розумію.
– Я зразу здогадався, що ти розумничка, – стиснув він їй руку вище ліктя. – Ходімо, бо нас мати зачекалася…
Ванда й справді їх чекала. Застигла у вікні з якимось трохи скам’янілим і спантеличеним виразом і дивилася, як зійшлися біля тюльпанової клумби ті двоє. Дочка спершу трохи соромилася йти, але пішла до нього на її домагання, і, здається, вони не шукали слів для розмови. Видно було, що дівчина вряди-годи сміялася, і Ванда дивувалася, що смішного міг розказувати їй той, котрий поки що ні разу не пожартував у розмовах із нею, Вандою. Але, очевидно, не жартував він і з дочкою, бо обличчя мав серйозне, хіба трохи оживлене; зрештою, дівчина могла сміятися через дівочу в її віці вдачу. Ванда на момент приплющилася, бо кольнуло їй у серці, відтак обличчя їй зблідло, а вуста потемніли: тиху тугу наразі відчула. Коли ж розплющилася, вони йшли вже стежкою, попереду дівчина, розсміяна й задоволена, а позаду так само маленький, трохи зігнутий батько. Вийняв хустку і по-старечому втер лисину, аж Ванда за вікном усміхнулася, хоч серце їй і далі нило.
– Коли твоя ласка, заграєш мені зараз, дочко, – сказав Сильвестр, коли вони простували додому. – Яка в тебе програма?
– Дві елегії: Масне і Лисенка. Потім "Білі ночі" Чайковського і "Експромт ля— бемоль мажор" ІІІуберта.
– А "Прелюдії" Степового не знаєш?
– Трохи підзабула. Але з нотами зіграю.
– Будь ласка, – сказав він сердечно. – А що граєш для себе?
– Е, всяке, – махнула вона рукою. – Що під руку підпаде.
– Під руку чи під настрій?
– А це все одно. Заграєш і приходить настрій.
– Може, й так, – згодився батько. – Дуже насідає на тебе з музикою мама?
– Ще й як! Але з мене, певне, не вийде піаністки.
– Чому ж так?
– А тому, що я надто піддаюся настроям. А тут треба довбати. День і ніч одне і те ж. Чи весело тобі, чи сумно, а довбай!.. У грі основне, як каже мама, техніка, а не настрій.
– Є мистецтво, в якому основне – настрій, – сказав серйозно батько.
– Це ж яке, – аж повернулася Мирослава, – чи не поезія?
– Еге ж, поезія. Поезія – мати всіх мистецтв.
(Продовження на наступній сторінці)