Тоді в мепе одлягло від серця, переписав готовеньке, перевірив раз і вдруге — те що треба.
Приходжу до дядька Якова (я ж у нього жив під час іспитів), цвіту і пахну — порядок, мовляв.
А дядько:
— Легке попалося? Написав?
— Пхе... одною лівою.
— Ой, Андрюшо, не кажи гоп...
І враз мене щось як обухом по голові: а що, коли та жіночка неправильно мені підказала? Навмисне. Це ж якби всім підказували, то що з того вийшло б. От взяла і збрехала, хай знає, думає, як випитувати. А ще ж бувають такі, казали в нашому селі, що й нарошне зрізають. Отаке собі думаю, а ноги, чую, мліють, мліють, в очах застрибали зайчики.
— Дя? — питаю тихенько, ледь ворушу губами.— У вас Рильський є?
— Нащо тобі? — дивується дядько.
— Треба,— кажу.
— Так він же і в тебе є. Он там у чамайдаиі, в хрестоматії.
— Де чамайдан? — питаю.
— Під ліжком, де ж іще, хіба ти забув?
Я стаю навколішки, дістаю з чемодана хрестоматію і — шелесь-шелесь сторінками. Ось він, той вірш. Знайшов, а сам боюся й глянути на те місце, де "У щастя людського два рівних є крила" — що, коли там не тире? Врешті не втерпів, затамував віддих і — глип!
— Що з тобою? — почув я дядьків стривожений голос. Почув крізь туман, бо там таки стояло дві крапки.
— Та от цитату звіряю,— сказав я. І розповів що й до чого.
— Хе! Знайшов, за чим побивацця,— весело сказав дядько.— Що, в них ума там немає ні в кого, щоб оце через якусь рисочку людині біографію портить! Ти моли бога, щоб там чогось хужого не накрутив.
Сяк і так дядько якось мене заспокоїв, та коли наступного дня я переступив поріг кімнати, де сиділа приймальна комісія, відчув, як усередині все холоне. Я враз оглух, Осліп, стсрп і взагалі здурів, а підійшовши до методистки, ще й онімів.
— Як прізвище? — щось питало.— Прізвище як?
— Голод.
— Отак би й зразу... Так, де ж воно?.. А, ось... Ай-яй-яй, двійка. Ну, не переживайте, на другий рік... Екзаменаційний лист лишається в пас.
Але двійка раптом привела мене до тями, я ожив — здивувався, обурився, спаленів, засміявся — зрізали, гади, от дають: що-що, а двійкою там і не пахло. Що я, вже геть дурний?
— А де забирають документи? — запитав навмисне весело, щоб усі бачили, що мені з їхньої двійки просто смішно.
— Вам їх пришлють по пошті,— відповіло за столиком.
— Ну, то бувайте здоровенькі,— сказав я ще веселіше, і, здається, перестарався, бо "здоровенькі" аж схлипнули.
І тут до столика підійшла вона. Підійшла тихенько, немов куничка; світле, як стигле яблуко, лице, руденькі золотисті вії, очі невеличкі, але такі, що втопишся в них, нема їм берегів, тим очам, і сині — не сині, й зелені — не зелені, й карі — не карі... Золоті очі.
— Холод,— назвала вона своє прізвище. Саме таким я й уявляв її голос, як осінь — тихий і золотий.
— Холод? — перепитало за столиком здивовано.— Стривайте, молодші чоловіче, як, ви казали, вас?
— Голод.
— Чи це я вже очамріла з вами, чи ви щось не той... Наче ж сказали "Холод".
— "Ги", "ги",— сказав я.— Голод... "Ги", а не "хи".
— Так ми ж з вами не туди дивилися.
Теж мені, "ми з вами"... Я нікуди не дивився.
—— Голод ■— п'ять! — раденько вигукнуло за столиком.— Вам же п'ятірка, а ви за документи зразу.
— Це ж ви кажете: по пошті... — Кров у моїх жилах зупинилася й поволі потекла в інший бік. То так поволеньки підступала до мене радість, спершу тихо, тихо, а там як хлюпне у груди!.. Я й не дібрав одразу, що це ж те дівча з золотими очима забрало двійку собі. Голод, Холод... Ну й прізвища уділила доля нашим предкам-сіро-махам.
А дядько Яків таки як у воду дивився: не "спортили" мені біографію через якусь там рисочку. Воно, мабуть, можна так і так — і тире, і дві крапки. Бо через рік я побачив свій твір на стенді для абітурієнтів — зразковий твір! — то там так і лишилося тире.
Рисочка біографію не зіпсувала, так чорти гранату підсунули. Спробуй тепер поясни, що ти не винен.
III
А воно як до того і йшлося.
Ми перебрали цілу гору картоплі, мабуть, дали з півтори норми, бо й дід Кирило, котрий оцінював студентську поміч як "мокре горить", сказав, що сьогодні ми чесно заробили свою вечерю ("Та ви, з якого боку не гляпь, то хороші хлопці, тіки стригтися треба, го. Бо за комір лізе").
Однак Геннадій Петрович, видно, вирішив поставити рекорд, щоб випередити факультети, які працювали на інших відділках, не інакше, як так, бо хвилин за п'ятнадцять до шостої, коли вже й по роботі, коли навіть сонце (холодне стомлене сонце) підказує, що пора на спочинок, він раптом зажадав, аби ми перебрали ще одну "гірку". Воно, звісно, можна було б і перебрати, хіба нам що, але, як на те, я терпіти не міг, коли хтось заробляє грамоти чужими руками (у нашому селі як дадуть комусь на свята грамоту не дуже по правді, то мій дядько по батьковій лінії, дядько Павло, відразу на трибуну й: "Товариші! Тут щось нечисте, товаршпочки!" — та кулаком себе в груди, у груди себе кулаком, аж луна йде. А хитріші, ті мовчать) . До того ж, як я вже казав, о сьомій мав зустрітися з Юлькою.
Я лишень уявив собі: стоїть моя Юлька біля широкого провалля, порослого кущами шипшини, що аж горить червоними разками, жаринки шипшини золотять їй очі й руденькі вії, десь із нори на неї зирить зеленими світляками вогнистий лис, у прижухлих бур'янах попискує сойка, жалібно так, бо Юлька жде мене не діждеться, а я тим часом гну спину на авторитет Геннадія Петровича.
Та це ж чорти батька зна що! І тут мене розбирає злість, хутенько нишпорю по закапелках пам'яті — там, десь на денці, уже ворухнувся лукавий черв'ячок — і заявляю з абсолютною переконливістю:
— Існує закон, який забороняє проводити роботи на ділянках, де є вибухові речовини.
Геннадій Петрович зиркнув на мене через плече і, здається, на хвильку розгубився, однак тут же зібрав коло очей дрібненькі зморщечки, так щоб вродилася поблажливо-в'їдлива посмішка (виходило ж, нібито я знаю закони, а він — ні), і несподівано зачепив мою стару вавку:
— Вам би вчитися на юридичному, товаришу Голод,— сказав він.— 3 такими глибокими знаннями законів можна піти далеко.
Оте його "піти далеко" аж кричало, що насправді йти мені нікуди, що я людина страх яка дрібненька, ну, крихітна мураха, котру можна задавити нігтиком, і якщо й можу десь себе показати, то хіба що в старанному перебиранні картоплі та в танці під дудку Геннадія Петровича.
— Я знаю, можна піти дуже й дуже далеко,— сказав я на зло.
— А коли ви, товаришу Голод,— йому, видно, приємно було наголошувати на моєму прізвищі,— боїтеся смерті, то можете йти собі геть, тут і без вас обійдуться. Хто-зна, може, ваше життя, товаришу Голод (мені вже хотілося крикнути, що я йому не товариш), так багато важить для історії, що слід подалі триматися од тієї пухкалки.
Він переможно обвів очима студентів, шукаючи на їхніх обличчях захвату своїм дотепом, і дехто справді під-лабузницьки заусміхався, найдужче ж мене зачепило за живе те, що й Семен Ковба, цей Гаргантюа з дрібненькими зубами, раптом силувано захихикав, хоча Гі (чи Гю?) і йому насолив на екзамені. (Я давно помітив, що гладез-ні люди, у яких на шиї можна гнути обіддя, часто виявляються страхопудами).
Гі великодушно прийняв цей дорогий Ковбин дарунок легеньким кивком голови, і я зрозумів, що моя карта бита. Зостався, сказала б моя бабуся, при бубнових інтересах. Сивенький туман заслав очі, і крізь нього я побачив, як на поле брані в'їхав на білому коні Гю.
Це мене так допекло (доконало!), що негайно ж вирішив перевірити, хто з нас дужче боїться смерті. Зараз побачимо, де опиниться той білий кінь. А заодно помщу-ся й за екзамен. Ви не заперечуєте, товаришу Гі? Так-так, ви проти, але згадайте, товаришу Гі, як ви приймали у мене екзамен.
Петя Стоножко таки правду казав — я перетворився на "зубра".
Жер книжки зарубіжних авторів і справді, як той Гаргантюа, виписував дати, цитати, крилаті слова і всяку всячину... Та чи треба розповідати, як я готувався до екзамену з зарубіжки? Го,— сказав би дід Кирило.— Не треба, синашу, тут і козі ясно.
Так от, діду Кириле, я так завчився у другому семестрі, що — ви не повірите — не було коли навіть листа написати матусі. Хлопці ходили на танці, щодня строчили вірші, попихкували цигарками, перепитуючи, як воно пишеться, вони просто замучили один одного тими віршами про жовте листя і сині роси, на що вже наш декан Іван Мокійович Коритко, чоловік плохий, як віл, і той розкричався після першої сесії: "Ви що! Думаєте, ми вас тут на письменників учимо? Оце, думаєте, візьмете дипломи та й підете з ними в Спілку письменників? Дзуськи! В село, в село, учителями! Дев'яносто дев'ять процентів поїде в село!"
Звичайно ж, хлопці й надалі одверто писали вірші (дівчата, ті потайки), тому що козкен був певен: один-єдипий відсоток — це він.
(Продовження на наступній сторінці)