Отак він позагинав усі пальці на обох руках, і виходило, що нічого путнього для мене й не вибереш — такий розумний удався.
— Я знаю, що тобі треба, Андрюшо,— врешті проказав дядько замислено.—Недавно попався мені на очі лист, отой, що ти прислав його, ще як був маленький, і пойняв, хто з тебе вийде.— Він значуще притих і задивився на білочку, що причаїлася на гілці над нашими головами і, здавалось, дослухалася дядькової балачки.— Авжеж, там з тебе зроблять людину. А тим більше... — і тут дядько Яків сказав таке, що я відразу збагнув, чому він так присікувався до всіх факультетів, аж поки не дійшов до цього.— Тим більше, що нас там підстрахують.— Він так і сказав — нас, наче вступали ми вдвох.
— Як підстрахують?
— Є один чоловік. Доцент. Я йому "Жигуля" рихтував, то ми так зійшлися, знаєш, що куди там. Ти, каже, Яшо, не "викай" мені, бо ми одногодки.
— А на якому він...— Я аж похлинувся, враз так радісно стало — не за себе, а за дядька, що він душа в душу з живим доцентом (тоді я ще не знав, що це таке, але чув, ніби бабі Костисі аір повернув доцент — а вона ж не бачила років із шістдесят, після того як брат ще в дитинстві попав їй ув око вишневою кісточкою), і от виходить, що .мій дядько з доцентом запанібрата, виходить, і він тут у місті не п'яте тсолесо до воза. Аж не вірилося, що це той самий дядько Яків, з яким ми колись гасали бричкою по селі, і якби не та бричка, то хтозна, чи й спізнався б він з отим-о доцентом.
Я тоді ще тільки-но перейшов до другого класу, а дядько Яків саме прийшов з армії і ще не надумав, до чого докласти рук, хоча свербіли вони йому дуже. Ми подружились одразу, та й до армії дядько не поминав мене увагою ("А пам'ятаєш, Андрюшо, як мати твоя попросила, щоб я тебе поглядів, а я вкинув тебе до кролів у яму, аби ніде не дівся, а сам пішов на ставок купатися, а кролі підмочили тобі шапку — і чого ти у шапці влітку ходив?"), скрізь бували разом, і всі дівчата, щоб підлизатись до дядька, казали: ой який гарнюсінький племінник у тебе, Яшо! Хоча який там у біса гарнюсінький — мале, руде, а ластовиння — як зірок у небі.
Може, солдатик був би й оженився відразу, але сестра, тітка ж Марія, привела до хати приймака, дядька Гордія, що агрономував у колгоспі, однак ще не встиг побудуватися. То куди там ще і Якову було вести жінку. Тільки й того, що моргав до дівчат, а особливої надії не подавав нікому. Я можу лише здогадуватися, що дядько накинув був оком на бібліотекарку Люду, бо одного разу... Одного разу агроном приїхав додому на обід бричкою і після борщу та пампушок з часником приліг, щоб сало зав'язалося, а дядько Яків тим часом ухопив державний транспорт, посадив і мене коло себе й так замахнувся батогом на жеребця Дицибала, що наша бричка полетіла над селом десь аж у хмарах. Мені забило дух, боявся й рота розкрити і нишком, завмерши од захвату, дивився на свого всемогутнього дядька Якова, і мені рідна була кожна цяточка на його лиці, мабуть, тоді я вперше відчув, що таке рідний дядько, авжеж, не тоді, коли кролі підмочили мою шапку-вушанку. Бричка не вміщалася на больбів-ських кривих вуличках, ми трохи не полетіли з греблі в ставок, але й тієї миті я не знав страху і пишався дядьком, пишався тим, як цупко тримає він віжки, як голосно вітається з усіма зустрічними дівчатами "по-городсько-му", навіть не дивлячись на дорогу. А біля школи ми зустріли бібліотекарку Люду, і дядько низько опустив голову, почервонів і щось промимрив під ніс, навіть я не розчув, але здогадався, що бібліотекарка для нього не така, як усі.
Однак, як сказав потім дядько Яків, "не довго музика іграла", бо, коли ми повернулися додому, наш коник вороненький у воротях спіткнувся, а спіткнувся тому, що біля двору стояв дядько Гордій, його червоне, підпухле зі сну лице заступило всю хату — через нас він запізнювався на "совіщаніє", і тоді й вибухнула ота чоловіча лайка, після якої дядько Яків зібрав свої речі в солдатську валізу й подався до міста. То була чи пе перша тріщинка в непробивній цитаделі нашого роду, оскільки після того випадку довгенько не вгавали голосні розмови серед наших родичів, та всі заспокоїлися, коли від дядька Якова надійшов лист, у якому він любенько повідомляв, що влаштувався на завод слюсарем, отримав гуртожиток, словом, живий-здоровий, чого й усім нам бажає. "Ти, Гордію, на мене не сердься,— писав дядько,— за те, що мені таке дурне в голову стукнуло. Чогось було ні сіло ні впало подумав, що отак вік мине, умру, а ні разу в житті й на бричці не покатаюся по-панському".
І дядько Гордій, як читав ті рядки, то ніжненько так, всепрощаюче сміявся, закинувши назад голову, і всі сміялися, лиш мені було сумно, що дядько Яків поїхав далеко, десь аж на край світу, і тепер мені немає до кого прихилитися, бо їм усім смішно. Так гірко стало, так гірко, що я вирішив присвятити дядькові Якову поему. Заховався із зошитом у кущі безу і... мабуть, то було натхнення, я ледь устигав слинити хімічного олівця — так швидко народжувалися рядки:
Йшов солдат додому три дні, Йшов четвертий день, Радів, аж співав пісні,
Бо був хороший, красивий день.
Та раптом почув шарудіння в кущах
І за дерева сховався,
Тоді й запримітив: якийсь чоловік
Навшпиньки кудись прокрадався.
Бачив на війні солдат не раз
Фашиста лютого, як сатана,
(Тут я і справді повірив, що дядько повертався не зі служби в армії, а з війни, і на очі навернулися сльози. Я тихенько заплакав, і так солодко стало у грудях від того плачу, що я аж заскиглив, але рука натхненно виводила далі).
Але й тут не злякався якраз Підозрілого шпигуна. Він швидко дістав нагана, І зразу
Шпигун під конвоєм пішов по наказу.
Особливо бездоганною видалася мені кінцівка, і я тут же вирішив укласти поему в конверт і відправити тому, кому вона була присвячена.
Мабуть, дядькові недавно потрапив на очі саме цей лист, пізніше я писав йому лише під диктовку мами: "Картопля цього року вродила, сливок теж рясненько, так що приїжджай, Яшо, бо там у вас купувати все треба, а дуже багацько не накупуешся..." — то з таких листів навряд чи вгадаєш, до чого лежить моя душа. Однак куди слід вступати з поемою, я теж не міг допетрати і зайшов з іншого боку:
— А на якому він факультеті, той доцент?
— Яке це має значення? Головне те, що з тебе вийде путній літератор,— нарешті розкрив усі карти дядько.— Думаєш, аби в тебе не варило в голові, то хтось хоч пальцем кивнув би? Чорта лисого! Запам'ятай, Андрюшо, під-страховка потрібна тіки розумним людям, дурному вона не поможе... Екзамен — це таке... Тут і найсвітліша голова може розхвилювацця чи розтиряцця, пойняв? Доцент,— дядько перейшов на шепіт,— доцент так і сказав, що коли він, себто ти, ні бум-бум, то немає чого й рипатися, а якщо ось тут варить,— дядько постукав зігнутим пальцем себе по лобі,— якщо до всього ще й має іскру божу, то гріх не допомогти.
Матінко ти моя! Іскру божу... Це ж він побачив її в отій "поемі". Мені зробилося ніяково, щоки защеміли від сорому, і дядько, помітивши, як я малію на очах, спитав:
— Хіба ти не напишеш твір на п'ятірку? Тобі ж тільки один екзамен тре' пройти, медалістику мій срібненький...
— Напишу,— сказав я.— Звичайно, напишу.— І тієї ж миті заприсягнувся собі, що ніколи в світі не підведу свого дядечка, о, з шкури вилізу, а пе підкачаю.
Де ж мені було знати, що коли другий курс ми розпочнемо з виїзду на роботу в колгосп, з-під землі вистромить свого паскудного носа граната, щоб занапастити стільки надій.
II
Якось по-дурному все воно вийшло. Не думав і не гадав, що граюся з вогнем, та й сталося це так блискавично, що де там було роздумувати.
Цілісінький день я поглядав на сонце — наче якого благословення, ждав сьомої години — о сьомій мав зустрітися з Юлькою. Геннадій Петрович, який потім охрестить мене несусвітним ледащом, звичайно ж, не здогадувався, що кошики з картоплею (її ми зносили в кагати) здавалися мені пір'їнками, а монотонне гудіння сортувальні, що спершу бухкало в скроні, тепер скидалося на лоскітливе стреокотання коника-стрибулця.
Ми цілий день не розгинали спини, ото лиш по обіді зробили вимушену невеличку перерву, коли мій приятель Петя Стоножко зненацька вигукнув:
— Бомба!
Всі подивились на Петю, подивилися без найменшого остраху, так якби він крикнув: "Миша!" (яка іще бомба? — теж мені жарти). А Петя показував припорошеним коротеньким пальцем на конвейер, де серед сухих грудомах і бараболі просувалася кругленька металева штукенція — просувалася до барабана, така не схожа на скелет із косою, що ніхто не встиг і злякатися, як Петя підскочив до двигуна і зупинив конвейєр.
Лише тоді холодок пробіг за нашими спинами, ми нарешті подумали, що б воно сталося, аби граната потрапила в барабан, але про це ніхто не обмовився й словом — просто стали віночком довкола конвейєра і дивувалися, звідки воно взялося.
— Комбайн вирив... разом з картоплею,— пояснив Петя.
— Як же воно не двигнуло?
— Не зачепив гострим.
— Це ж треба...
— Що з ним робити?
— Тре' покликати...
— Спокійно, спокійно,— проказав Геннадій Петрович незворушним, як у мінера, голосом. — Зараз ми її приберемо, зараз.
Він помацав лимонку твердими зіницями, потім звелів:
— Покличте-но Кирила Гнатовича.
(Продовження на наступній сторінці)