Дід Кирило, який сторожував катати і запускав мотора, жив тут-таки, в полі, у хатці на курячих лапках. За хвилину старий уже стояв біля конвейєра і почухував на-лисо обстрижену голову (він мало не щодня совав комусь із нас машинку-нулівку й просив: "Підправ-но, синашу, бо вже за комір лізе").
— Го! — сказав дід Кирило. — Оце так рахуба, го.
— Куди б його прибрати? — спитав Геннадій Петрович.
— Го! — сказав дід Кирило. — Оце так чортовиння, го.
— Нам же працювати треба.
— Протипіхотна, го.
— До вечора ще далеко. Робота ж стоїть.
— А ми її отако-го, сучку,— сказав дід Кирило, нагнувся і спокійненько взяв лимонку.— Нехай у мене в шопі полежить.— Він говорив так раденько, тільки й того, що не додав: "Пригодиться".
— Обережно,— сказав Геннадій Петрович, примруживши очі.
— А чого з нею панькатися, я ж її не у вогонь, а в топу, го.
Дід поплентав до своєї сторожки такий задоволений, що я був певен: витягне з неї запал і ще десь прилаштує до діла, дивись, чого доброго, зробить гирку до годинника, бо старий механізм виробився і дід причепив до легенької гирки залізне коліщатко.
— До роботи, до роботи ставаймо! — скомандував Геннадій Петрович.
"Ставаймо". А сам не дуже розганяється, новенькі штани так облягають, що, як нахилиться, тріснуть.
— Запустіть мотор. Хто це там вимкнув мотор? — Він відштовхнув очима Петю Стоножка, наче той був ще й винен, що зупинив конвейєр.
Схоже було, Геннадій Петрович злився: чи від того, що не здогадався першим вимкнути мотор, чи що побоявся сам узяти гранату — і це всі помітили, але настрій його підупав, шкіра на лиці напнулася, як на бубоні, губи витяглися тоненьким шнурочком і злегка посіпувалися. А може, мені просто так здавалося, через те що я, по правді сказати, не злюбив Геннадія Петровича ще з першої лекції.
Учорашній аспірант, він зайшов до нас в аудиторію наче з обкладинки журналу "Мода", недбало зняв шкіряне пальто (видно, боявся його зоставляти в гардеробі, щоб не вкрали) і недбало кинув на підвіконня — недбало, але так спритно, як це можна зробити лише після копіткого тренування десь поза людським оком, потім, походжаючи по аудиторії, щоб хтось, бува, не подумав, що він зазирає в шпаргалку, став говорити холодним, мов крига, карбованим словом — ті мерзлі слова аж хрустіли у нього на зубах. Я нічого не маю проти шкіряного пальта, бога ради, і сам би таке носив, і мене зовсім не дратує, коли чоловік красиво говорить, однак доймало інше: я водночас бачив двох Геннадіїв Петровичів. Один походжав по аудиторії, недбало склавши на грудях руки, і розповідав про Мопассана ("Слід вимовляти Гю де Мопассан, а не Гі,— зауважив Геннадій Петрович.— У нас прижилася неправильна форма, але ж ми з вами філологи"), а другий, його "альтер его", стояв біля підвіконня, дивився на першого, схвально киваючи головою, і танув од втіхи. Він, цей другий Геннадій Петрович,— подумки я вже називав його Гю,— просто не зводив закоханих очей з першого,— цей нехай буде Гі,—і лише зрідка крадькома косував на шкіряне пальто.
— Він зайшов до кав'ярні,— переповідав Гі сюжет Мопассанового оповідання,— підкликав гарсона...
На мить Гі замовк і прислухався до тиші, що повисла в аудиторії, мов хрустке простирадло на морозі. Тиша була така непорушна, що Гю, який стояв біля підвіконня, мало не заплескав у долоні, але вчасно спохопився. Гі облизав тонкі губи й повів далі:
підкликав гарсона, замовив склянку пива...
І тут сталося несподіване.
— Кухоль! — пролунало з "Камчатки". То подав свій голосочок Семен Ковба, здоровенний гладкий хлопчина, схожий на доброго лева.
Гі тут же примовк од такого зухвальства. А Гю, так той взагалі отетерів.
— Що ви сказали? — перепитав Гі, обводячи очима "Камчатку", щоб розгледіти, хто це там обізвався.
— М-мені здається, що в М-м-мопассана,— Ковба од хвилювання завжди затинався, — в оп-повіданні... к-к-к-ухоль...
— Ну, це вам так здається через ваш апетит,— посміхнувся Гі, блимаючи чистими, аж синіми зубами. Він вочевидь натякав на Ковбину кругленьку пичку, мовляв, такому склянки замало.
По аудиторії прокотився легенький смішок, Гю тим часом задоволено потирав долоні, а Гі вже прибрав серйозного вигляду, щоб розповідати далі, як тут і мене чорт смикнув за язик.
— У Мопассана все-таки кухоль,— сказав я.
— Не знаю, яким виданням ви користувалися, молодий чоловіче,— Гі пильно вдивлявся в моє лице, щоб не забути його принаймні до сесії,— я особисто читав цей твір в оригіналі.
Гю захоплено моргав йому, мовляв, давай, давай, бреши далі, і Гі, підбадьорений тим, що так вдало викрутився із пастки цих сисунців, які тільки й норовлять піймати тебе на слові, додав:
— Перекладач має право на вільний переклад. Так що прошу не перебивати.— Гі знову черкнув язиком по губах й продовжив: —...Підкликав гарсона, замовив склянку пива,—він так натиснув на ту бідну склянку, що вона замалим не тріснула.
Гі мене більше не помічав, зате я весь час відчував на собі примружені очі Гю, який на кожній лекції із зарубіжної літератури зирив на мене з кутка і сварився пальцем: ну, постривай, ми ще перевіримо, хто більше знає, я тобі покажу кухля, я тебе носом у нього втовкмачу.
Не хочу брехати, Гі таки добре знав зарубіжну (до круглих дат великих письменників навіть друкував статті у товстих журналах), дехто від нього був ще й у захваті, особливо коли Гі вдавався в позапрограмові подробиці біографій геніальних людей. Дуже славно це в нього виходило — невимушено, наче він ще вчора сидів із Віктором Гюго за кухлем пива, чи то б пак, за склянкою, і бідолаха Гюго скаржився йому на свою дружину, що от, мовляв, сяка-така, накинула оком на Сент-Бева, цього рудого страшка (ні, мені не дошкуляло те, що я теж рудий), ну, та біс із нею, казав Гюго, я її теж уже не люблю, але мені просто прикро, ти мене розумієш, Гю?
А коли, приміром, Гі "доводив до нашого відома", що Поль Верлсп загубив себе у абсенті, то Гю при цьому так сяяв, що я готовий поклястися, віп би дуже шкодував, аби виявилося, що Верлеп не пив.
Однак річ не в цьому, хай собі чоловік розказує, як уміє, може, я просто несправедливий, тому що в одному був певен: на екзамені доведеться сутужно. Отож я просто чманів над зарубіжними авторами, перечитував отакенні монографії, конспектував що треба й не треба, і Петя Стоножко, який здогадувався про мою біду, одного разу сказав:
— Дурний ти, Андрію, думаєш, воно поможе?
— Що?
— Оте твоє зубріння.
Мене вкололо "зубріння". "Зубрів" — це тих, що не вилазять з читальні,— у нас не любили, ну, точнісінько так, як у селі не люблять тих, хто найперший посадить город навесні, а потім ще й викопає найпершим: виходить же так, ніби йому найбільше треба. "Грошей наклало на книжку, а й ще метушиться,— скаже хто в'їдливіший.— Ну та метушись, метушись, все 'дно вмреш".
Отож мене так вкусило те "зубріння", що ледве втримав язика за зубами, аби не спитати Петі, хто його під-страховував на вступних — у першому ж диктанті на практичних з мови Петя зробив сорок сім помилок; Тимофій Степанович, мовник наш, почухав нігтем за вухом та каже: "Багате-е-енько для філолога". Втім, я несправедливий і до Петі (це мене тоді злість узяла, що так подумав про нього), диктант — одне діло, а твір — зовсім інше, тут викручуйся як хочеш: не зпаєш, де кому поставити, переставляй слова і так і сяк — хіба важко? До то-
4 іозз 97
го ж у творі головне зміст; хай і вкрадеться якась там зайва рисочка, то по-перше, її можуть і не помітити, а по-друге, якщо написано аж-аж-аж, то й так п'ять поставлять. Я он теж був перелякався. Писав на вступному твір на тему "Труд переростає у красу", і так воно мені гладенько тулилося слово до слова, що дай, думаю, ще й епіграфа зверху доточу — це вже як на чистовик переписував. Чого боятися, думаю, я ж того вірша Рильського назубок знаю. Взяв і доточив епіграфа:
Ми працю любимо, що в творчість перейшла, І музику палку, що серце тисне. У щастя людського два рівних е крила — Троянди й виноград, красиве і корисне.
Написав і аж язиком приклацнув: кращого й не придумаєш, троянди й виноград — це ж тобі й є труд і краса. Тішуся не натішуся, і раптом: стоп! Щось як обірвалося всередині — а може, після "крила" не тире треба, а дві крапки, голова твоя й два вуха! Казали ж тобі на консультації: з цитатами обережно, бо як щось перекрутите, то це груба помилка. Так ні, не послухався, турок, а тепер же не витреш у чистовику. Такий твір зіпсував!
Отак повісив я голову та й кляну себе на чому світ стоїть, коли чую над вухом:
— Ви чого не переписуєте начисто? Час іде.
Звів я налякані очі, бачу — жіночка білява стоїть наді мною, та, що теми творів на дошці писала. Лице таке добре, ласкаве, як у нашої вчительки української мови Килини Гнатівни. Ну, думаю, у цеї можна спитати, не вижене.
— Та,— кажу,— не знаю, чи тут осьо тире треба чи дві крапки.— І кінчиком ручки на "крило" показую.
Глянула вона пильненько на мій епіграф, пробігла очима й усміхнулася.
— Правильно, — каже, — правильно. Переписуйте швидше, бо не встигнете.
(Продовження на наступній сторінці)