Я швидко спустилась драбинкою в прозоро блакитну воду, трохи пропливла й відчула, як у мені знов прокидається отой бридкий внутрішній трем. Прохолодна вода не бадьорила, вона відгонила ліками, до горла підступала нудота.
Вийшовши з басейну, я накинула халат, відразу шурхнула рукою в праву кишеню, намацуючи рятівний камінчик. В очах потемніло. Його не було. Кирик щез.
Я, мов тигриця, повела очима довкола. Окрім Варвари, нікого поблизу не було.
— Де кирик? — тихо і страшно спитала я.
— Який кирик?
— Знаєш, який! Віддай! — я пішла прямо на неї. — Негайно віддай мій камінь!
— Я не бачила ніякого каменя.
— Бачила, суко! Ти всім про нього розляпала, а тепер ще й свиснула! — глибока дитяча образа виривалася з мене ще інтернатівськими слівцями. — Віддай, блядюго, бо я тобі й матку виверну!
Варвара, поточившись назад, кинулася тікати, та я одним скоком наздогнала її, вхопила за коси й поволокла до басейну.
— Втоплю курву! Роздягайся, показуй усе навиворіт разом зі своєю блягузницею!
Чи я справді набралася вже стільки сили в клініці доктора Цура, чи Варвара боялася чинити опір анемічній пацієнтці, але я метляла цією породистою кобилою, як ганчір’яною лялькою, поки не здерла з неї весь одяг, а тоді, так і не витрусивши з нього кирика, спересердя піхорнула її у воду й сама шубовснула вслід.
— Настасья, уймісь, бо будєт хужєє! — заверещала вона з переляку щурячим голосом, який нагадав мені "павлівський" суржик, від чого я оскаженіла ще дужче і теж заговорила вже зовсім по інтернатівському:
— Заткнісь, уродіна! Я тя щас, бля, утоплю! Буш знать, как піздіть чужіє вєщі! Ти жє знаш, шо мнє утопіть чєловєка нічьо нє стоіт.
Я потягла її за коси під воду, сама теж пірнула з головою, аж забулькотіло у вухах: "у ро ді на, у ро ді на", та я ще сягнула рукою в її міжніжжя, сподіваючись хоч там знайти кирика. А, не знайшовши, так закричала, що в рот полилася вода…
4
Криза була затяжною.
Я не виходила з кімнати, майже не підводилася з ліжка, ні з ким не хотіла розмовляти. Від їжі також довго відмовлялася, тоді мені ставили крапельницю, і я погоджувалася на неї тільки тому, що відчувала дедалі більший занепад сил, а помирати було ще рано. Мусила розгадати таємницю, яка гризла мою душу і, врешті решт, довела до клініки доктора Цура. Ще донедавна я плекала сподіванку, що від гадати загадку мені допоможе кирик, але тепер я не мала й цього чарівного камінчика, який грів мене спокоєм і на дією.
Після того, що сталося в басейні, я більше не бачила Варвару, за мною доглядала інша дівчина, така ж породиста і вродлива, тільки тихіша за саму тишу — Маґдалина, яка вже покаялася. І їй, і докторові Цуру я час від часу по вторювала лише одну фразу:
— Поверніть мені камінь.
Маґдалина тільки розводила руками, зводячи біблійні очі до неба, ніби вона ще й досі каялася, а доктор Цур казав:
— Ми не відбирали його у вас, пані Анастасіє. Варвару покарано, але я впевнений, що й вона не присвоїла вашого курячого бога, бо він не має ніякої цінности. Коли ви забудете про цю втрату, то відразу одужаєте. А з каменем — ніколи.
Я мовчки дивилася в стелю, а доктор Цур вів далі:
— Тож рано чи пізно вам, пані Анастасіє, довелося б робити вибір між фетишем і нормальним життям. Але пізно — воно і є пізно.
Так, подумала я, Варвара не присвоїла камінь. Це ти наказав їй викрасти його в мене.
— Справа не в камені, — я вперше вступила з ним у розмову і побачила, як він зрадів, що нарешті щось зрушилося з мертвої точки.
— А в чому? — спитав обережно.
— У тому, що я вбила свого чоловіка.
— Ви знов за своє. Я доведу вам, що це не так.
— Я втопила його, — сказала я. — І хочу зробити зізнання. Викличте до мене старшого уповноваженого відділу карного розшуку Притулу. Григорій Семенович знає, як його знайти. Цей слідчий уже майже докопався до розкриття злочину, а потім його відсторонили від справи. Тепер я готова все йому розповісти.
— Ваші покази ніхто не візьме до уваги, — сказав доктор Цур. — Ви ж знаєте, де ви є і в якому стані.
— Це потрібно мені. Начхати на те, візьмуть чи не візьмуть до уваги. Я мушу звільнитися від цього. Хто ж, як не ви, докторе Цуре, повинні це розуміти.
Він похнюпився, усвідомлюючи справедливість мого докору.
— Добре, — нарешті погодився. — Якщо ви так наполягаєте, ми викличемо вам цього Затулю.
— Притулу.
— Авжеж, Притулу, Затулю, Шмулю, яка різниця, — чудно всміхнувся доктор Цур двома загостреними зубами. — Я передам Григорію Семеновичу ваше прохання.
Але він, звичайно, збрехав і тут, бо відтоді не заходив до моєї кімнати, і я лиш допитувалася в Магдалини, чого це від мене ховається доктор Цур. І коли, врешті решт, викличуть старшого уповноваженого карного розшуку Притулу?
Магдалина розводила руками, пускала під лоб свої покаянні очі, і я була впевнена, що коли небудь їх виколю.
Незважаючи на відсутність колючих предметів.
Та й чого зволікати, ось зараз, як тільки вона принесе обід, візьму виделку, приставлю Магдалині до волового ока й, поки сюди не приповзе на колінах цей Чикатило, не відступлюся.
Я встала з ліжка і підійшла до вікна. Боязко відхилила штору. Ні, чоловічка зі складаним метром і рухливою, як у дятла, голівкою біля клумби не видно. Я взагалі не знаю, як міг тут опинитися лікар із чудернацьким прізвищем Коркін. У тому, що він посунувся глуздом, нічого дивного не було, така робота, але як він міг потрапити до такої дорогої клініки зі своєю мізерною зарплатнею лікаря? Мабуть, у доктора Цура спрацювало почуття професійної солідарности. Або лікар Коркін виявився дуже цінним екземпля ром для наукових спостережень, наприклад, для написання дисертації "Синдром маніякальної поспішности". І раптом я помітила, що на клумбі вже відцвіли айстри.
Вони покірно схилили свої всохлі голівки перед наступом пізньої осени. Лише вічнозелені туї не піддавалися холодам і гордо цілилися в небо.
Скільки ж я тут пробула? Тижнів зо три? Місяць? Чи, може, й більше? Незабаром річка візьметься льодом… Втім, холодів ще немає. Небо захмарене, але тихої осінньої днини саме хмари застують холод, який осідає з небес. Ген на лаві під туями сидить ще зовсім по літньому зодягнутий чоло вік — на ногах сандалі, благенький костюмчик, простоволосий… Невже лікар Коркін таки вгамувався, сів на лаву й замислився над марнотною швидкоплинністю буття?
Від глибоких думок покруглішала його дятляча голова, ніс дзьобик притупився, став зовсім кирпатим… Ні, це не Коркін, не Коркін. Це ж… Я навіть подумки боялася вимовити ім’я чоловіка, якого нібито так хотіла побачити і чия несподівана з’ява так мене остудила. Невже то була тільки гра з мого боку перед доктором Цуром, невже я тільки хотіла помститися йому за кирика, що, перекресливши його успіх у лікуванні, знов зізналась у вбивстві й почала домагатись, аби викликали слідчого Притулу? Ось він, будь ласка! Іди зізнавайся…
Я швидко запнула штору. Здалося, він зараз помахає мені рукою. Потім по дятлячому покрутила головою, відганяючи ману, ледь ледь відхилила штору й припала одним оком до вузенької щілини. Жодного сумніву. Це був Притула. Поруч нього на лавці навіть лежала дерматинова течка.
Коли відчинилися двері, я відсахнулася од вікна й замість Магдалини побачила доктора Цура. Він шкірився до мене двома крайніми передніми зубами, намагаючись зобразити доброзичливу посмішку.
— О, то ви вже на ногах, пані Анастасіє! Чудово. А я тут якраз уволив вашу волю. Слідчий Притула до ваших послуг. Ви готові до розмови?
Можливо, я помиляюся, але, здається, в очах доктора Цура майнули зловтішні бісики: "Ну, як я тебе? Може, передумаєш?"
Напевно, саме тому я відповіла з таким же чортом у голосі:
— Так. І вже давно.
— Де б ви бажали з ним зустрітися? Я готовий надати вам свій кабінет, можете поговорити тут, у кімнаті.
— Якщо ви не проти, то я хотіла б зробити це надворі, — сказала я і, не чекаючи його згоди, відчинила шафу й зняла з плічок свій твідовий сірий костюм бізнес леді. — Сьогодні гожий день, а я, знаєте, давно не виходила на свіже повітря.
— Гожий день? — здивувався він. — Де ви його бачите?
Надворі похмуро й вогко.
— А я люблю, коли похмуро і вогко. Таке, ніби не ранок і не вечір, не весна і не осінь, — сказала я з тим же чортом у голосі, наче переді мною був справжній Цур, отой, що хотів мене відбити у свого братика Пека.
Якщо по правді, то мені було трохи жаль доктора Цура: він стільки доклав зусиль, щоб вилікувати цю навіжену леді, а вона навіть не залишала йому шансу записати на плівку таку важливу розмову. Зізнання!
Я, мов остання хвойда, крутнула перед ним голою сідницею (лікар же, він заглядав мені ще й не туди), потім, перш ніж зодягти спідницю, війнула нею перед самісіньким його носом, а коли ще й озула каблуки дециметри, то вже зовсім дивилася на доктора Цура з високого неба.
— Ну як? — спитала я. — Нічого?
— Нічого, — сказав він. — Може бути.
Тоді я ще для повного параду повісила на плече свою чорну сумочку і, як давньому знайомому, помахала йому на прощання ручкою.
(Продовження на наступній сторінці)