Там була каністра з бензином та ще запаска.
— Що в сумці? — глянув він на заднє сидіння. — Відкрийте.
— Гостинці,— сказав я і подав йому пляшку "смирновки".
— Не отруєна? — задоволено хихикнув той, що мав у макітрі менше звивин.
— Ну ти, не нахабній, — дорікнув йому "Вань". — Проїжджайте.
Ми рушили далі, і мій водій-довгоносик сказав:
— Тепер вони мене засікли. Я змушений буду повернутися.
— Повернешся, — сказав я, бо від самого початку не збирався їхати з ним далі Хасав-Юрта. Тим більше в Кизляр. Я не хотів, щоб хтось знав увесь мій маршрут, навіть Пелен, і якби мав таку змогу, то не світив би своїм посвідченням. Мені потрібен був інший водій і маршрут з найменшою концентрацією військ, щоб до ранку потрапити в Інгушетію. Саме там у гірській місцині на мене чекала Чиясь донька, а її ближчим часом виглядали в Марселі.
Чиясь донька. Я вже, здається, здогадувався, чому мене не послали сюди раніше, коли ще дерева не вкрилися листям і в цих краях було відносно спокійніше. Бо все сталося зовсім недавно. Про смерть генерала світ дізнався 22 квітня.
Директор російської контррозвідки Барсуков те й робив, що тарабанив по телефону в опергрупу ФСК у Чечні і кричав прямим текстом: "Коли ви привезете голову Джо? Мене президент щодня трахає у хвіст і в гриву!" То була правда, бо нещодавно з цієї посади злетів Степашин, якому Єльцин не міг пробачити генералову недосяжність.
Спершу йшлося про полон Дудаєва, але згодом стало очевидним, що росіянам це не до снаги, і кільканадцять замахів на життя Дудаєва також не принесли успіху. Врешті-решт науково-технічний відділ ФСК звернувся до Барсукова з цікавою пропозицією. За даними розвідки, Дудаєв часто користувався супутниковим телефоном "Інмарсат", подарованим йому американцями, і вчені виготовили прилад, здатний перехопити промінь, що йде від "Інмарсата" на супутник. Так з’явилася можливість зафіксувати координати абонента й передати їх на літак-бомбардувальник. Щоправда, коштувала така цяцька півтора мільйони доларів, але Єльцин без вагань дав згоду, ще й пообіцяв декому "героя" в разі успішної операції.
21 квітня 1996 року російський літак дальнього радіолокаційного виявлення А-50 з тим-таки приладом на борту почав кружляти над Чечнею на висоті 22 тисячі метрів.
Тим часом Джохар виїхав своєю "Нивою" в супроводі охорони до села Рошни-Чу, звідки мав вести телефоном переговори з Москвою. Біля нього були офіційний представник Чеченії в Москві Гамад Курбанов і ще одна вельми цікава особа, про яку ніколи й ніде не згадає жодна інформаґенція. Бізнесмен-москвич Хачтукаєв мав однаково великий вплив як у кримінальних, так і в урядових колах, оскільки багато важив для кремлівської "партії війни". Ті, хто розв’язав цю війну, знали, що через Хачтукаєва ідуть грошові потоки в Чечню, і забезпечували йому дах. Та зрештою і з ним зіграли "в темну". 21 квітня на зустріч із Джохаром прибув і його "давній приятель" Хачтукаєв — йому випала роль посередника й свідка важливих переговорів про припинення бойових дій.
Після того, як російський літак А-50 набрав висоту, значно нижче за нього в небі з’явилося два бомбардувальники Су-24. Під вечір у них уже закінчувалося пальне, а сиґнал про координати цілі так і не надійшов. Довелося повертатися на аеродром, щоб дозаправитися і таки довершити цю "героїчну" справу.
Все буде о’кей, адже літак А-50 є цілковитим аналогом американського "Авакса", а супутниковий телефон "Інмарсат", який наведе на ціль, має таке ж походження… Світ тісний, а земля маленька, як макове зерня.
Генерал зупинив свою "Ниву" серед поля уже в сутінках. На капоті встановив "Інмарсат" і набрав телефон Борового… Коли він користувався звичайним зв’язком, то завжди розкручував телефонний шнур за якусь сотню метрів од машини і тільки тоді вів розмову. А тут був "давній приятель" генерала і "друг" Москви, котрий сказав, що розмова триватиме лічені секунди. Важко гадати, що відбулося за ті секунди в сутінках серед поля, але "сушки" таки отримали точні координати, і дві ракети водночас було спрямовано в ціль. Перша, як це часто буває у найвідповідальнішу хвилину, зарила носом у землю й не вибухнула, зате друга влучила прямо в "Ниву".
Хто був поблизу "Інмарсата" — загинули всі. Не лишилося живого місця на Курбанові, одірвало голову Хачтукаєву, "Нива" розлетілася полем разом з осколками.
Того ж вечора Барсукову доповіли, що від генерала залишилася лише пілотка із синенькою каймою, тож можна вважати, що він загинув у повітряному бою, як і личить іменитому літунові.
Тим часом Єльцин візитував у Хабаровську. На черговому бенкеті він саме перехилив білої і ще не встиг закусити, як відповідальний за урядовий зв’язок офіцер доповів, що на дроті Михаїл Барсуков.
— Борсук підожде, — сказав Єльцин і заходився вминати сибірські пельмені, потім спохопився: — А, Барсу-у-уков!
Він вийшов до порожньої сусідньої зали для конфіденційної розмови, але всі почули звідти несамовитий крик:
— Це правда?! Не зосталося мокрого місця?
До застілля Єльцин повертався пританцьовуючи, а тоді пішов у справжній танок, плескаючи себе по колінах, як цирковий ведмідь. Але пізніше він, напевно, все-таки згадав досвід своїх середньовічних попередників, які воліли бачити не "мокре місце" від заклятого ворога, а його відтяту голову. Згадав. Бо ніхто з учасників тієї операції так і не отримав "героя".
Інакше розповіла про загибель генерала його дружина Алла Федорівна. Вона всіх запевняла, що після смертельного поранення її чоловік жив ще дві години і помер у неї на руках. Утім, як казав колись той-таки генерал, вдови мають свій особливий погляд на такі речі. А ще він казав, що найцікавіше настане тоді, коли мертві почнуть вертатися з того світу. Так воно чи не так, але саме з кінця того квітня федерали заметушилися в пошуках усіх родичів генерала. Ніхто вже й не приховував цього ганебного полювання, і на російських блокпостах навіть з’явилися фотографії розшукуваних.
6
Хасав-Юрт лежав на краю Дагестану, однак тут жили переважно чеченці, і всі вони добре знали Лечо Гелісхана на прізвисько Ламбада, до якого мене й послав дядечко Толя, забезпечивши посвідкою кореспондента газети "Незборима нація", відряджувальним посвідченням та клопотанням до всіх органів влади на ксерокопії депутатського бланка.
Ламбаду так прозвали, напевно, за його веселу вдачу й моторність, хоч важко було зрозуміти, звідкіля бралася та веселість у чоловіка, який не мав лівої руки і правого ока, а до того ж їздив, вважай, на катафалку, тобто їздив на машині швидкої допомоги, яку приватизував ще до війни і називав не інакше як "таблеткою". Але це таки був і катафалк, бо Ламбада часто перевозив у ньому мертвих, перевозив загиблих до їхніх домівок, і то вже стало сумною професією цього веселого чоловіка, який, щойно почувши, звідкіля і від кого я приїхав, спитав:
— А ти знаєш, як чеченці кажуть на сірники? Ні? А так, як і українці — сір-ни-ки! — вигукнув він і зареготав на радощах, що в нас так багато спільного, і частував мене галушками, які, щоправда, чеченці готують не з салом, а з м’ясом, і казав, що він мене може перевезти на своїй "таблетці" навіть у Туреччину, бо його знають на всіх блокпостах.
— Ти можеш довго не дихати? — спитав Ламбада.
— Як… не дихати?
— Ну, тобі доведеться їхати в труні.
— І цілу дорогу не дихати?
— Та ні,— сказав Ламбада. — Якщо відкриють віко. Лице я тобі трохи підмалюю, але треба буде не дихати. І не сміятися. Бо це дуже смішно, повір мені, це дуже смішно — живому лежати в труні й не дихати. — Ламбада засміявся, наче показував, як це воно буває смішно, і його порожня очниця також сміялася.
— У дитинстві,— сказав я, — коли ми з хлопцями купалися в річці, то пірнали на вожака. Хто найдовше пробуде під водою, той і ставав вожаком.
— І що?
— Вожаком завжди ставав я. Уже тоді я міг не дихати дві хвилини.
— Ну то можна вирушати, — сказав Ламбада. — Тільки не розумію, що тобі робити в Надтеречному районі. Там же ця банда[11]. Давай краще я тебе здам Радуєву.
— У мене там пропала сестра, — сказав я.
— Сестра? Вах! — зумівся Ламбада. — Як же вона там опинилася?
— Приїхав до Києва якийсь Біслан, сказав, що їм потрібні медики, вона повірила в казку про Робін Гуда…
— Ай, погано, погано, — похитав головою Ламбада. — Там часто пропадають люди. Там гуляють ті, кого Росія спеціально випустила з тюрем. Лабазанов, який називає себе Робін Гудом, колись тримав у руках все узбережжя Абхазії. Усі повії там були його.
— А що, — спитав я обережно, — у вас теж можуть бути будинки розпусти?
— Я чув тільки про один, — сказав Ламбада. — Але то в Грозному. Де кафе "Татабанья", біля Зеленого базару. Ні, тобі треба до Салмана Радуєва, сам ти нічого не зробиш. Може, Салман щось підкаже. А так ти можеш позбутися голови, і твоїй сестрі вже ніхто не допоможе.
(Продовження на наступній сторінці)