Зате хінкалі були перфектні — тісто тонке й ніде не прорвалося, фарш пустив смаковиту юшку, яка приємно обпікала в роті. Переді мною стояла така величезна тареля цих кавказьких "вареників", що вже не тільки дівчата, а й решта відвідувачів з цікавістю поглядали в мій бік.
— Смачного!
Я підвів голову і побачив міцного хлопця з глибоким червоним шрамом упоперек лоба — дивно, як його голова не розкололася навпіл. Він сів за мій стіл навпроти і також кутуляв щелепами, але не хінкалі, а жуйку, на його вузлуватому вказівному пальці подзенькували ключі, і я здогадався, що це так швидко прибув водій, який не проти заробити цієї ночі двісті баксів.
— То куди їдемо? — спитав він.
— В Моздок.
— Прямо зараз?
— Ні, після того, як вип’ємо кави. — Я акуратно складав на край тарелі скручені з тіста "пуп’янки", в яких не було м’яса, і коли їх там лежало вже три десятки, витер серветкою губи.
— У тебе з документами все нормально? — спитав він.
— Не хвилюйся. Нормальніше не буває.
Знов підійшов бармен, який встигав тут і за кельнера, поставив переді мною пиндюрку густої, як дьоготь, кави, подав рахунок.
— Домовилися? — спитав він.
— Так, — я відлічив йому дерев’яними вп’ятеро більше, ніж було в рахунку, і він пішов задоволений.
Я смачно закурив під каву товсту коротку сиґарету "Gitanes", яка зовні нагадувала "примак" дядечка Толі, але начинена була тютюном, а не кізяками.
— Тебе як звуть? — спитав я.
— Там.
— Що — там?
— Мене звуть Там.
— А мене — Тут, — сказав я. — Ти не схожий на прибалта.
— Мене звуть Тамерлан. Або Там.
Ну от, ще не вистачало тільки "голих онучат". А я хіба що казав? Чурек і сакля — все твоє.
— Ти ось що, Таме, постережи мою торбу, а я схожу помию руки. Після хінкалі, знаєш…
Краще вже відразу випробувати його на вошивість, ніж потім мати клопіт у дорозі.
Я вийшов до вбиральні і, поки мив руки, поглядав у дзеркало на свого неголеного, à la Miкi Рурк, писка, поки не вгледів у тому дзеркалі ще двох гицлів. Клацнула засувка вхідних дверей (навіщо її тут приліпили, якщо в туалеті були окремі кабіни?), в одного з них вигулькнув у руці невеличкий револьвер, добре, що не мій "Сміт і Вессон", бо я вже подумав було, що почали трусити саквояжа, і той, з револьвером, став біля дверей, а другий рушив до мене.
— Гей, чувак, вивертай кишені!
Я знав, що чувак — це зовсім не чурек, зате ці сміливці не знали однієї давньої кавказької мудрости: якщо запрягаєш вола, то заходь іззаду, щоб він не буцнув тебе рогами, а коли запрягаєш коня, то тримайся попереду, щоб він не хвицнув тебе ногою. Й оскільки я був усе-таки швидше конем, ніж волом, хоча вже й вийшов з тієї ролі, яку навіяв собі у прізоні, то пружно відштовхнувся обома руками від стіни і, не повертаючись, так угатив копитом цього чувачка, щоб він, як більярдна куля, влучив у другого, а той уже як там вийде — чи в борт, чи в лузу. Для його довбешки чудовою лузою був пісуар, якраз за його розміром, ці пісуари ніби спеціально виготовляють десь п’ятдесятого розміру, і поки той, що не знав кавказької мудрости, осувався на кахляну підлогу, я його приятеля погладив по голівці також ногою, а потім узяв за тім’я і заплішив його макітру в той-таки пісуар, мабуть, забитий, бо насподі стояла руда сеча, в якій плавали недопалки. Коли він почав захлинатися, я підняв за чуба його голову і спитав:
— Хто вас послав?
— Ніхто. Ти сам засвітив бабки, — відпльовуючись, сказав він.
Я знову ткнув його хлебталом у пісуар, але тут загупали в двері:
— Відчиніть, міліція!
Відпустивши небораку і витираючи об штани долоню, до якої налипло волосся із його "скальпа", я відчинив двері. Там справді стояв міліціонер і ще двоє в цивільному.
— Що за шум?
— Та ось хлопці тут амури крутять, — сказав я з бездоганним французьким акцентом і показав на вмитого сечею "підера" та його партнера, що прибрав лежачу, але не зовсім зручну позу. — Не знали, що я в кабіні, і давай…
Всі троє отетеріло дивились на цю пікантну картинку і вдавали, що не помічають револьвера, який залетів аж під рукомийник.
— Документи! — попросив міліціонер, узяв мою посвідку, покрутив у руках і передав одному з тих, що були в цивільному.
— Ясно, — сказав той. — Ви зупинилися в Хасав-Юрті?
— Ні, я тут проїздом.
— Куди?
— Поки що в Моздок.
— Допомога потрібна?
— Ні, дякую.
— Ви вільні. А з оцими ми розберемося.
І тут я заледве не остовпів: "Твою мать, та вони ж ведуть мене! Ведуть, як останнього лоха, від самісінького аеропорту. Пелен… Цей сучий алкоголік… Як же я повернуся?"
А ти, Тамерлане, також із ними? Можливо. Хоча сидиш і, як вірний пес, стережеш саквояж свого "голого онука". Але це ще нічого не означає. Це ще нічого не означає, мій золотий дідусю.
Я зробив йому жест — момент! — підійшов до бару і замовив ще сто "абсолюту". Мені, професійному коневі, у теперішньому стані було б просто гріх не випити "на коня".
Дві нічні квіточки Перу і далі висіли на круглих дзиґлях.
— Я вас люблю, — сказав я.
Вони так зраділи моїй появі, що одна з них пирснула і мовила щиро:
— Я хочу кульгати.
— Кульгай, хто тобі не дає,— сказав я, перехилив свою чарку і пішов до дідуся Тамерлана, пішов до свого вірного могола, який колись розгромив Золоту орду, а тепер мав доправити мене до Моздока.
Його висока "Нива" викликала довіру на цих розбитих дорогах, і я відстібнув йому комплімент:
— У тебе тачка, як у Дудаєва.
— Знущаєшся? У Джохара тільки зверху була "Нива", а всередині… атомний криголам.
Однак і його машина була надійною, часом навіть це викликало підозру — як упевнено ми долаємо гірські заломи, як без особливих труднощів перетинаємо блокпости, і тільки в одному місці, десь уже перед самим Моздоком, у груди мені вперся автомат п’яного сержанта, коли я хотів підійти до бетонної балки, обліпленої фотознімками людей, примітивними ксерозображеннями, що їх побачиш біля кожного відділку міліції, але й при тьмяному світлі я впізнав те фото, яке в набагато виразнішому вигляді так пильно вивчав перед тим, як вирушити в ці краї. Я впізнав його ще зоддалік і хотів підійти ближче, але в груди мені вперлося дуло "акаема", і саме там, перед Моздоком, ляснули майже всі мої запаси "смирновки" разом із блоком "Gitanes". Мені до дідька подобалось те фото, я його вже встиг облюбувати, присвоїти, окупувати, я його вже увібрав у себе, бо не міг узяти в дорогу, а тут якесь п’яне рило, мабуть, дрочить біля нього ночами, бо кинулося з автоматом, як сказяне, навіть Тамерлан, коли ми вже рушили далі, здивувався: "Чого це він?" Та в мене вже і те здивування викликало підозру, я нічого не став пояснювати і сам ні про що не розпитував Тамерлана, хоч, може, він був нормальним хлопцем, який чесно відробляв свої двісті баксів і міг би мені розповісти багато чого цікавого, наприклад, про того ж Лечо Гелісхана, авжеж, про Ламбаду, якого знав увесь Хасав-Юрт і який обіцявся погуляти на моєму весіллі, коли я одружуватимусь із "сестричкою".
Але інцесту не вийшло, свою кров я змішував лише з мужиками, і вперше це сталось тоді, коли Салман повів нас на Первомайськ. Про той похід Радуєва верещав увесь світ (ах, ах, захопили лікарню!), насправді ж ми захопили в полон півсотні копарів та дванадцять дагестанських омонівців, але саме біля лікарні дурна куля чи не з того ж "красавчика", якого я так полюбив ще в армії, зачепила моє плече, і права рука повисла, як ганчір’яна. Болить зараза, ще й теліпається, хоч одірви і викинь, бо ж за кожним "теліп" темніє в очах. Тоді в лікарняній їдальні я взяв круглу чорну хлібину, підмостив її під пахву, і мені стало набагато легше, бо рука вже не гойдалася. Так із тією хлібиною і повертався назад через гори, а коли зупинилися на привал, побачив, що той буханець уже мокрий від крови, він убирав мою крівцю, як губка. Я поклав його на камінь сушитися, а сам, уже з перев’язаним плечем, заснув. Прокинувся, глядь — немає моєї хлібини, тільки хлопці посміхаються в бороди й вуса.
— Ми її з’їли, — сказав Мосар, справжній шайтан, який на ходу міг зняти акумулятор з "бетеера". — На ось мою папаху, підклади.
Саме з Мосаром і Султаном Чорним ми поїхали в гості до Лабазанова, який називав себе Робін Гудом. Він тоді стояв в одному буарі[14] в Урус-Мартанівському районі, і ми спершу хотіли зробити туди нічну вилазку, але Радуєв нас відрадив.
— На хера такі ландиші,— сказав Салман, який колись навчався в інституті народного господарства в Ростові і там набрався грамоти. — Ви що, теж хочете погратися в середньовічних героїв? Я не збираюся шукати вас на тому світі[15]. Домовлюся по телефону з Русланом, і ви поїдете до нього на білому кабріолеті.
(Продовження на наступній сторінці)