— À la guerre, comme à la guerre[5],— сказав він. — Тут розташовані військові частини федералів. Усе під їхнім контролем.
— І навіть ваша місія? — безцеремонно спитав я.
— Ну, не зовсім…
У тому числі й ви особисто, мосьє Пелен, подумав я, закидаючи за плече важкенького саквояжа, якого Пелен уже зважив очима.
— Сподіваюсь, у вас там нічого такого… е-е-е…
— Нічого. Окрім зброї,— сказав я.
— Зброї?
— Так, найгрізнішої зброї проти росіян. Vodka "Smirnoff".
— О! — Пелен штучно засміявся штучними зубами, бо після мого жарту йому ще не відлягло.
Але потерпав він недаремно. В аеропорту не було й натяку на зелений коридор, і мені довелося пройти найсуворіший митний контроль, позбувшись із своїх запасів першої пляшки "смирновки".
— Я відшкодую, — знов винувато всміхався Пелен. — Ви ж розумієте, що з ними краще не сваритися.
Я розумів. Ми пройшли до офісу Червоного Хреста, що містився тут-таки, в приміщенні аеропорту. Пелен виставив пляшку дорогого французького коньяку, який виявився, як завжди, звичайнісіньким бренді. Коли він узяв свою склянку, вона затанцювала в його руці, і Пелен хапливо, але майже з відразою відпив добру половину.
— Взагалі-то наша головна база не тут, а в Хасав-Юрті, це на кордоні між Дагестаном і Чечнею, — розповідав він про Химині кури. — Там ми зосереджуємо всі гуманітарні надходження, а потім відправляємо їх за призначенням… Та ви пийте, пийте, мосьє Дюшан! Тут усі п’ють, тут без цього можна збожеволіти.
Підохочуючи мене, він знов узяв склянку, і тепер, після першого причастя, його рука стала значно твердішою. Однак ми ще не встигли вмочити губи, як раптом відчинилися двері, і до кімнати влетів такий розлючений чолов’яга, що я відчув, як мимоволі напружились мої м’язи. Він мав до того чорнюще обличчя, що я сприйняв його за кавказця, та вже з першої фрази розпізнав свого земляка.
— Да шо ж это за сваволье такое, господин Пелен? Сначала с нас требовали по двести доларов в час за простой самолёта, а теперь, выявляется, нет кому разгружать нашу гуманитарку! Это так не пройдёт, господин Пелен, я не только депутат украинского парламента, у меня мандат Организации непредставленных народов, выданный в Гааге…
Пелен заходився втихомирювати мого земляка, а я дивувався тісноті цього світу, який і досі тримається на бюрократичних папірцях, липових печатках та фальшивих посвідках, адже й мені перед виїздом спершу приготували мандат Організації непредставлених народів, підписаний самим генсеком UNPO Майклом ван Прааґом, а потім чомусь передумали й пошили з мене червоного хрестоносця.
Тим часом володар мандату UNPO закипав усе дужче, казав, що він давав російським солдатам два ящики тушонки, щоб тільки розвантажили літак, а ті, голодні, як шакали, бояться, бо тут усім і всіма керує ФСК[6], а ви, пане Пелен, потураєте їм, — сказав мій земляк, — українці зібрали сорок дві тонни тушонки, одягу, медикаментів, а тут підкочується всіляка бізнесова наволоч і сіпається все це перекупити, поки не розтягли за так, поки не конфіскували гамузом, але цього не буде, пане Пелен, за нами Європарламент! — сказав мій земляк і грюкнув дверима, і якби моя воля, то я сам пішов би розвантажувати той літак, отой уже знайомий мені Іл-86, що грівся на сонечку, але це зовсім не личило мосьє Дюшану, мосьє Дюшан потягував бренді з високої склянки і дивився на мосьє Пелена, який представляв тут найгуманнішу організацію в світі.
— Швидше б усе це скінчилося, — сказав він невідомо про що, демонстративно зітхнув і випив. — Тут лише на Північному Кавказі стонадцять республік, а мені ще якоїсь України бракувало. Ви чули про таку країну, мосьє Дюшан? Скажіть мені щиро, ви чули коли-небудь про Україну?
Я знизав плечима, і він зрозумів мене правильно — нема про що говорити.
— То на чому нас перебили? Ага, Хасав-Юрт. Я це до того, мосьє Дюшан, що туди час від часу ходить наш транспорт. І якщо ваш маршрут збігається з тим напрямком, то можна посприяти…
— Не переймайтеся. Усе, що від вас залежало, ви вже зробили. Далі я сам.
— Але ж… — він хотів було заперечити, однак спитав зовсім про інше: — Але ж повертатися ви будете через нас?
— Звісно.
— І не сам?
— Думаю, ні.
— Коли це буде?
— Що? — грубо спитав я.
— Коли на вас чекати?
— А коли буде літак?
— Ну, чіткого розкладу тут і бути не може. Все це спецрейси і… — Він узяв зі столу візитівку й простяг мені. — Але ви можете тримати зі мною зв’язок.
— Дякую, мосьє Пелен. Тут можна взяти таксі?
— Без проблем. Та тут усі живуть як і жили. Навіть там, серед війни, цивільне життя триває. І залпи на честь весільних гулянь можна переплутати з бойовими…
— Ви там були? — гостро спитав я.
— О, ледь не забув, я ще винен вам сувенір, — ухилившись од відповіді, він підійшов до дверей і причинив їх на замок. Потім дістав із шухляди "сувенір", який майже сховався в його долоні.
— Це остання новинка від "Сміт і Вессон", сорок третя модель. Офіційно він призначений для мисливців і рибалок, але вже зарекомендував себе і в серйозних справах.
Далебі, це була красива іграшка, виготовлена з алюмінію, дерева й сталі, яка важила не більше як триста грамів. Барабан револьвера вміщував вісім набоїв 0,22 калібру — для "серйозних справ" це, звичайно, ніщо, а для деяких ігор цілком підходяща річ.
— Для самозахисту, — всміхнувся Пелен. — Нам це належить за службовим обов’язком, тож будьте спокійні.
Якби він дав мені замість цього мисливсько-шпигунського пугача "парабелума" чи бодай австрійського "ґлока", то я почувався б іще спокійніше.
— У мене, мосьє Пелен, немає органу хвилювання, — я подивився на нього з таким багатозначним натяком, що він опустив голову й потягся до пляшки.
— Merci, мені вже пора. — Я підвівся і взяв саквояж, який щойно поважчав на триста грамів.
Пелен ще раз винувато розвів руками:
— À la bonne heure![7]
Біля входу до аеровокзалу огиналася п’яна солдатня у літніх панамах і розхристаних до пупа бронзово-зелених блузах, на їхніх плечах теліпалися короткі "акаеми", і я нітрохи не сумнівався, що зараз котрийсь із них стрельне в мене цигарку, а коли почув оте оскомно знайоме "Дай закурить!" — дістав коробку "Gitanes" і, щоб копар[8] не ліз у неї брудними нігтями, сам витяг сиґарету.
— А можна двє? — дихнув він на мене скислою в шлунку горілкою.
— А ти вмієш переганяти воду з калюжі в калюжу? — спитав я.
— Чаво-о-о?
— Таво, — я дав йому ще одну сиґарету.
— А зажигалку можна?
— Зараз модно припалювати сірниками, — сказав я. — Ти знаєш, що в Парижі тепер усі користуються лише сірниками?
— Чаво-о-о?
— Закушувати треба. І бажано українською тушонкою.
Я повагом рушив до стоянки таксі з прицілом на приватне авто. Назустріч вискочило кілька водіїв, кожен хотів перехопити цього крутого подорожанина, й вони закудикали всі в один голос, та я, наче глухий, мовчки підійшов до червоної "шістки" і, кинувши на заднє сидіння саквояж, усівся поруч із водієм, який щойно скочив у машину.
— Куди? — спитав він, уже переходячи на четверту.
— До міста. А якщо зможеш, то й далі.
— Далі — це куди?
— В Кизляр.
— В Кизляр? — він повернув до мене своє носате, гостре, як сокира, обличчя. — А ти хоч знаєш, де той Кизляр?
— Знаю, — сказав я. — Кілометрів сто п’ятдесят.
— Це на вертольоті. А машиною вдвічі далі.
— Я плачу в обидва кінці. П’ятдесят баксів вистачить?
— Там розбиті дороги… І блокпости.
— Сто, — сказав я.
— Ні, п’ятдесят. Але тільки до Хасав-Юрта. А там можна взяти іншу машину.
— Добре, дорогою подумаєш.
— Тільки той… якщо можна…
Я дав йому новеньку п’ятдесятидоларову купюру і, відкинувшись на сидіння, приплющив очі: базар закінчено. Сто, двісті кілометрів, тисячу… Земля кругла й маленька, як макове зерня.
4
Минулого разу я проїжджав цією дорогою ранньої весни, ще й "зеленка" не поповзла горами, і світ видавався мені зовсім інакшим, і сам я тоді був не таким, як тепер, хоча вже й спізнав, почому ківш лиха. Все пішло косо-криво після того, як мене, майже відмінника романо-ґерманського факультету, призера Універсіади і взагалі чудового хлопця, виперли з четвертого курсу університету за "злісну участь у парамілітарному формуванні". А щоб він, цей чудовий хлопець, не плакав, не журився, щоб він де-небудь прихилився, то, звісно ж, оддали в москалі, де я два роки переганяв воду з калюжі в калюжу, чистив у позачергових нарядах картоплю, а під час марш-кидків пер на своїх плечах пудового "красавчика"[9] і когось із тих здохляків, що, вхоркавшись, пускали піну, падали з ніг і підводили всю отару.
(Продовження на наступній сторінці)