Гайдамаки

Читати онлайн історико-героїчну поему Тараса Шевченка "Гайдамаки"

A- A+ A A1 A2 A3

Усміхнувся на воронім

Та й знову у сльози.

Виїхали з’а царину;

Палають Черкаси...

"Чи всі, діти?"

"Усі, батьку!"

"Гайда!"

Простяглася

По діброві понад Дніпром

Козацька ватага.

А за ними кобзар Волох

Переваги-ваги

Шкандибав на конику,

Козакам співає:

"Гайдамаки, гайдамаки,

Залізняк гуляє".

Поїхали... а Черкаси

Палають, палають.

Байдуже, ніхто й не гляне.

Сміються та лають

Кляту шляхту. Хто балака,

Хто кобзаря слуха.

А Залізняк попереду,

Нашорошив уха;

Іде собі, люльку курить,

Нікому ні слова.

А за ним німий Ярема.

Зелена діброва,

І темний гай, і Дніпр дужий,

І високі гори,

Небо, зорі, добро, люде

І лютеє горе —

Все пропало, все! нічого

Не знає, не бачить,

Як убитий. Тяжко йому,

Тяжко, а не плаче.

Ні, не плаче: змія люта,

Жадна випиває

Його сльози, давить душу,

Серце роздирає.

"Ой ви, сльози, дрібні сльози!

Ви змиєте горе;

Змийте його... тяжко! нудно!

І синього моря,

І Дніпра, щоб вилить люте,

І Дніпра не стане.

Занапастить хіба душу?

Оксано, Оксано!

Де ти, де ти? подивися,

Моя ти єдина,

Подивися на Ярему.

Де ти? Може, гине,

Може, тяжко клене долю,

Клене, умирає

Або в пана у кайданах

У склепу конає.

Може, згадує Ярему,

Згадує Вільшану,

Кличе чого: "Серце моє,

Обніми Оксану!

Обнімемось, мій соколе!

Навіки зомлієм.

Нехай ляхи знущаються,

Не почуєм!.." Віє,

Віє вітер з-за Лиману,

Гне тополю в полі, —

І дівчина похилиться,

Куди гне недоля.

Посумує, пожуриться,

Забуде... і, може...

У жупані, сама пані;

А лях... боже, боже!

Карай пеклом мою душу,

Вилий муки море,

Розбий кару надо мною,

Та не таким горем

Карай серце: розірветься,

Хоч би було камень.

Доле моя! серце моє!

Оксано, Оксано!

Де ти ділася-поділась?"

І хлинули сльози;

Дрібні-дрібні полилися.

Де вони взялися!

А Залізняк гайдамакам

Каже опинитись:

"У ліс, хлопці! вже світає,

І коні пристали:

Попасемо", — і тихенько

У лісі сховались.

Гупалівщина

Зійшло сонце; Україна

Де палала, тліла,

А де шляхта, запертися,

У будинках мліла.

Скрізь по селах шибениці;

Навішано трупу —

Тілько старших, а так шляхта

Купою на купі.

На улицях, на розпуттях

Собаки, ворони

Гризуть шляхту, клюють очі;

Ніхто не боронить.

Та й нікому: осталися

Діти та собаки, —

Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки.

Отаке-то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла... А за віщо,

За що люде гинуть?

Того ж батька, такі ж діти, —

Жити б та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз’єднаться!

Треба крові, брата крові,

Бо заздро, що в брата

Є в коморі і надворі,

І весело в хаті!

"Уб’єм брата! спалим хату!" —

Сказали, і сталось-

Все б, здається; ні, на кару

Сироти остались.

В сльозах росли, та й виросли;

Замучені руки

Розв’язались — і кров за кров,

І муки за муки!

Болить серце, як згадаєш:

Старих слов’ян діти

Впились кров’ю. А хто винен?

Ксьондзи, єзуїти.

Мандрували гайдамаки

Лісами, ярами,

А за ними і Галайда

З дрібними сльозами.

Вже минули Воронівку,

Вербівку; в Вільшану

Приїхали. "Хіба спитать,

Спитать про Оксану?

Не спитаю, щоб не знали,

За що пропадаю".

А тим часом гайдамаки

Й Вільшану минають.

Питається у хлопчика:

"Що, титаря вбили?"

"Ба ні, дядьку; батько казав,

Що його спалили

Оті ляхи, що там лежать,

І Оксану вкрали.

А титаря на цвинтарі

Вчора поховали".

Не дослухав... "Неси, коню!"

І поводи кинув.

"Чом я вчора, поки не знав,

Вчора не загинув!

А сьогодні, коли й умру,

З домовини встану

Ляхів мучить. Серце моє!

Оксано! Оксано!

Де ти?"

Замовк, зажурився,

Поїхав ходою.

Тяжко-важко сіромасі

Боротись з нудьгою.

Догнав своїх. Боровиків

Вже хутір минають.

Корчма тліє з стодолою,

А Лейби немає.

Усміхнувся мій Ярема,

Тяжко усміхнувся.

Отут, отут позавчора

Перед жидом гнувся,

А сьогодні... та й жаль стало,

Що лихо минуло.

Гайдамаки понад яром

З шляху повернули.

Наганяють півпарубка.

Хлопець у свитині

Полатаній, у постолах;

На плечах торбина.

"Гей, старченя! стривай лишень!"

"Я не старець, пане!

Я, як бачте, гайдамака".

"Який же поганий!"

"Відкіля ти?"

"З Керелівки".

"А Будища знаєш?

І озеро коло Будищ?"

"І озеро знаю,

Отам воно; оцим яром

Втрапите до його".

"Що, сьогодня ляхів. бачив?"

"Нігде ні одного;

А вчора було багато.

Вінки не святили:

Не дали ляхи прокляті.

Зате ж їх і били,

І я, й батько святим ножем;

А мати нездужа,

А то й вона б".

"Добре, хлопче.

Ось на ж тобі, друже,

Цей дукачик, та не згуби".

Узяв золотого,

Подивився: "Спасибі вам!"

"Ну, хлопці, в дорогу!

Та чуєте? без гомону.

Галайдо, за мною!

В оцім яру є озеро

Й ліс попід горою,

А в лісі скарб. Як приїдем,

То щоб кругом стали,

Скажи хлопцям. Може, льохи

Стерегти осталась

Яка погань".

Приїхали.

Стали кругом ліса;

Дивляться — нема нікого...

"Ту їх достобіса!

Які груші уродили!

Збивайте, хлоп’ята!

Швидше! швидше! Отак, отак!

І конфедерати

Посипалися додолу,

Груші гнилобокі.

Позбивали, упорались;

Козакам нівроку,

Найшли льохи, скарб забрали,

У ляхів кишені

Потрусили та й потягли

Карати мерзенних

У Лисянку.

Бенкет у Лисянці

Смеркалося. Із Лисянки

Кругом засвітило:

Ото Гонта з Залізняком

Люльки закурили.

Страшно, страшно закурили!

І в пеклі не вміють

Отак курить. Гнилий Тікич

Кров’ю червоніє

Шляхетською, жидівською;

А над ним палають

І хатина, і будинок;

Мов доля карає

Вельможного й неможного.

А серед базару

Стоїть Гонта з Залізняком,

Кричать: "Ляхам кари!

Кари ляхам, щоб каялись!"

І діти карають.

Стогнуть, плачуть; один просить,

Другий проклинає;

Той молиться, сповідає

Гріхи перед братом,

Уже вбитим. Не милують,

Карають, завзяті.

Як смерть люта, не вважають

На літа, на вроду

Шляхтяночки й жидівочки.

Тече кров у воду.

.Ні каліка, ані старий,

Ні мала дитина

Не остались, — не вблагали

Лихої години.

Всі полягли, всі покотом;

Ні душі живої

Шляхетської й жидівської.

А пожар удвоє

Розгорівся, розпалався

До самої хмари.

А Галайда, знай, гукає:

"Кари ляхам, кари!"

Мов скажений, мертвих ріже,

Мертвих віша, палить.

"Дайте ляха, дайте жида!

Мало мені, мало!

Дайте ляха, дайте крові

Наточить з поганих!

Крові море... мало моря...

Оксано! Оксано!

Де ти?" — крикне й сховається

В полум’ї, в пожарі.

А тим часом гайдамаки

Столи вздовж базару

Поставили, несуть страву,

Де що запопали,

Щоб засвітла повечерять.

"Гуляй!" — загукали.

Вечеряють, а кругом їх

Пекло червоніє.

У полум’ї, повішані

На кроквах, чорніють

Панські трупи. Горять крокви

І падають з ними.

"Пийте, діти! пийте, лийте!

З панами такими,

Може, ще раз зустрінемось,

Ще раз погуляєм.—

І поставець одним духом

Залізняк черкає.—

За прокляті ваші трупи,

За душі прокляті

Ще раз вип’ю! Пийте, діти!

Вип’єм, Гонто, брате!

Вип’єм, друже, погуляєм

Укупочці, в парі.

А де ж Волох? заспівай лиш

Нам, старий кобзарю!

Не про дідів, бо незгірше

Й ми ляхів караєм;

Не про лихо; бо ми його

Не знали й не знаєм.

Веселої утни, старче,

Щоб земля ломилась, —

Про вдовицю-молодицю,

Як вона журилась".

(Кобзар грає й приспівує )

"Од села до села

Танці та музики;

Курку, яйця продала —

Маю черевики.

Од села до села

Буду танцювати:

(Продовження на наступній сторінці)