— Чого це ти не поладнав із старостою?
— Хай з ним злі духи ладнають, — супить кущуваті брови Байбал і починає розповідати з усіма подробицями свою лиху пригоду на сінокосі.
Павлові нецікаво вдруге слухати її. Знявши з голови волосяну сітку, він побрів табором. І дивувався: паути тут не кусали, хоч і було їх сила-силенна. Ішов поволі, роздивлявся довкола і відкривав для себе новий, ніколи не бачений світ.
Тут, у цьому таборі, всюди панує копітка і тонко злагоджена праця. Нею зайняті всі — від найстаршого до наймолодшого, кожен робить своє.
Посеред галявини палахкотить вогонь, у який дітлахи підкидають хмиз, а над ним кипить і парує пузатий казан. Витягнувши з нього перемлілу рибу, жінки розминають її ложками на тісто і висипають у мішок з сириці. Коли ж він наповнюється до гички, два чоловіки зашивають його шкіряними дратвами, тягнуть на берег і, припнувши на довгий мотуз до човна, кидають у воду.
— То для чого? — дивується Грабовський.
— Щоб сима не псувалася на сонці, — відповідає одна з жінок. — Потім, як стане холодніше, ми її витягнемо.
У найдальшому кіпці галявини натрапив на дивну споруду, біля якої поралися старий дідусь і маленький хлопчик. До чотирьох невисоких стовпчиків прибита лозяна решітка шириною зо два аршини і довжиною сажнів на п'ять. Зверху — тонкий шар висмаженого риб'ячого м'яса, а знизу — тихий димокур з листя та іншого лісового непотребу.
— Що це? — питає дідуся.
— Барчу робимо, — відповідає той. — Візьми спробуй, хоч вона ще й не готова. Піди-но, — звертається до маленького помічника, —-— принеси тієї, яку ми вчора зробили.
— Спасибі, — дякує Павло. — Я знаю, що таке барча, але ще не бачив, як вона готується. Мудро придумано.
За десяток сажнів од сушарні на модриновій корі в'яляться окуні й карасі. Це — майбутня хохту, котру дома ще треба підсмажувати. Її найбільше заготовляють якути, особливо коли багатий улов і не вистачає рук, щоб обернути його на барчу або симу.
Повертаючись до Арамаанового намету, Грабовський почув наглий тупіт і оглянувся. Прямо на нього мчав на баскому коні Югай.
— Хто дозволив одлучатися з наслегу? — гримнув бордонський староста, порівнявшись. — Хто?
— Ніхто. Мені й не треба дозволу.
— Як?
— А так. У вироку суду не сказано, що нам, засланцям, не можна ходити в ліс чи в поле.
--— У ліс чи в поле, — перекривив Югай. — А в Мархінський виселок?
— Там живуть мої друзі, і я маю право відвідувати їх.
— Я забороняю! Я!.. — зарепетував староста, аж синіючи на виду. — Я в управу!! До справника!
На галас збіглися бордонці і обступили Грабовського, наче хотіли одгородити його від розлютованого Югая.
— Плюнь на нього, Павле, — заговорив Байбал. — Плюнь і не дивись. — Він обернувся до старости: — Чого ти в'язнеш до чоловіка?
Югай аж затрясся в сідлі. Не тямлячи себе, він рвонув повід, і кінь свічкою звівся перед Байбалом, краючи передніми ногами повітря. Але старий навіть не ворухнувся, наче ніякої загрози й не існувало.
— Чого в'язнеш? — продовжував допитувати. — Що він тобі зробив? Думаєш, як тойон, так на тебе й управи не знайдеться? Знайдеться. І за роботу мені сплатиш, бо я не винуватий, що на твоєму сінокосі пакілля.
На обличчі Югая тріпнулася зневажлива посмішка.
— Наставляй кишені, візьмеш, волоцюго, візьмеш.
— І візьму! Але тут не про мене. Де таке бачено, щоб чоловікові боронилося ловити рибу? Чим він буде взимку харчуватися?
До бордонців підходили люди з інших наслегів. Натовп усе більшав, глухо ремствуючи.
— Женіть його звідси! — вигукнув хтось.
— Геть! — долинуло з іншого боку.
Староста побілів. Його руки тремтіли, а піт заливав перелякані очі. Такого повороту він не сподівався, бо в Бордонському наслегу йому ніхто, крім хіба Байбала, ніколи слова не сказав наперекір. Як же тепер вибратися з цієї халепи? Не рубонеш же всіх канчуком, не покладеш разом на чорну дошку.
— Люди! — знайшов Югай нарешті мову. — Я нікому не забороняв ловити рибу, ловіть собі.
— А чого причепився до Грабовського? Хіба він не наш?
— Що маєш до нього?
— І Грабовському не забороняю, — продовжив староста, коли влігся галас. Тепер говорив спокійно, тихо. — Хай ловить. Але мав би мені сказати, що йде на озеро, бо ж закон того вимагає...
— Ет, закон, закон, — заговорив Арамаан, вийшовши з натовпу. — Його, звісно, треба виконувати, але ж де той закон, а життя... Тут Грабовський не винуватий. То ми його сюди потягли. Що потрібен твій дозвіл, не знали. Вибачай, думалося... А як закон не велить засланцеві рибалити, ми для нього самі заготуємо сими.
— Може й він з вами бути тут, — подобрішав староста. — Але ви відповідаєте за нього.
— Можемо відповідати. Спасибі тобі за добре серце та їдь додому.
Югай задоволене посміхнувся, витер піт з чола, повернув коня і скоро зник у лісовій просіці.
— Хоч ти й брат мені, а останній дурень, — кинув сердито Байбал у бік Арамаана. — Дякує за добре серце. Його, негідника, треба... А ти...
— Не лайся, брате, інакше не можна було зробити. Подумай сам. Закон на його боці. Ти кричи й лусни, а він міг забрати Павла, за грати посадити. Хай собі їде задоволений, а ти, Павле, залишайся з нами. Згоден?
— Авжеж.
14
Пролісок.
Перше живе зело землі, ще затиснутої в лещатах зими, перший провісник тепла й пісні. Ніжний, цнотливий, немов дівча-підліток. Хтось з поетів назвав його несміливим. Чи таки несміливий? О ні! Він — сама сміливість, найчистіша, найщиріша, найпалкіша, яка, здається, межує з безумством, але саме тому так приваблює й збуджує світлі думи і настрої. Ні троянди, ні жоржини, барвінок чи кручені паничі — ніхто з цих літніх красенів, розкішних і пахучих, не стане на прю з березневими віхолами та дошкульними морозами — ніхто. А він, — синьоокий, тендітний, ніжний, — стає на герць. І виходить у тяжкому двобої переможцем, віщуючи своїм білим суцвіттям наступ погожих днів.
"Пролісок" — саме так називатиметься майбутня книжка, якщо їй пощастить побачити світ. Пролісок весни поетичної! Ти мусиш бути особливо сміливим, не боятись лютої негоди, не гнутися, жити й рости, служити людям, даючи щастя й насолоду. Нести в собі любов і гнів, мрій крилатих перегони і рокіт сурми грозовий. Нести завзято, щедро, без страху і вагань, розпуки й каяття.
Грабовський сидить за столом, перегортає дрібно списані аркуші, і вони вливаються йому в душу кожен своїми муками й жалями. Того болить гірка доля робітника, котрий на вічнім заробітку страчає силоньки свої і топить горенько у чарці... Той колише, наче свою недужу дитину, тяжку журбу швачки-страдниці, в якої над роботою з раннього ранку до пізньої ніченьки рученьки терпнуть, злипаються віченьки... Той захлинається в невільницькій глушині: людина єсьм... мене гнітуть слаботи; я чую їх, несила ж утекти... На інших постають, немов докір сумлінню, сільська вчителька, що молодою ще злягла в могилу; незабутня сестронька Надія, замордована катами; зустрічі, розлуки, прощання, пекучі сльози, німий смуток...
Уже чимало набралось віршів, викінчених і начисто переписаних, — скоро й до сотні сягне. Таки набігає книжечка. Але потрібно ще працювати й працювати, як отій нужденній швачці. От хоч би й цей — про героїв. Уже скільки часу б'ється над ним, скільки варіантів знайдено й перекреслено, а він і досі, як то кажуть, не витанцювався, не являє того, що повинен явити:
Не вам мій спів, уквітчані герої
Кривавих справ, не вам мій голос, — ні!
З-під барв рожевих вигадки пустої
На чорнім тлі ви бачитесь мені.
Хай досі сниться іншому піїті
Шалений брязкіт кинутих шабель...
Не кращ було б запособлять освіті,
Підняти люд хоть на один щабель?
Моя хвала трудівникам незнаним,
Що двигли мисль по селах, хуторах,
Цуравшись власно мрій золототканих,
Чий невідомо почиває прах;
Чий вік минув за працею, як днина,
Сліпим братам торуючи межу...
Перед тими я стану на коліна,
Героям тим подяку я зложу!
Моя хвала живим, як і помершим,
Отим борцям за будуче Русі...
Ні, таки ще до кінця не витанцювався. А витанцюватися мусить, бо ж без вірша про творче кредо поета немислимий дебют взагалі — митець зразу має проголосити свою віру, свої погляди, прагнення, смаки. Немислимий тим паче такий: дебютантові не дев'ятнадцять років, коли початкуючий піїта складає гімни білому цвітові яблунь, волошкам, шарудінню хвиль на морі, мерехтінню зір на літньому небі, захлинаючись у ліричній бігунці. Все повинно бути гранично чітким і недвозначним: щоб і в цій збірці читачі ясно побачили, чого можна чекати від її автора в майбутньому.
(Продовження на наступній сторінці)