А в серці жаль та сум;
Справляє небо якийсь глум...
Весна, весна, а в нас — гай-гай!
Хоча б малесенький розмай
Для нерозважних дум!
Весна, весна... Надворі май;
А в нас, замісто чар,
Густий серпанок темних хмар...
Ще три-чотири штрихи — і картинка, здається, буде готовою. Сумна та картинка, аж гнітюча. О, як хочеться, щоб бодай ті останні штрихи були життєрадісними, повними вогню й весняного захвату! Може, під кінець шпаківню змайструвати чи пролісок цнотливий або ж фіалку синьооку посадити? Посадити... Та де ж усе тут зійдеш хоча б для вірша?
Колись письменник-декабрист Олександр Бестужев-Марлінський, який відбував заслання в Якутську, гірко скаржився, що не міг знайти квітів для привітання іменинниці:
Но ах! Якутская весна
Не зелена и не красна!
И здешний май холодный, дикой
Одной подснежною брусникой,
А не лилиями богат.
Так було при Бестужеву, так і зараз. Лілії, жоржини, троянди, фіалки.
А де ж фіалкового настрою візьмеш, коли лють закипає в грудях? Іноді поетів дехто ганить за те, що в їхніх творах переважають темні фарби, що вони оспівують людську журбу та горе. А запакуй його в оцю напівтемну юрту, похарчуй заболонною кашею — які тоді він побачить барви, якої заспіває?
Хіба ми не прагнемо звеселяти людей і себе? Хіба не любимо щастя й радощів? Прагнемо й любимо в сто крат більше, ніж хто. Але для нас, робочих шкап, ті високі прагнення, та пекуча любов коштують... От пишу, караюсь, а яка доля спіткає це писання? Чи побачить воно світ божий, чи прочитають його люди? За останні два-три роки з іркутської тюрми надіслав у галицькі часописи поеми "Бурятка", "Текінка", понад півтори сотні віршів, перекладів та дещо прозою. А де вони зараз, що з них дійшло, що загинуло, що надруковано, що забраковано — хто те відає? Альковні мотиви, мінорні півтони...
— Ен капсе! — почув Грабовський позад себе густий баритон і рвучко обернувся.
Спершу ніяк не міг второпати, що воно. Біля порога клубочилося хмаровисько холодного повітря, і в ньому похитувалась масивна людська спина, оперезана широким патронташем. З подиву протер очі, але це мало допомогло. Лише коли двері причинились і хмаровисько розвіялось, побачив чоловіка, який, назадгузь залазячи в юрту, тягнув за собою свинячу тушу.
— Що ви робите? — вигукнув спересердя. — Хто вам дозволив?
Окрик, видно, подіяв: чоловік, покинувши тушу, випростався, чим ще більше здивував Павла. Це був справжній велетень. Такого Грабовському не доводилось бачити не тільки в Бордонському наслегу, але й протягом усього життя. Навіть Микола Ожигов проти нього виглядав би хлопчиком: він стояв, трохи схиливши голову, щоб не впертися в стелю.
— Ен капсе, — .вдруге привітався, також трохи спантеличений. —-— Добридень, кажу. А де батько?
— Нічого не розумію, — щиро зізнався Павло.
— Про Байбала питаю.
— Ви часом не Дабиит?
— Не часом, а завжди Дабиит, — пожартував здоровань. — А хто ж ти такий?
Грабовський, трохи оговтавшись, коротко розповів, як потрапив у наслег та в Байбалову юрту. І сам не помітив, коли перейшов на "ти". Правда, зробити це було неважко: Дабиит мав приблизно стільки років, скільки й він, до того ж видався дотепним і компанійським. Слухав уважно, не перебиваючи, а як Павло скінчив, запитав:
— Ну, як тобі тут, у нашій юрті?
— Нічого, жити можна.
— То живи, коли можеш, бо я вже думав розвалити її.
— Для чого?
— Щоб батько сюди більше й ногою не ступав, щоб сидів біля мене. Де ж він зараз може бути?
— Очевидно, в Мархіно, недавно передавав мені звідти гостинець. Дивний чоловік.
— Може, набридав з осушенням озера, закликав до спілки?
— Ні, не те. Пішов він і незабаром повернувся з торбою борошна на плечах. Думалося, до весни поживе тут зі мною. Та де там. Наступного ранку — знову в дорогу. І борошно залишив мені, і грошей не схотів брати.
— Пізнаю батька, — вставив Дабиит. — Ти не бери того до серця.
— Відтоді вже тричі передає мені тутешніми людьми, які бувають у Мархіно, борошно і ячну крупу. Де він їх дістає?
— Заробляє. Батько майстер на всі руки, до всього здатний, і старість йому не заважає. Косить сіно, мурує печі, розпилює дерево на дошки, рибалить, заготовляє симу. Більше року не був у нас. Дружина й донька напосілися на мене — привези діда Здавалося б чого тобі, старому, потрібно — сиди дома та грайся з онукою. Так ні ж, прямо біда з ним. Та хай про це потім, зараз я випряжу й заведу в хитон коней, а ти тим часом приготуй посуд — розберемо вепра.
— Де добув такого?
— Іду лісом, дивлюсь — сновигає поміж деревами: поживу шукав. От я його й нагодував. Добрий вибухався дідько. Сім зарядів випустив у нього, усеньке рило й голову потрощив, поперебивав ноги, а він — живий, насилу докінчив ножем.
Надворі Дабиит не гаявся. Заким Грабовський сполоснув старі ночви, він повернувся, і взялись за вепра.
— Чому ж батько не хоче жити у вас? — цікавиться Грабовський. — Не подобається йому Вілюйськ?
— Діло складніше.
— Яке саме?
Орудуючи ножем, Дабиит веде повагом і без особливих емоцій, наче йдеться не про його, а чиєсь минуле. Він, найстарший Байбалів син, був підлітком, коли померла мати. Батько, розорений ясачниками, довго домагався правди і в Мархіно, і в Вілюйську, і в Якутську, а Дабиит тим часом доглядав своїх менших братиків і сестричку. Та що міг зробити для них, хворих, коли в юрті не було нічого?
Повернувшись додому з порожніми руками, принижений і зганьблений, Байбал уже не застав двох молодших синів-близнят, котрих задушила проказа. Через якийсь час осліпла від трахоми донька і також пішла на той світ. З горя батько мало не збожеволів. Навіть спробував руки накласти на себе, та люди завчасно побачили його в зашморгу і перерізали мотуз.
Як розтанули сніги, Байбал та Дабиит покинули рідний наслег. Літо пронаймитували в одного мархінського тойона. Восени помандрували до Вілюйська, де зиму перебилися, рубаючи людям дрова і полюючи на звірину А весною, зібравши довкола себе таких, як самі, голодранців, підрядилися заготовляти симу... Через два роки поставили собі юрту, і скоро в ній залунав голос молодої Балбаари... До Дабиита прийшло мисливське щастя. Жити стало легше, а недавнє лихо почало забуватися...
Тоді Байбал найнявся до каторжної тюрми, власне, до Чернишевського.
— — До Миколи Гавриловича? — вигукнув Грабовський, вражений несподіваною новиною.
— Так, до нього. Чому дивуєшся?
— І ти знав Миколу Гавриловича?
— Трохи, а батько більше.
Байбал цілими днями пропадав у тюремному подвір'ї, щоб чимось догодити Чернишевському. Там частенько й ночував, коли не проганяли козацький урядник і жандарм. Старий так звик до своїх добровільних обов'язків, що, коли Чернишевського забрали з Вілюйська, не міг нагріти собі місця дома. Невдовзі після того й почалися його мандри та клопоти з осушенням озера. Так уже дев'ять років. А як почув позаторік, що до Вілюйська припроваджено учасників якутської трагедії, — знову повернувся. І зразу ж — до тюрми. Але його і в подвір'я не пустили. Два місяці тинявся попід парканом, доки не випровадили монастирівців звідти на каторгу...
12
Після купання йти по чистому і сипкому, мов цукор, піску, перестрибувати маленькі теплі калюжі легко й приємно. Сонце, що, здається, спинилось у високості, ласкаво гладить промінням сиру землю, і вона, розніжена тією ласкою, леліє рожевими випарами, красуючись світло-зеленою наміткою молодих трав. Безлиста тайга все ще супиться, наче розгнівана на весь довколишній світ, але невгамовні пернаті співаки вже розметали її зимову дрімоту. Розворушене їхніми співами, серце бринить, як нова бандура, захлинається радістю і п'яніє.
Грабовський пригадує Арамаанове застереження, і йому стає смішно. Либонь, Арамаан хотів тільки полякати. Напучуючи його, як попасти у другий Мархінський виселок, Байбалів двоюрідний брат казав:
— Головне дістатися річки, а там просто — берегом.
— Я вийду на річку? — зрадів Павло.
— Інакше не можна, іншої дороги нема.
— То це ж чудово! Хоч викупаюсь нарешті.
— Не купайся.
— Чому?
— Вода в наших річках ще холодна — зразу простудишся.
Попередження Арамаана трохи зіпсувало Павлові настрій. Та як побачив ще здалеку сріблястий блиск води, як ступив на берег, враз пригадалася маленька Ушаковка в Іркутську, на яку три довгі літа дивився через грати і марив, щоб хоч раз пірнути в її повільну течію. Відчував, що зараз не знайде в собі сили вистояти проти спокуси.
І не вистояв. Затамувавши подих, миттю роздягнувся, стиснув зуби і стрибнув у воду. Вона справді була крижаною, але не виліз, доки не накупався вволю. За таке щастя ладен перехворіти...
Круто повернувши од берега, дорога помчала до лісу. Крокуючи ним, Павло дивувався: ялини, берези, кедри в ньому такі, як і скрізь, а модрини й сосни — від самого кореня аж до перших гілляк — зовсім голі, наче пообчухрувані. Хто б це і для чого так понівечив, спотворив їх? І коли? Мабуть, торік, бо стара кора валялася на землі, а молода на стовбурах уже зміцніла й деінде потріскалась.
На узліссі стрів чоловіка. Запитав його про диво з модринами й соснами.
(Продовження на наступній сторінці)