Це кредо необхідно висловити також на типово українському матеріалі, щоб було конкретніше і зрозуміліше для читачів, а надто для тих співців, які зовсім поринули в минуле, лише тим і займаються, що вихваляють запорозьку старовину або зойкають над нею, обливаючи її холодними й ріденькими сльозами. Широкі, як синє море, шаровари, розметаний на вітрі чуб-оселедець, шибайголови-характерники, золоті череси, криві шаблі, ятагани, гетьманські булави, полковничі пірначі, корогви, литаври — от і весь їх світ, близький і дальній. Та ще, може, покірний панові й богові мужик.
До таких служителів музи пориває гукнути на повен голос:
Запорожжя та козацтво
Спать уклалося в журбі...
Інший час, панове-братство, —
Інші теми на добі!
Відлічивши козакові
Поважання данину,
Чи не глянуть мужикові
У хатиноньку сумну?
Глянуть просто, без серпанку,
Яким все обволіка
Пан поет, що бачить з ганку
Богоносця-мужика...
Так, так, братове, інші теми на добі. Інші проблеми, інші герої. Все інше, бо ж плин історії не спиняється ні на мить. Якраз навпаки: його скорість, як і насиченість новітніми суспільними явищами, зростає з кожним наступним десятиліттям, роком, місяцем, тижнем, днем. І громадський діяч, митець — а митця важко собі уявити не громадським діячем — повинен це відчувати, бачити, знати. Без цього бачення й знання годі бути не тільки сурмачем, заспівувачем, а й останнім підголоском. Байрон, Пушкін, Шевченко, Міцкевич стали знаменами своїх історичних епох завдяки їх геніальності, тобто вмінню уловлювати пульс життя і правдиво виражати його.
Чи ж багато має зараз Україна істинних сурмачів, володарів і виразників дум людських? На превеликий жаль, мало. Мудрий Іван Франко, крилата Леся Українка, чудовий знавець народного духу Панас Мирний, ну, ще дехто...
Та й чи ж хоч половина усієї пишучої братії бачить і відчуває ті зміни, невпинне відмирання й оновлення, які відбуваються тепер у сферах і господарсько-виробничій, і політично-становій, і культурно-духовній? Ой ні, ні. Особливо там, у Галичині...
Перечитуєш ті галицькі часописи, котрі вряди-годи прориваються через кордон сюди, і нерідко серце закипає кров'ю. Думаєш, докопуєшся, питаєш сам себе: чому? Чому від значної частини опублікованих на їх сторінках творів так і тхне старовиною, якоюсь задавленістю, антиісторизмом, своєрідним анахронізмом? Чому в них домінує давно віджиле, часто скидаючись не так на відбитки реального теперішнього життя, як на кволі літературні ремінісценції? І не лише тоді, коли йдеться про минуле, а й про сучасне.
Недавно прочитав "Ядзю і Катрусю". Загалом повість цікава й засвідчує симпатичний мистецький хист у Наталі Кобринської, зосібна тією своєю частиною, в якій змальовано долю одвічної наймички Катрусі. Таких, як Катруся, о цій порі, — в тому рахунку і в Галичині, — сила-силенна, їм, щодня кривдженим світом визиску і безправ'я, важко живеться, але вони не схиляють голови, не піддаються чорній розпуці, не йдуть під суспільний укіс, а боронять свою людську гідність, борються, працюють, навіть знаходять у собі сили жартувати, сміятися, не видавати людям свого горя, знаходити хвилини щастя.
А панна Ядзя? Неважко здогадатися, що цією своєю героїнею письменниця порушує проблему ролі шляхетної жінки в громаді. Як же вона ставить, як розв'язує цю справді важливу проблему? Наскільки життя, клопоти, думи й почування молодої Селецької позначені сьогоднішнім духом? Як вони несуть у собі правду про громадянську активність теперішньої жінки-патріотки? Відповідь на всі ці питання, як трактує їх авторка, може б, і змогла втішити історичних ровесниць Наталки Полтавки, та сучасному читачеві, який бачить те, що діється навколо, вона видасться ветхою баєчкою про бліднолицю панянку-красуню з добрим серцем, але нещасливу в коханні, яка непомітно для самої себе стає добродійкою свого села.
Бере книжку, гортає її і спиняється на одній з сторінок, нервово покресленій олівцем. От хоч би оце: "В доброті свого серця вона любила думати про тих далеких бідних, котрим вона з своїми робітками приходила з поміччю. Перед її уявою поставали дуже зворушливі сцени, вичитані переважно з повістей. Вона бачила нещасливу матір, котра не мала що дати дітям їсти і в найбільшій розпуці хотіла відібрати собі й дітям життя, коли несподівано з рук невідомої добродійки надійшла поміч".
Яка все це старовина! Який історичний анахронізм, що сягає аж ген-ген у кріпаччину або й далі?! Тип Ядзі дуже блідий і для сучасності забарений. Танцюрки на "добродійні цілі", подібно до роз'їздів у приємній асистенції пана Адама по шляхетських маєтках за пожертвуванням для селян, потерпілих від градобою, не варті серйозної уваги.
Виявляти тепер суспільну роль жінки такими благодійницькими дрібницями, котрими звеличує себе панна Ядзя, література не може, не має права, якщо вона хоче корисно слугувати громаді. Не має права, бо ж на історичний кін уже вийшла нова жінка — революційний борець, громадський діяч, трудівник науки і культури. Софія Перовська, Віра Засулич, Надія Сигида, Марія Калюжна, Марія Ковалевська, Евеліна Улановська, Софія Новаковська... Чого варті "добродійницькі" дрібниці Ядзі Селецької проти громадянських подвигів цих велеток духу людського?!
А звідкіля беруться в писаннях галичан такі прикрі анахронізми, які бачимо в повісті Наталі Кобринської? Безумовно, вони не просто собі плід авторської рутини. Вони, мабуть, живляться своєрідністю галицького укладу життя і зумовлені недостатньою зрілістю суспільної думки та літератури. Либонь, звідсіля йде все інше, в тому числі й питання про роль жінки в громаді. Взяти хоч би оті не дуже численні товариства, що вже існують або створюються в Галичині. Завдання, які ставлять вони перед собою, видаються зародковими, початковими. Цей первісний стан у Росії давно вже пережитий.
Навіть при наявності тяжкої державної кормиги, при відсутності елементарної демократії, передова частина російської громади в царині духовній стоїть вельми високо і твердо. Далеко не треба ходити за доказами: тоді як у Русі Австрійській немає жодної дівочої гімназії, а жіноче питання почало прокидатися лише тепер, — у Росії жіноча освіта посідає не останнє місце, а жінка з давнього-давна бере участь у письменстві та науці. Під кінець шістдесятих, а переважно з сімдесятих років женщина виступає вже і як громадянка в різних проявах поступового руху суспільства. В усіх на очах відбувся масовий, можна сказати, хрестовий похід у народ. Усі знають і ту сумну долю, і ті жертви, які тут принесла до вівтаря батьківщини женщина. На тому важкому шляху вона виявила стільки духовних скарбів та високої величі, що віки сяятиме її світлий, обайно прекрасний образ.
Починаючи з Пушкінової Тетяни, література змалювала нам чимало чудових, живих, на диво рідких типів женщини російської; найбільшим артизмом відрізнявся Тургенев, котрому переважно мусить бути вдячним жіноцтво. Письменники-народники показали нам щирі взірці тих типів у нижчих верствах суспільності, не поминувши простого люду. Ті любі, дорогі образи зворушують читача вродою внутрішніх прикмет, зігрівають почуттям діяльної любові до нужденного брата.
Женщина-українка йшла поруч з московкою, бо історія зв'язала їх докупи у тому рухові, і з цього погляду ми не добачаємо ніякої різниці між тією і другою. Інше треба сказати про Польщу, що більш або менш відокремлювалась у своїх змаганнях суспільних: женщина стоїть там на далеко нижчому ступеневі просвітному, як і громадянському; женщина-полька, здається, не забула ще, що вона насамперед пані чи панночка, а вже потім і одиниця великого гурту людності. На те, звичайно, мались свої причини, — даремно було б чіпати питання про "вину"; та й як розібратись у тому історичному виру, що поглинув у своїй безодні стільки людських мрій, стільки часом доброго та прекрасного!
Всі ці оцінки, які вже давно снуються в голові й просяться на широкий суспільний простір, треба буде згодом висловити в одному з галицьких часописів, хай у Франковому "Народі". Коли б вони викликали голосний відгомін серед галичан, а найперше серед тих, хто практично і в творчості займається жіночим питанням, — було б добре. Мабуть, у тому відгомоні, якщо він пролунає, знайдуться і сердите невдоволення, продиктоване місцевим гонором, і скарги на лиху історичну долю, і докори авторові за його "прагнення посварити" Галичину з Наддніпрянщиною, і ще дещо. Ну й хай: хоч ти мені, Платоне, й друг, та істина, братику, дорожча, казали древні...
А істина, милі мої побратими, в тому, що жінка Росії і України, на відміну від жінки Галичини, бере активну участь у суспільному житті, виступає борцем за кращу будучину. В полі її діяльності, її духовних змагань і пошуків — господарство, політика, наука, культура, просвіта. Це стверджують подвиги не тільки славетних героїнь типу, скажімо, Перовської чи Сигиди, а й багатьох не відомих широкому загалові, про яких недавно вже говорила преса: слухачка Рождественських лікарських курсів Юлія Нагірська, яка доброхіть поїхала на допомогу голодуючим Самарської губернії і там передчасно померла від тифу; донька колишнього ректора Київського університету Михайла Максимовича, що по закінченні Вищих жіночих курсів не залишилась у великому місті, а стала скромною сільською вчителькою і чимало корисного зробила для людей... Коли-то, хочеться запитати, панни Ядзі стануть нарешті Нагірськими?
(Продовження на наступній сторінці)