— Двадцять років! Боже мій, боже! Страшно.
— Дуже страшно. Тепер відбуває ту покуту разом з Іваном на карійській каторзі, в Забайкаллі.
Обидва замовкли. Тільки клопітке ціпання маленьких курчат у ситі під постіллю розстрілювало гнітючу тишу.
...П'ятниця видалась на диво короткою. Зранку Грабовський читав принесені Любинським книжки, а після полудня взявся писати. За спішною роботою не помітив, що в хату зайшли Матвій Ткаченко та соцький.
— Іменем закону обшук! — виголосив пристав і, підступивши до столу, взяв недописаний аркуш.
Павло поклав ручку, підвівся і вийшов з-за столу. Пристав пробіг очима написане.
— До кого лист?
— До знайомого,
— Хто він?
— Нащо тобі?
— Михайло Данько з Грайворона?
— Можливо.
Матвій витягнув з шухляди два списані зошити.
— А це що таке?
— Чернетки моїх кореспонденцій. Не тішся. Вони опубліковані в "Южном крае" та "Харьковских губернских ведомостях", хоч і без мого прізвища.
— А це? — показав смужку паперу, знайдену між зошитами. — Чиї прізвища тут написані?
— Їх судили торік під час київського процесу. Можеш прочитати в газеті "Свет", якщо цікаво.
— А це?
— Мої твори. У них твій батенько прославлений, візьми на пам'ять.
— Для чого вони тобі, Матвію? — подав голос соцький. — Обидва з одної слободи, разом училися і тут, і в бурсі...
Пристав скипів.
— Не твоє діло.
— Не моє, звісно, але...
Арцибашев читав і супив брови.
— Що там таке? — цікавиться підполковник Трубников.
— Рапорт Ткаченка.
— Про що?
— Зробив трус у Грабовського. Знову той колишній семінарист матиме халепу. Відверто кажучи, мені шкода його.
— Славний хлопець?
— Розумний, гарячий, дотепний. Сам побачиш.
— Ти санкціонував обшук?
— Ні.
— Тюкни на пристава, візьми порви рапорт та й по всьому.
— Не можу. Ткаченко через мою голову сповістив губернаторову канцелярію. Прошу тебе, допитуючи юнака, не дуже прискіпуйся.
— Для друга...
— Наперед дякую. Ходім до мене, повечеряємо, розважимось у преферанс.
37
Помічник начальника губернського жандармського управління Трубников вів допит спокійно і розважливо, занотовуючи кожне слово арештанта.
— Добре знаєте Михайла Данька?
— Не дуже.
— Де й коли познайомилися з ним?
— Сьомого лютого цього року в грайворонському заїзді і цілком випадково.
— Чого їздили у Грайворон?
— На ярмарок, чоботи купляти.
— Про що говорили тоді?
— Про наші літературні твори, обіцяли обмінюватися ними.
— Обмінювались?
— Я передавав Данькові мою поему "Вчителька" і просив прорецензувати її.
— Як передавали?
— Через пушкарнянського лісника Твердохліба.
— Спільних знайомих з Даньком маєте?
— Один Твердохліб.
— Листувалися з Даньком?
— Я писав йому двічі.
— Що писали?
— Різне, зокрема обіцяв надіслати свою "Вчительку".
— Листи засилали поштою?
— Лісник носив.
— І від Данька до вас?
— Данько мені не писав нічого, а передав на словах, що строк гласного нагляду за ним скоро закінчується і він хотів би побачитись зі мною для розмови про "Вчительку".
— Слюніна знаєте?
— Так. Це вчитель з села Колотилівка Грайворонського повіту. Я навмисно їздив до нього, шукаючи книжок з педагогіки.
— Слюнін дав книжки?
— Дав, а потім один раз заїздив до мене за ними.
— З ним листувались?
— Ніколи.
— Крім Твердохліба й Слюніна, хто ще відвідував вас дома?
— Пушкарнянський паламар Любинський.
— Як збиралися переправити Данькові листа, одібраного у вас Ткаченком?
— Обіцяв однести Твердохліб, та він захворів. Я вирішив сам підскочити у Грайворон, але потім роздумав і хотів передати листа Слюніним, котрий мав їхати по жалування.
— Значить, Слюнін також знайомий з Даньком?
— Ні.
— Цей ваш лист не зовсім зрозумілий. Там ви пишете про якусь "збірку". Що під тим химерним словом розуміти?
— Звичайнісіньку зустріч. Я таки планував побачити Данька і почути його суд про мою поему, однак не зважувався йти до нього на квартиру, щоб не попасти в руки грайворонської поліції, яка стежить за тією квартирою дуже пильно. От чому назвав місце для збірки на площі за церквою.
— У листі згадуєте якусь особу, не називаючи ні її прізвища, ні імені. Хто вона?
— Не знаю.
— Згадуєте і не знаєте? Дивно.
— Нічого дивного нема.
— Поясніть,
— Я хочу здобути вищу освіту, а жодних засобів для навчання власним коштом не маю. Спершу думав піти у ветеринарний інститут, де майже всі студенти забезпечуються казною, але згодом дізнався, що колишні політичні піднаглядні права на стипендію позбавлені. І вирішив вигідно одружитися. Тому й питав Данька, чи не знайдеться в Грайвороні охочої піти за мене, відзначив, що до релігії залишаюся байдужим і хотів би мати дружину з такими ж переконаннями. Данько відповів, що грайворонські дівчата — легковажні кокетки, а в релігійному відношенні — фанатички, що вплинути на розвиток у них більш раціонального світогляду досить важко. Правда, доброї надії він поки не губив — обіцяв познайомити мене з якоюсь особою, але хто вона така, не писав, і я про неї нічого не знаю...
Начальник губернського жандармського управління полковник Цугаловський читав протоколи допиту Грабовського, Любинського, Овчаренка і подумки лаявся, мов найзапекліший биндюжник. Нарешті не стерпів.
— Трубникова сюди! — гукнув вартовому. За мить помічник стояв біля нього.
— Хто ви такий, Трубников?
— Як хто?
— Підполковник окремого корпусу жандармів а чи конторський писар, статистик, архіваріус?
— Не розумію.
— Переглянув оцю вашу писанину, — показав на папери, — і... Виходить, ви не виконували моє розпорядження, а гралися в допит, особливо з Грабовським.
— Чому?
— Не знаю, та, на жаль, це так. Ваше слідство, по суті, нічого не з'ясувало. Складається враження, що допитувач та допитуваний говорили різними мовами і про зовсім відмінні речі, навіть не силкувалися порозумітись: ви питали його про діло, а він вам торочив казки, ба й просто кепкував з вас, глумився, пускав пиляку в очі.
— Не думаю...
— То вдумайтесь нарешті. Гляньте ось на це місце протоколу. На ваше запитання, яку радість хотів він повідати Данькові при зустрічі, Грабовський відповідає: lt;Відшукуючи засоби для придбання вищої освіти, я в розмові з учителем Слюніним дізнався, що можна вступити до вчительського інституту на казенне утримання і після закінчення курсу з медаллю (а в даному випадку я покладаюсь на свої сили) можна бути інспектором народних училищ. Таким чином, у мене відпала необхідність вдаватися до таких цинічних витівок, як "вигідне" одруження, і шукати знайомства з різними особами. От чому я й завагався, їхати мені у Грайворон чи не їхати". Збагнули?
— Там усе на своєму місці.
— Де?
— Раніш говорилося, що він думав їхати познайомитись з тією особою.
— Не крутіть хвостом. Хотів поділитися радістю про можливість вступити до інституту, а потім завагався... Все це гра, і, видно, заздалегідь не зовсім продумана, або ж той колишній семінарист глузував над вами, плещучи все, що забрело в голову.
— Це вже занадто.
— Ні. Візьмемо інше місце з того ж листа. Охтирський пристав Ткаченко розшифрував і витлумачив його так: "В листі до Данька Грабовський обіцяв приїхати до нього на "збірку", для котрої пропонує знайти місце, а далі відносно якогось Данькового товариша говорить: "Я чув, важко в н(ьому) похитнути рел(ігійні) вірування, що є вже досить сильним гальмом на шляху р(еволюційного) розвитку". В першому випадку неважко вгадати, що "збірка" — не щось інше, як таємна сходка, а в другому очевидно, що Данько намагається з відома Грабовського, а можливо, і при його участі зіштовхнути якогось товариша з істинної путі в злочинну зграю революціонерів". Чуєте?
— Так.
— Добре. Пригадуєте, як відповів вам Грабовський про збірку?
— Пам'ятаю.
— А тепер послухаймо його коментар, старанно записаний вами: "Слова "важко похитнути релігійні вірування, що є вже досить сильним гальмом на шляху р (тобто раціонального) розвитку" стосуються тієї ж особи, яку я згадував, хоч і назвав "товаришем" в розумінні "знайомий". Відчули різницю?
— Відчув.
— Збагнули, як революційний розвиток обернувся на раціональний, невідома особа — на товариша, всього-на-всього знайомого, а той знайомий — знову в особу жіночої статі? Містифікація?
— Частково.
(Продовження на наступній сторінці)