— Він зараз у Грайвороні?
— На Акатуї, а перед відправкою туди ми бачились, балакали, я йому свого кожуха віддав...
— Як почувався Заворотний?
— Тюрма не лікує. Ледве живого погнали на каторгу.
— Звідтіля писав тобі?
— З етапу надіслав одного листа. Скаржився на біль у грудях, на...
Розмову перервав Даньків приятель. Привітавши його, Михайло показав на Павла:
— Знайомся, Грабовський, колишній харківський семінарист, тепер живе в рідній слободі на Охтирщині під наглядом місцевої влади. А це, Павле, — Потап Слюнін, колотилівський вчитель.
— З села Колотилівки? — перепитав Грабовський.
Слюнін ствердно кивнув головою.
— У вашій школі вчителювала Тетяна Іванівна Гордійчук?
— Я приїхав у Колотилівку третього дня після смерті Тетяни Іванівни. Казали люди, гарна вчителька, своїм учням наче матір'ю була. На похороні все село ридало, від малого до великого. Рідних змалку не знала, не мала власної ні дитини, ні хатини, ні билини, самотою звікувала під недремним оком поліції. Коли громада справляла їй дев'ять днів, приїхали два поліцаї повітової управи, аби ув'язнити покійну, та спізнились. Ходили на цвинтар, щось записували, а потім вигребли з її кімнати книжки, папери, розігнали поминки і подались у Грайворон. Ще навідувались, викликали колотилівчан, розпитували...
— І по смерті не давала їм спокою?
— Очевидно.
Мовчки рушили вулицею.
Данько спинився, показав на хату посеред маленького подвір'я без воріт та хвіртки:
— От і мій палац. Запрошую вас, але, вибачайте, ненадовго, бо у мене майже щодня бувають гості з управи.
— Заходьте удвох, — мовив Слюнін, — а я збігаю за жалуванням.
Хата була напівпорожньою.
— Один живеш? — цікавиться Павло.
— З батьками. Мабуть, у церкву пішли. Ти, казав Карпо, любиш літературу.
— Люблю.
— І сам пишеш?
— Пробую.
— Поезію чи прозу?
— Публіцистику. Статті, нариси.
— Друкувався?
— Трохи.
— Щось є при тобі?
— Нема.
— Послухаєш моє оповідання?
— Охоче.
Михайло видобув з шухляди списаний зошит і почав читати. Йшлося про долю безіменної бабусі. Замолоду була вона гарною і щасливою. Та згодом щастя одцуралося від неї: чоловік загинув на війні, через кілька років по тім дочка, згвалтована попом, у якого наймитувала, втопилася, а син-півпарубок покинув рідне село, пішов у місто, став на службу в поліції та й позабув одиноку матір. Тепер стара і немічна жінка побирається між людьми...
Павло глибоко зітхнув, коли скінчилось читання.
— Страшно написано.
— В житті буває страшніш.
— Кінця ще нема?
— Нема і не треба. Хіба й так не ясно?
— Ясно. Думаєш посилати кудись?
— Хочу з'їздити в Харків, учора подав прошеніє справникові, щоб дозволив. Може, притулю в якомусь часописі, хоч і небагато надій. Зачіплено ж церкву і поліцію... А над чим зараз побиваєшся ти?
— Правду кажучи, ні над чим.
— Байдикуєш?
— Не зовсім. Збираюся писати нарис про покійну колотилівську вчительку. Крім того, що розповів Потап, маю й інші матеріали.
Данько розвів руками:
— Нарис, опертий на конкретні факти такого плану, не надрукують. Для життєпису тієї мужньої трудівниці-страдниці треба знайти відповідні художні шати, скомпонувати повість, поему чи оповідання, поміняти ім'я героїні, не називати села. Спробуй, а як щось витанцюється, — дай знати мені, якось стрінемося, почитаємо...
Слюнін зайшов до хати радісно збуджений. Викладав на стіл хліб, варене сало, квашені огірки, пляшку з вином.
— Відзначимо нашу зустріч спільною трапезою.
...Розпрощався Павло з новими знайомими (і вже — приятелями) по заході сонця. Переночувавши в заїзді, раненько вирушив з Грайворона. Поволі ступав вибоїстою дорогою, а думки роїлися округ Тетяни Іванівни, наче бджоли довкола рідного вулика. І колотилівська вчителька в його уяві була схожа на Оксану Петрівну — близьку й дорогу. Листа якогось чекала, говорив Слюнін, звістки від когось, плакала часто, скінчивши уроки... Мало хворіла, скоро згоріла, мов на вогні... Зайде, бувало, в хатину нужденну, словом усіх привіта, разом пожуриться з ними, дасть, яку зможе, пораду... Боже, для чого ж так рано в неї забрали життя?!
Павло бачить уже похорон, і самі слова кладуться в хисткі й жальні рядочки:
Журно посходились дітки
Обік німої труни.
Втратили неньку сирітки,
Втратили промінь вони...
Дим закурився з кадила,
Серце зворушував спів...
Що дітвора голосила, —
Просто не чути попів.
А як на цвинтарі стали,
Кинули грудку землі, —
Гірко батьки заридали,
Аж надривались малі. .
35
Місяць травень помітно старівся, гублячи свою буйну красу й манливу привабу. Він ще солодко мріяв, захлинався п'янкими пахощами, однак уже хапливо лічив, як скупендяй червінці, свої останні дні. Хоча й не бажав того, мусив згортати з садків світло-рожеву й легеньку, наче марево, намітку недавнього цвітіння та гаптувати для них темно-зелену, величну і врочисту, багряницю місяця червня, що вже поволі виказувався на залитих сонцем недалеких гонах.
Павло стоїть біля загратованого, але навстіж розчиненого вікна охтирської в'язниці, дивиться на синє небо і уявляє, як стрічатимуться, міняючись на одвічних чатах, весна та літо тисяча вісімсот вісімдесят четвертого року.
Післязавтра вони гаряче привітають одне одного, якісь три-чотири дні постоять у дружніх обіймах, — і весна, стомлена шаленим квітуванням, піде на тривалий спочинок, а літо, молоде і роботяще, готуватиме щедрі подарунки осені й зимі.
Павлові хочеться бачити ту, зараз уявлювану, зустріч. Дивно навіть якось: раніш ніколи не думав про неї — і раптом народилося це химерне й невідхильне, немов поклик серця, бажання. І мабуть, таки побачить її, бо тоді ж, у ті ж перші червневі дні, його випустять з тюрми: йтиме додому, оглядатиме поля, ліси і, може, якраз побачить прощання весни з літом...
Губився в загадках і все частіше питав сам себе Павло: чому, з якої, власне, причини так доброзичливо, хоч дещо й приховано, ставиться до нього Арцибашев? Ну от же: довго, наполегливо домагався і, нарешті, домігся засланцеві казенної грошової допомоги, наперед домовився з мировим суддею четвертої дільниці про покарання порушника жандармської інструкції місяцем (тільки одним!) ув'язнення, переніс відбуття того, порівняно легкого, покарання з холодного лютого на теплий травень, посадив арештанта в окрему й простору камеру, а згодом сам підказав йому написати прошеніє губернаторові, аби той поклопотався перед міністром внутрішніх справ зняти з колишнього вихованця духовної семінарії гласний нагляд і дозволити мешкати в Охтирці...
Викладав ті загадки Степанові Бодяку, який щодня тричі приносив йому харчі, але новий наглядач повітової в'язниці був скупим на слово:
— Такий добрий чоловік та й усе.
— Добрий чоловік... і в поліції служить?
— Трапляється. Мабуть, природа дала людяне серце. Я справникові також не брат і не сват, та й не вислужуюся особливо, однак же вивів мене з-під влади свавільного пристава другого стану, зробив наглядачем, якому, порівняно з сторожем, клопотів менше і жалування більше. Або ще: знає про наше давнє приятелювання і саме мені звелів харчувати тебе, а тепер посилає мене з твоїм прошенієм у губернаторську канцелярію, хоч поривався їхати Колупай...
Їздив Бодяк у Харків і чекав там кілька днів. Правда, повернувся не дуже веселий (губернатор не захотів клопотатися перед міністерством), а все ж привіз другові звістку про призначення державної запомоги...
Не ремствував Павло на охтирську в'язницю — в ній було загалом непогано. Не викликали на допити, випускали на тривалі прогулянки, дозволяли побачення не тільки з братом Тишком, але й з іншими відвідувачами, не заважали працювати, не одбирали паперів. І він не марнував часу: цілими днями читав, писав. Тут скомпонував і одіслав редакції газети "Южный край" два дописи про Охтирку, закінчив твір "Трудівниця", присвячений Тетяні Іванівні Гордійчук, та поему "Вчителька", які разом із своїм щоденником передав Овчаренковим приятелем лісником Твердохлібом Данькові у Грайворон...
Що подумає Михайло, прочитавши ці перші Павлові римовані спроби, як оцінить їх, особливо ж поему? Вона увібрала в себе долі не лише Тетяни Іванівни та Оксани Петрівни, а тому має сюжет і композицію набагато складніші й розлогіші, ніж "Трудівниця". В ній діє традиційний любовний трикутник, але...
Молода вчителька народної школи здибується зі студентом медиком, який приїхав у село відбувати практику. Разом навідували хворих, вечорами читали і обоє щиро закохалися. Перед його від'їздом на навчання дівчина відчула вагітність, і вони поклали на різдвяні свята побратись... Тим часом до неї почав набиватися в полюбовники повітовий адвокат. Вчителька одбрила старого нахабу. Ображений, він запідозрив непокірну в неблагонадійності, уночі наскочив з жандармами, вчинив трус, позбавив її служби, заарештував, і дорогою до в'язниці нещасна зазнала передчасних пологів...
Степан Бодяк зайшов у камеру з гарним настроєм.
— Значить, завтра в Пушкарне?
Павло підвівся з стільця.
— Так.
(Продовження на наступній сторінці)