Як же узгодити ці мудрі слова начальника губернського жандармського управління з докором повітового справника про порушення царського повеління та губернаторового циркуляра? Важко, ба й просто неможливо. Той каже — робіть так, а цей гне зовсім інше. Чиїми вказівками керуватися?.. А якої б заспівав справник, коли б знав, що тривала відлучка Грабовського в Попівку була навмисно спровокована приставом через Любинського? Тут потрібно бути обережнішим і обачнішим, аби самого себе не турнути в яму. Арцибашев користується довір'ям і пошаною в губернатора...
— Добре, я подумаю, — кривиться Ткаченко, наче їсть терпкі й давкі груші. — Можливо, з мого боку трохи... Однак Грабовський учинив злочин. До того ж, коли йому було звелено негайно повернутись додому, він відмовився. Повернусь, мовляв, після виконання умови з Трутовським. Значить, умови порушити не хоче, а закон порушує. І зараз перебуває в Попівці. Як же бути з ним?
Арцибашев якусь хвилю помовчав і зітхнув:
— Ніяк.
— Чому?
— Грабовському дозволено впорядкувати архів Трутовського.
— Дозволено? Ким?
— Мною.
Ткаченкові перехопило дух.
— Вами?
— Так, мною. Про те клопотався не тільки він, але й колишній мировий суддя. Тому ніякого злочину за Грабовським нема і вам нічого було вимагати негайного повернення, та й взагалі...
— Я, — перебив пристав, — цього не знав.
— І не могли знати, бо той дозвіл я дав перед самим моїм від'їздом на Тульщину, а ви тоді хворіли і на службу не ходили. Пригадуєте?
— Пригадую.
— А губернатора я повідомив письмово. Отже, виходить, Грабовський мав право не виконати вашої вимоги.
Ткаченко нервово переступив з ноги на ногу.
— Грабовський не лише не виконав моєї вимоги, а й ображав мене, лаяв нецензурними словами.
— Якими?
— Всілякими. Називав дурнем, мазницею.
На обличчі справника тріпнулась легесенька посмішка.
— У цих словах нема нічого нецензурного. Вони просто визначають певні людські якості.
— Нехай собі визначають, але хіба можна вергати їх приставові межи очі при виконанні ним службових обов'язків? У Грабовського ж таке повелося здавна. Ще в школі, а потім і в бурсі на кожному кроці — дурень, мазниця. Колупаєм дражнить.
— А це що таке?
— То так вулично називають наш рід у Пушкарному. Чи легко мені все те слухати й переносити, особливо на службі?
— Ні, мабуть, не легко, — згодився справник і схилив голову низько над столом, аби не показати приставові своїх усміхнених очей. — Я серйозно говоритиму з ним і відповідно покараю. Викличте його в управу.
— Він мене не слухає. Вимагає наказу за вашим підписом і печаткою.
— Скомпонуйте формений наказ, я підпишу і прикладу печатку.
У кабінеті справника сидів Грабовський, і Арцибашев, силкуючись бути суворим, роздивлявся його спідлоба. Хлопець виглядав ще худішим та марнішим, ніж півроку тому. Он на чолі лежить перша зморшка, дві інші тоненькими півколами оточують вольовий рот. Тільки в блакитних очах, як і тоді, жевріє вогник і в зіницях не видно дна.
А Грабовський дивився повз справника на голу стіну і думав: "Сьогодні сімнадцяте грудня, минув рівно рік відтоді, як я разом з городовим Волошиним переступив поріг охтирської поліцейської управи. Чим скінчиться нинішній візит? Знову одиночна камера, знову голод?.."
— Звідки ви зараз прийшли? — озвався Арцибашев.
— З Пушкарного.
— У Попівці роботу скінчили?
— Так, у середу минулого тижня.
— Щось заробили?
— Трохи. Півсотні карбованців. Думаю купити дещо матері, а решту віддати шуринові на хату.
Справник довго заглядає в папери на столі, машинально ворушить пальцями бліде срібло скронь.
— А інструкцію про нагляд, котру вам давали читати в управі, порушили?
— У мене іншого виходу не було. Хліб, що вродив, уже кінчається. Шурин не може прогодувати всю сім'ю.
— Що ж робити з вами?
— Вам видніше.
Арцибашев стягнув з носа окуляри.
— Таке порушення може скінчитись тривалим ув'язненням або й новим судом.
— Судіть.
— Судіть, — зітхнув справник і на мить заплющив очі. — Слова, слова...
— У мене, крім слів, нічого нема.
— Знаю.
І знову довге зітхання.
— Ви, доносять, не ходите в церкву.
— Ненавиджу попа, який колись мене вчив і незаслужено бив, та й взагалі, я щодо релігії дотримуюсь...
— А чому, — перебив справник, — обзиваєте Ткаченка дурнем, мазницею, Колупаєм?
— Не знаю.
— Те знаєте, того не знаєте...
— Я ж йому сказав, що роботи не покину, хай складає акта. А він стає на мозоль...
Арцибашев розсміявся.
— Стає на мозоль...
— Дорікає злиднями, називає паламаренком, каже згноїть мене...
Справник насупив брови і перевів мову на інше.
— Якщо хто-небудь запитає вас, чому найнялися в Трутовського, скажіть — мали від мене дозвіл.
Ясна блакить на очах Грабовського потемніла, обертаючись на густу синяву.
— Я вас не просив...
— Не просили, а зараз попросите.
Він узяв із столу чистий аркуш паперу і простягнув.
— Пишіть на моє ім'я прошеніє.
— Прошеніє?..
— Не ставте зайвих питань. Вам загрожує суд за свідоме порушення інструкції про гласний нагляд, а це... Деяку частину відповідальності я перебрав на себе, відрапортувавши вчора губернаторові, що відлучку дозволив вам. Розумієте?
— Не зовсім.
— Потім зрозумієте. Пишіть і поставте число, котре б двома-трьома днями передувало вашій відлучці в Попівку. Хай це буде строго між нами, я вже домовився з мировим суддею четвертої дільниці нашого повіту, що розглядатиме вашу справу: одержите місяць ув'язнення в нашій тюрмі. Доведеться відсидіти, іншого виходу, як ви полюбляєте казати, у нас з вами нема.
— Я й далі змушений буду порушувати інструкцію.
— Порушуватимете — каратимемо.
— Карайте.
Справник посміхнувся.
— Покарати найлегше. А щоб ви не порушували, а ми не карали, зараз напишете ще одне прошеніє — виділити вам грошову допомогу із спеціального фонду казни.
— Такий фонд є?
— Є, хоч він існує більше про людське око і держава не розкидається ним, проте я спробую щось виклопотати для вас.
— Спасибі.
— Прошу. Ще раджу бути обачнішим і пильнішим при зустрічах та розмовах з людьми.
34
Намір побувати у Грайвороні зародився ще під час роботи в архіві Трутовського і остаточно визрів після грудневого виклику в повітову поліцейську управу та розмови з Арцибашевим. Думалося: лютневі морозища, віхоли, дороги заметені; хто б це в Охтирці або Рясному намислив за такої негоди перевіряти, чи не чкурнув піднаглядний засланець, щойно побувавши в управі, на інші села, тим паче в сусідній повіт?
— Не їдь, Павле, не треба, — відраджувала мати, якій Павло сказав, що хоче побувати на ярмарку. — Простудитися легко, а я поки що не зовсім боса, якось переб'юся до весни. Та й з Охтирки можуть прискочити по тебе.
— І нитки, голки не дуже горлове, — докидала слово Олеся. — На понеділок Семена Язикатого кличуть у Рясне, обіцяв купити нам, що треба. Ой, не рипайся, братику, не рипайся... Старий Колупай такі страхи розказує...
— Поїду, — твердив своє. — Боятися вовка — у лісі не бувати...
І поїхав.
Грайворон — звичайнісіньке повітове містечко, здається, навіть обдертіше і плохіше за Охтирку. Дві вулички, церква, поліцейська управа, три корчми, школи чомусь не видно. І ярмарок тут ріденький, миршавий, на ньому більше, порівнюючи з охтирським, хіба що п'яних та жебраків...
Ледве напитав для матері чоботи з сириці і дюжину котушкових ниток — для Овчаренків. Склавши в торбу куплене, задумався: де шукати того Михайла? Йти, напитуючи, від хати до хати? Довідатися в поліцейській управі? Не випадало ні те ні се...
І раптом почув обіч себе:
— Данько, доки вештатимешся, чому не йдеш додому?
— Зараз іду.
— Не забудь, завтра вранці — до справника.
— Пам'ятаю. Гадаєте, дозволить?
— Я не ворожка, побачиш.
Глянувши туди, де точилась розмова, Павло побачив поліцая та парубка в полатаній чумарчині. У парубкові, на свій великий подив, пізнав Михайла Данька, про якого розповідав ветеринар Заворотний. Так, так — він, грайворонський гласний піднаглядний: он шрам на правій щоці, руді вуса...
Сквапно одірвав погляд від співбесідників і рушив, удаючи з себе заклопотаного ярмарковими справами.
Відійшов ген-ген, озирнувся: поліцай подибав на торговицю, а парубок — з ярмарку. Наздогнав за церквою.
— Добрий день, Михайле.
Парубок звів на незнайомця примружені очі.
— День добрий. А, власне...
— Я чув, як гукав тебе околодочний, і зразу вгадав ..
— Угадав?..
— Мені розказував Карпо Заворотний. Ми разом сиділи в харківській...
— Павло Грабовський? — перебив Данько.
— Так.
— Карпо мені про тебе теж говорив.
(Продовження на наступній сторінці)