— От і все, діти. Попрощаємось. Може, й назавжди.
Школярі не зрозуміли.
— Як це?
— Покидаю Пушкарне, — мовила Оксана Петрівна глухим, ніби чужим голосом. Нараз висмикнула з-за манжета рукава хусточку і притулила до очей.
Клас сидів приголомшений. Лише Ткаченко вовтузився, щось шукаючи в своїй сумці.
— Оксано Петрівно, — підвелася дівчинка з тоненькими кісочками, дочка Івана Огнивенка. — Чого ви не хочете нас учити? Ми будемо старатися. Це тільки Матвій такий. Ви на нього не дивіться. Він поганий, як і його тато...
— Сідай, Галю, — тихо сказала вчителька. — Я хочу вас учити, але... — затнулась і якось непевно додала: — Мене переводять до іншої школи...
Павло й Антін вийшли з школи останніми. Сумно їм було на душі.
Коли проходили повз корчму, Антін штовхнув Павла ліктем:
— Диви!
Біля корчми стояв гурт синків багатіїв.
— Тепер буде знати, як з харпаками водити кумпанію, — долинув голос Ткаченка. — Її не переводять, а витурюють од нас... Урядник татові давно обіцяв це зробити...
— Чуєш? — кивнув Щербак. — Про Оксану Петрівну отак...
— Чую, — глухо мовив Павло.
5
Павло зайшов у хату, коли сонце вже хилилось до обрію. Мати, худа й смутна, сиділа на долівці біля вікна, сплітала у вінок цибулю, ногою погойдуючи колиску з маленьким Тишком.
— Чого так забарився? — спитала, не одриваючись від роботи. — Може, уроків не знав — лишили післяобід?
— Та знав, — мляво відповів, вішаючи торбину на цвях під образом Миколи-чудотворця.
— А чого ж запізнився, ще й прийшов надутий, мов кулик на вітер?
— Еге, у нас таке робиться...
Павло розповідав невеселі шкільні новини, а мати слухала, перепитувала, часто зітхала.
— Оксана Петрівна була така сумна та невесела, наче хвора. Прощаючись з нами, плакала.
— Хіба ж не заплачеш? Кривавими заридаєш. Якось розповідала старій Пилиписі. З бідних вона, змалечку сирота. Самотужки вибилася в люди. Великий жбан лиха випила. Чи ж не бачив, як горнулась до бідноти? Тому й казяться дуки, бодай зовсім показились. А вчора, кажуть, новий піп дуже гримав у церкві на неї. Казав, ніби вона безбожниця, антихристка і тягне руку за сицілістів.
— Соціалістів, мамо.
— Може, й так, за тих, значить, які хочуть забрати в багатих землю і дати бідним. Намовляв не пускати Оксану Петрівну в хату і лякав — усі, хто ослухаються, попадуть на тому світі гієні в зуби.
— Хай би в ті зуби попав Колупай з своїм Матвієм!
— По-нашому не буде, сину... Шкода її, бідної, але чим можемо зарадити? Бери на припічку борщ та поїж, а мені дай штани — підлатаю, бо он коліно світиться.
— Знову пісняк, — скривився Павло.
Мати взяла синові штани, і серце її защеміло. Інший би під пса такі не підстелив, а її дитина мусить вбиратися в них. Латка на латці.
Скрушно похитала головою, обмацала хату клопітким поглядом — чим залатаєш? Встала, знайшла під лавою сакви, витягла з них клапоть чорного оксамиту і взялася за роботу.
— На, одягай, — подала перегодя штани. — Та дивися мені, бережи одежину.
— Де ви таку гарну латку взяли?
— Знайшла в Рясному, йдучи з ярмарку.
— Мамо, а коли купите мені шапку?
— Купимо, як Кунделя облупимо. Ходила оце до Колупая, думалось заробленим трохи прикрити наші злидні. А він, ірод, сказав, що мій заробіток передав у казну — на подать. Просила, плакала, проклинала, та помогло, як мертвому кадило. Походиш, синку, в татовій. Вона якраз на тебе, та й майже ціла...
Знала, говорить неправду. Та шапка, в якій покійний чоловік ходив років десять, геть порвалася, і крізь її денце стирчала цупка хлопчикова чуприна. Так сказала, аби не мовчати.
— У татовій, — похнюпився Павло. — Позавчора Матвій не давав проходу: шапка-бирка, зверху дірка, вітром підбита...
Більше нічого не сказав матері. Чоботи й свитку на зиму він має — купили за зароблене при череді, а штани й шапка... Так сподівався на нові, так чекав того дня, коли нарешті побачить їх на собі та пройдеться перед Матвієм. Хай знає дука!..
Глянув на матір. Вона сиділа, як камінна. В очах — ущерть скорботи. Щось давке підкотилося до Павлового горла. Наче підштовхнутий, кинувся до матері і впав головою на її худі коліна. Вона мовчки поцілувала його чорну чуприну і легенько погладила. Хата стояла німа, наче вслухалася в приглушене дитяче хлипання.
— Годі, Павлусю! — шептала мати сухими губами.
Рипнули двері, й на порозі стала Оришка — наймичка Колупаїв.
— Здорові будьте.
— Хай і тобі дасть бог здоров'я, — відповіла Ксеня.
Зразу подумала: Колупай надіслав, одумався. Хоче, бусурман, сплатити за роботу.
Оришка чомусь м'ялася.
— Далебі, не знаєте, чого прийшла до вас, — нарешті мовила.
— Скажеш...
— Господиня погнала. Катни, каже, до паламарихи, купи квіток. Вибери найкращі.
Мати аж потемніла на обличчі. Еге, віддасть Колупай зароблене...
— Для чого їм квіти?
— Має припертися якийсь там, дай боже пам'ять, ага, письмоводитель.
— Звідки така птиця?
— Ніби з Сум чи й самого Харкова. То відпускаєте, чи що, бо ніколи стояни вистоювати.
Ксеня глянула на сина, в очах якого бурхав гнів, на жоржини за вікном:
— Дала, кажеш, гроші?
— Авжеж, — розтулила Оришка кулак з мідяками. — Вибери, каже, щоб свіжі...
— Вибери, щоб свіжі... — повторила тим же тоном Ксеня. — Піди, Орисю, віддай ті гроші своїй господині і скажи, хай подавиться ними, як давиться моєю кривавицею. Нема в мене для них квітів і ніколи не буде, навіть на труну.
— Чимось допекли уже й вам?
— Бодай їх лиха година пекла. Робили день при дні разом з Олесею цілісіньке літо боже, а він і на долоню не плюнув. Хай їм така легка смерть, як нам оті зарібки. А вона ще по квітки шле...
— Шкуродери, — зітхнула Оришка. — Вся слобода так говорить про них. А їм це, як отой вітер у коминку...
Мати провела Оришку за поріг. А як повернулась, довго сиділа з сином мовчки. Прихід Оришки, розмова з нею тяжким каменем лягли на душі обом.
По часі Павло взяв свою школярську торбинку і вийшов з хати. Примостившись під грушею, витягнув стару потріпану книжку і почав гортати. Натрапив на заголовок — "Кармалюк". Чи не той це, про якого співають?
Хапливо пробігав очима сторінку за сторінкою і все глибше поринав у звабне марево казки. У зворушеній уяві живим постав Іван Кармель — гарний, сильний і невловимий. На хлопчика хвилями наринають гіркі жалі старенької Іванової неньки, Марусі, а в серці закипає гнів і лють до недобрих людей, багатіїв.
Скінчив читати, коли вже сідали сутінки. Ступив до хати блідий-блідий, ніби недужий. Олеся, Михайло, Марійка вечеряли, а він не захотів. Приніс оберемок соломи, розгорнув коло столу і, пристеливши рядниною, ліг.
Тільки заплющив очі — виринув ніби з пітьми Іван Кармель. От якби на землі більше було Кармелів! Тоді б не передавав старий Колупай зароблених мамою й Олесею грошей у казну, не глузував би мизатий Матвій з нього...
У голові роїться питання: а хто такі оті соціалісти, що проти царя, ті, про яких говорив піп у церкві? Ще торік Павло чув це слово від лікаря з Рясного, що приїздив до хворого батька. А що воно значить? Мати каже — хочуть одібрати землю в багатіїв і оддати бідним. І Кармель цього хоче. Виходить, вони заодно...
Павло бачить, як з густої пітьми підпливає до кремезного Івана Кармеля струнка й тендітна Оксана Петрівна. Павло стрепенувся. Махає їм руками, кричить і мчить назустріч.
6
Біля школи Павло побачив Антона. Хлоп'ята привітались.
— Була у вас Оксана Петрівна?
— Аякже. Принесла ліків, мамка випили — і трохи полегшало. Ще й Оленці дала свої черевики. Такі гарні!
На шкільне подвір'я заявився з своєю компанією Ткаченко. Всі набундючені, чисті тобі індики.
— О, гляньте, гляньте! — гукнув Матвій, показуючи на Павлові штани. — Грабовський обновився: на старі дірки причепив нову латку. Та ще й яку. Може, за квітки купив, га? Хоч ти квіток не продаєш. Украв десь. Єй-бо, украв!
Його товариші зареготали. На регіт підбігло кілька дітей з інших кінців подвір'я. Скоро виріс цілий гурт.
— Ну, кажи ж, украв? — допинав Ткаченко, копилячи губи. — Кажи...
Павло відчув, як йому в обличчя ударила гаряча кров. Весь затремтів.
— Хто украв? Я? Я? — кричав задихаючись. — Ви самі... ти і твій тато — людей обкрадаєте... злодії, душогуби!
Матвій остовпів, очманіло блимав очима. Не чекав такої сміливої відповіді на свої глузи.
А Павло напосідав:
— Ти чув про соціалістів? Чув про Кармеля? Не чув! Ех ти, мазниця дурна! Ще почуєш, прийде на вас чорний день! Прийде!.. — плюнув і пішов.
Та скоро Колупаєві товариші отямилися.
— Чого плюєш?
— Дай йому, Матвійку!
Ткаченко, підбадьорений тими вигуками, оглянувся довкола, кинув свою сумку і стрибнув на супротивника. Павло одскочив, розмахнувся, і його рука з дзвінким виляском упала на Матвієву щоку.
(Продовження на наступній сторінці)