Не витримав старенький батюшка — теж заплакав.
— Куди збираєшся, куди виряджаєшся? — не втихала Ксеня. — Нащо темної хати забажав? Туди ж вітер не віє. Туди сонце не гріє. Туди й дзвони не дзвонять, туди й люди не ходять. Та як же я до тебе ходитиму, та як з тобою говоритиму? Ой устань, порадь, моя дружинонько, як нам у світі жити?
Жінка Кузьми обняла подругу за плечі.
— Не ридайте, Ксеню. То все від бога. Він, милосердний, дав, він і забрав...
Приголомшена лихом вдова не чула поради:
— Коли ж мені, моя дружинонько, тебе дожидати? Коли столи застеляти? Чи на різдво, чи на Великдень, чи на святу неділеньку? Звідки виглядати — чи з гори, чи з долини, чи з високої могили, чи з глибокого яру, чи з далекого краю? Будуть, моя дружинонько, сади розцвітати, будуть зозуленьки кувати, соловейки щебетати, будуть мені, нещасниці, жалю завдавати. А я вийду за ворітечка та й буду питати: ви, зозуленьки сизесенькі, соловейки малесенькі, ви високо літаєте та далеко буваєте, то скажіте-повідайте, чи не чули, чи не бачили моєї дружини вірненької? Як бачили, похвалітеся, як побачите, поклонітеся...
Її насилу одірвали. Розпушена земля сійнулася з багатьох рук на домовину, спущену в яму. Навпереміш з землею падали срібняки, мідяки, кетяги калини...
По часі над свіжим горбком забілів високий дубовий хрест, облямований віночком з живих квітів, а за сажень від нього звівся дубчак, сумно схиливши своє тоненьке віття.
Жива линва знову розкрутилась і поповзла в село. Люди ступали мовчки, несучи в очах і грудях важку скорботу.
Ксеня поверталася з цвинтаря уже присмерком, її вели під руки Огнивенко й Одновухий. Лише зрідка перемовлялись скупими словами.
В хаті на них чекали сусіди та найближчі родичі, а на столі — поминальна вечеря, улаштована коштом церкви. По кутках господи підсліпувато блимали лойові свічки, під божницею — лампадка.
Панотець кволим охрестям поблагословив трапезу. Трошки одпив з чарки, понюхав окраєць пахучого хліба.
— Хай царствує та нас виглядає. Всі будемо на тому світі, усі станемо на правий суд Всевишнього. Витер хусточкою старечі очі.
— Довго та ревно тужитиме наш храм за своїм дбайливим паламарем. Не скоро придбає такого Пушкарне, завжди згадуватиме його добрим словом. Чесний, справедливий і душевний був Арсен. Багато і мені допомагав. Не знаю, чи й зможу служити без нього. Завжди першим одчиняв церкву, а покидав останнім.
— Останнім, — залилася слізьми господиня. — Додому, бувало, не докличешся, не дозовешся. Все там, там, усе поміж людьми, без обіду, без крихти в роті. Не раз казала йому...
— Не вбивайтеся, Ксеню, — заспокоює Кузьма Одновухий. — І себе не марнуйте, у вас же діти малі, треба їх якось до пуття доводити. Між своїми не пропадете. Ми з Іваном викосимо жито вам, і дров на зиму привеземо, і хату новими сніпками перешиємо.
— Авжеж, авжеж, — докидає Огнивенко. — Не дамо загинути. Та й громада ж...
Батюшка покликав старших дітей.
— Слухайте матір, підсобляйте їй, ростіть такими ж чесними й розумними, людяними й роботящими, яким був ваш батько. Найбільше надій покладаю на тебе, Павле. Вчися, може, згодом посядеш татове або й моє місце.
Хлопчик журно хитнув головою, але не проронив жодного слова. В його блакитних оченятах мерехтіли якісь задалені вогники.
Розійшлися поминальники опівночі. Не випроваджала їх Ксеня, не засувала сінешні двері, не гасила свічок. Лише покропила пороги й комин свяченою йорданською водою, розсунула фіранки на вікнах, впала перед іконами на коліна, одвісила три доземних поклони, перехрестилася і прошептала молитву.
Діти спали рядочком поперек широкого ліжка, де ще позавчора конав Арсен.
Діти.
Діточки.
Дитиняточка.
Худі, марні, як мерці, боляче й страшно дивитися. Лежать, мов ляльки, виліплені з глини.
Присіла, схилилась над ними, склепила обважнілі повіки. І зависла на крилах тяжких дум.
Ніч пливе, хата гойдається, тиха місячна повінь жевріє на шибках. Чи бачить це вона, чи сниться все те їй — не розбере.
Що далі робити? Дві пари чобіт на всю сім'ю, та й ті подерті. Стріха над причілком хати прогнила, рвучкі березневі вітри розсмикали її, аж світиться голе лаття. У хліві, коморі — порожньо. Борошно ледве закриває денце каді, а молоти нема що. Нива не виорана. Засіяти нічим. Злидні їдуть, злиднями поганяють...
Батюшка обіцяв — церква помагатиме. При ньому, можливо, дечим і допоможе, бо ж таки душевний пастир, але він уже на ладан дише. А сяде інший на парафію — і живи, як знаєш, бідна родино колишнього паламаря...
Четверо дітей. Кожного доглянь, зодягни, озуй, нагодуй, виведи в люди. Де набрати для того сили й снаги?
А ще ж і п'яте дає знати про себе під серцем, скоро попроситься на світ божий. Олесі, найстаршій, лише на чотирнадцятий рік перехоплюється. Марійці, поки що найменшенькій, і трьох не виповнилось, а тому, що має бути...
Ой, не обійдеш своїми двома руками. Доведеться брати Олесю зі школи, заробітку дівчині шукати.
І Павла забрала б, але на яку роботу пошлеш такого малого й немічного? Та й забирати шкода, дуже вже до книжки рветься. І тямущий — всього одну зиму походив у школу, а читає й пише краще, ніж Олеся. Весь у батька — такий допитливий, беручкий, задумливий, вразливий до неправди. Хай вчиться. Може, справді, як пророчив батюшка, колись займе парафію. З його головою можна й благочинного доскочити, а то й архієрея...
Материні роздуми перервав стук у двері. Розплющила очі і здивувалась — на долівці вже грався сонячний зайчик. Прикрила дітей кожухом, хукнула на свічки й вийшла в сіни.
За порогом стояла сусідка, тримаючи під фартухом горнятко, повне молока.
— Дайте дітям, хай закропляться.
— А ваші ж?
— Мої сьогодні обійдуться, щодня, слава богу, п'ють.
— Спасибі.
— На здоров'я. Згодом кислячку свіженького принесу. Тримайтеся, Ксеню, не піддавайтесь розпуці.
На подвір'я, зайшов Іван Огнивенко. Повітав сусідку, яка вже перелазила через тин, запалив цигарку.
— Знаєте, Ксеню, що я надумав?
— Скажіть.
— Оце ж нині буде сходка, громада найматиме мене до череди.
— Ну?
— Чи не став би ваш Павло підпаском?
— Малий зовсім.
— Усі ми були малими. А робота легка — бігатиме при мені.
— Багато клопоту завдасть вам...
— Тим не журіться. Заробить на чоботята до школи, на свитку. То віддасте?
— Беріть...
3
На толоці пастухам трохи легше: хоч вона більше схожа на гарман, ніж на пасовисько, бо трава на ній вискубана й витоптана дотла, але там є де розійтися, ба й погедзитись скотині. І тому менше мороки з нею — підпасич може присісти, лягти горілиць, вдивлятись у марево, що сунеться над видноколом, помріяти, злетіти думками у високость далеку, забути, що хочеться їсти.
Гнати ж череду на водопій — тяжка мука. Худоби чимало, понад півсотні, прогін довгий і вузький, як суголовок, обабіч стиснутий ланами панської кукурудзи та гречки. Ні Огнивенко та його три підпасичі, ні пси, які безугавно гасають, ошкірюючи зуби, не годні змусити скотину йти спокійно. Корови буцаються, підштрикують одна одну рогами, забігають у пашню, роблять потрави.
Над прогоном безперервно лунає:
— Лиса-а! Куди тебе несе?
— Гей, Ряба!
— Бодай ти йому здохла!
— Трястя на тебе нема!
— Хоч би сибірку на вас хто наслав!
— Балая! Щоб тобі!..
Крик ущухає лише тоді, коли худоба заходить у річку, а потім, напившись досхочу, облягається на березі і ліниво ремигає.
Чередники, всівшись кружком під старезною вербою, обідають.
— Бог на поміч, хлопці! — гукає Кузьма Одновухий, наливаючи воду в животате барило.
— Казали боги, щоб і ви помогли, — відповідає Огнивенко узвичаєним серед слобожан жартом. — Кому везеш воду?
— До школи. Оксана Петрівна зібрала жінок, тинькують, білять класи, чоловіки лагодять парти. Но-о, гнідий!
Барило, похитуючись на труській дорозі, ховається між крайніми хатами.
— Дядьку Йване, а наш сторож так і вродився з надірваним вухом? — цікавиться підпасич Антін.
— Ні, — відповідає Огнивенко, облизуючи ложку. — Жеребець одкусив.
— Який?
— Панський. Лютий був, мов гадина. Економ звелів мені й Кузьмі об'їздити того огира. Три дні ми муцувалися з ним. Здавалось, уже вкоськали його, ручним став. Якось підійшли до нього, гладимо шию, живіт, тихенько накладаючи сідло. А він як з'юритується, як стане дибки, як хвицне мене по нозі, як стрибне на Кузьму, як клацне зубами — і половини вуха ніби й не було. Мати моя рідна! Обірвав повіддя — і хода. До вечора гасав полями, селом, лякаючи людей. Ледве громадою вловили харцизяку. Тоді перепало обом нам, мені й Кузьмі, на стайні по півсотні батогів.
— Скалічили та ще й батогами?..
— То ж було до волі, пан що хотів, те й робив, ніхто не міг і слова насупроти сказати.
— От ви, дядьку, кажете — воля, — подав голос Павло. — І піп у церкві говорив — воля, воля... А що воно таке?
— Хто його відає? — знизав плечима Огнивенко, підтягуючи свою криву ногу. — Так після маніхвеста називають.
— Чого, чого?
(Продовження на наступній сторінці)