— Такої, значить, бомаги про волю. Було те, хлопці, в акурат десять років тому. Перед тим прийшла чутка — цар готує кріпакам волю. Пан більше не битиме людей і не продаватиме. Не матиме права гонити на панщину, панська земля перейде до мужиків. Свобода, брат. Кріпаки раділи, а пан ходив хмара хмарою. Скоро по зелених святах покликали нас до церкви — маніхвеста читати. Зійшлися всі — від великого до малого, в святешній одежі. Читав батюшка, довго читав і розтлумачував, що воно таке й до чого, а в людей радість поволі оберталася на чорний смуток.
— Чому?
— Виходило зовсім не те, чого сподівалися. Частину тієї землі, яку доти користали кріпаки, пан одрізав собі, а за решту, що лишалася в селян, і за садибу треба було сплатити викуп втридорога. Так тоді, Павле, твій тато й сказав — голодна воля, обдерта. Правду сказав. Подивіться самі, що пан зробив: одбатував собі найродючіші грунти, вигони, ліс, оташувався над річкою. Тепер, щоб напувати череду, громада мусить орендувати в нього і прогін, і берег.
— Треба було не погоджуватися, домагатись свого.
— Легко балакати, — гірко посміхнувся Огнивенко. — Домагатися... В одному селі домагались, а пан покликав військо, і солдатики списали ті домагання на мужицьких спинах. До того ж, у нашій громаді бракувало злагоди. Бідні тягнули в один бік, а багатші — Пушкар, Колупай — у другий.
— За пана?
— Може, й не за пана, але й не за нашого брата, їм що — очі завидющі, руки загребущі, гаманці повні.
— Як же вони понабивали ті гаманці?
— Денис Іванович був у пана лановим, Каленик — токовим. Скопичили грошики, а коли вийшла воля, одмежувались від громади та й почали скупляти наші злиденні наділи. Твій, Антоне, дядько Тимоха, який доти орудував у панських гамазеях, змикитив собі шинок, навіть рідної сестри одцурався, недолюдок... Тоді багато наших зовсім розорилося. Я і Кузьма, позбувшись земельки, стали наймитами, інші подалися в Охтирку, Суми, Харків, поприліплювались на хвабриках, заводах, чавунці.
— Отака воля, — зітхнув Павло.
— Отака, хлопці. Люди й досі не вірять, що то був справдішній маніхвест, гомонять — пани підробили. Все чекають, сподіваються слушного часу. Пушкарі, колупаї, щербаки жирують, а мужики... Казав же колись Христос — любіть один одного, як я вас люблю, здобувайте собі хліб насущний у поті чола свого. Та що з того: ми ковтаємо піт, а багаті — хліб. Нема правди на світі і не буде. Пішла вона, сердешна, лугами-берегами, а кривда...
Огнивенко підвівся.
— Зганяйте, хлопці, худобу, он сонечко уже на після-обід звернуло. Та й хмарки збираються, дощик може сипнути.
Підпасичі розбрелись по березі, виляскуючи довгими гарапниками, сплетеними з матіркового клоччя.
4
Рання осінь падала на землю багряним листом, мережилась змарнілим огудинням, глухо гупала горіхами, грушами, яблуками, котилась рябими череватими гарбузами, кавунами, пахла чорнобривцями, рутою, м'ятою. Діти, що влітку підсобляли батькам на полі, городі, пасли корови, вівці, свині, гуси, тепер збирали свої торбинки і залюбки бігли до школи.
Іван Огнивенко позбувся своїх підпасичів: вони також школярі...
— Павле-е! Агов!
Мовчання.
Крик розбудив тільки пса, що спав перед порогом старої хатини, підпертої на причілку двома товстими слупами. Кудлань підняв голову, лупнув зеленкуватими очима на гурт хлопчаків за ворітьми і ліниво махнув хвостом.
— Павле, ти що — досі спиш?
— Я тут! — пролунало у відповідь.
З-за рогу хати з'явився Павло. Худий, нестрижений, старенькі штанці тримаються на одній шлейці. На широкому відкритому обличчі лагідно світяться блідо-блакитні очі, накриті двома тонкими смужками чорних брів.
— Ідіть сюди, щось покажу, — покликав.
Хлоп'ята, розмахуючи школярськими торбинками, подалися на поклик.
— Гляньте, — показав на рясний кущ, що виділявся посеред невеликого квітника. — Вночі третя розцвіла.
На кущі, на тендітних ніжках стояли дві пишні квітки. Обіч них звисали розбухлі, як маківки, бутони. Косе осіннє проміння, пробиваючись між рідіючим пожовклим листям вишні, торкалося краплин роси на квітках і переливалося в них ніжною веселкою.
— Я таких ніколи не бачив, — сказав здивований Антін. — Як називаються?
— Жоржини, — повідомив Павло.
— Жор-ржини?!
— Так. Ніхто їх, Антоне, ще не бачив у Пушкарному, бо тут вони не водяться.
— А де ж ти дістав?
— У дядька Кузьми. Олеся посадила, а всеньке літо поливав я.
— Вирви нам одну. Покажемо в школі, — попрохали хлоп'ята.
— Не можна. Мама дуже люблять їх. Хай ростуть та цвітуть.
— А насіння даси нам?
— Дам. Весною коло школи посадимо і перед вікном Оксани Петрівни.
— Хлопці! — спохопився Антін. — Ми запізнюємось.
Павло метнувся до хати, взяв торбинку з книжками, і хлопчаки висипали на вулицю.
Ось і школа. Вона в старій хаті, яка нижніми лутками двох віконець майже торкається землі, але дбайливо побілена і причепурена, хоча з-поміж давно прогнилих сніпків, що прикривають крокви, замість димаря стирчать у небо чотири задимлені дрючки і ніби засмучують її.
Праворуч од школи виблискує банями церква, а ліворуч розкинулось господарство Каленика Ткаченка, по-вуличному Колупая.
Між церквою та високим, вкритим черепицею будинком слобідського дуки школа виглядає, мов старець серед хазяїв, її убогість ще виразніше відтіняє нова велика корчма Тимохи Щербака, що стоїть напроти школи і день та ніч, в неділю та в будень захлинається п'яними піснями.
Єдине, що вабило око біля убогої школи, — три стрункі тополі. Учні любили їх, часто змагалися, хто перекине грудкою.
Коли Павло та його товариші прибігли, на маленькому шкільному подвір'ї комашнею кишіли діти.
— Годі бавитись! — ліниво помахуючи дзвоником, гукає Кузьма Одновухий. — Гайда в клас. Он учителька йдуть.
Діти кинулись за торбинками, що валялися попід плотом, і за хвильку стовпились перед вузенькими дверима.
— Не тисніться! — гукає сторож. — Встигнете з козами на торг. А ти куди несеш отой цурпалок? Кинь зараз же!..
До класу зайшла вчителька. Молода, зарум'янена усмішкою. А в карих очах — задавнений смуток.
— Доброго ранку, діти! — спинилась коло столу.
— Доброго ранку, Оксано Петрівно! — відповів різноголосий дитячий хор.
— Сідайте.
Русяві коси Оксани Петрівни викладені короною. На вчительці чорна сукня, перехоплена широким паском з блискучою пряжкою.
Вона проходить між партами, зазирає в учнівські зошити. Ось наблизилась до Павла, переглянула його "чистописання" і задоволено кивнула головою.
— Де твій зошит? — питає Павлового сусіда Антона.
Той підводиться і винувато схиляє голову. Мовить:
— Я не зробив...
На обличчя вчительки ніби налетіла хмаринка. Принишкли й школярі. Тільки Ткаченко засяяв радістю.
— Чому не зробив? — тихо питає вчителька.
— Мама слабі. Учора до вечора з сестрою вибирав картоплю на городі, а лампи нема... Вночі мамі ще гірше стало. Ми зовсім не спали...
Антін не стримався і заплакав.
— Він бреше! У нього мати не хвора. Вони не хочуть працювати, а потім просять позички. І рідний дядько вже не підсобляє їм. Ледацюги, волоцюги, — ліниво встаючи з-за парти, говорить Матвій Ткаченко.
У класі прокотився глухий, як далека лісова луна, гомін.
— Ти сам брешеш! — обурено вигукнув хтось. — Його мама при смерті. А дядько Тимоха, він... Вчителька метнула гнівний погляд на Ткаченка.
— Хіба можна товаришів прискаржувати?
— Він мені не товариш!
— Знаю. Сядь.
Матвій знітився, втягнув руду голову межи плечі і незграбно сів на лаву.
Вчителька зітхнула і, трохи помовчавши, звернулась до Антона:
— Треба було мені вчора сказати, що мати хвора. Сьогодні надвечір прийду до вас.
Читання домашнього завдання проходило жваво. Згодом черга дійшла до Ткаченка, який сидів на передостанній парті.
— Продовжуй, — сказала Оксана Петрівна.
Матвій сердито глянув на неї.
— Не хочу читати. Хай вони читають, — тицьнув пальцем на Павла й Антона.
І тут закалатав дзвоник.
Діти сипнули з класу. Зібравшись у кілька гуртків, обговорювали поведінку Матвія, а він стояв обік зі своїми дружками — дітьми багатих слобожан.
— Роздобрів, мов чиряк на м'якому, — обурювався низенький білоголовий хлопчик. — Треба втерти йому носа. Щоб знав, як не слухати вчительки...
Ткаченко, почувши останні слова, підійшов до гурту, — зневажливо глянув на білоголового.
— Що ти мелеш? Утерти... Побачимо, хто кому втре!
Ідучи до класу, школярі бачили — з кімнати вчительки вийшов староста, ховаючи за пазуху аркуш паперу.
Новий урок був млявий. Діти сиділи збентежені й неуважні, перешіптувалися, крадькома стежили за вчителькою.
Оксана Петрівна машинально ходила по класу і, здавалось, не слухала учнівських відповідей. Павло помітив: смуток у її очах погустішав.
Після уроку вчителька зупинилась коло столу. Дивлячись кудись крізь маленьке віконце, сумно сказала:
(Продовження на наступній сторінці)