Було тихо, дуже тихо, князь Володимир засипав, поклавши руку на його плече, засипала й Рогніда, Тихо, як тихо!
І раптом у цій тиші десь недалеко за теремом почувся плач, спочатку невиразно, далі все дужче, голосніше.
Рогніда не думала будити Володимира, вона, навпаки, хотіла встати, зачинити вікно — нехай спить князь!
Але князь уже прокинувся — в сірій пітьмі Рогніда побачила, як він підняв голову з подушки, прислухається.
— Володимире! — промовила тоді Рогніда. — Мені здається, що це плаче дитя... Він слухав.
— Так, це плаче дитина.
— А звідки вона тут, у нашому дворі?
Володимир мовчав, устав з ложа і ступив босоніж кілька кроків до вікна. Темна постать його вимальовувалась на сірій полотнині неба.
— Ти чого встав, Володимире?
Дитина плакала й плакала — тепер ще дужче, так, ніби їй щось дуже боліло.
— Володимире!
Чути було, як він заломив пальці.
— Що це за дитина? — вкрай стривожившись, запитала Рогніда. — Чого вона плаче? Чому ти мовчиш, Володимире ?
Він обернув до неї обличчя і відповів:
— То плаче син забитого брата мого Ярополка.
— Дитина твого брата? Чому ж ти не говорив мені про неї?
— А що мені про неї говорити? — роздратовано сказав Володимир. — Брата Ярополка немає, хіба не однаково — є чи немає в нього дитини?!
— Ой ні, Володимире! Це не однаково, бо тут, на Горі, виявляється, є ще один княжич...
— Цей княжич не буде на заваді ні мені, ні моєму сину.
— Я не про те, не про те говорю, Володимире... Адже коли є княжич, то в нього є й мати — княгиня?
— Рогнідо! — суворо вже сказав Володимир. — Невже ти боїшся ще однієї якоїсь княгині?
— Ні, Володимире, — у словах її відчулись сльози. — Ти мене не хочеш зрозуміти й не зрозумів. Я не боюсь ніяких княгинь, знати ж, що тут, на Горі, живе ще одна княгиня, повинна...
— Що ж, — промовив Володимир, — на жаль, тобі нічого знати. У цієї дитини була мати — жона князя Ярополка Юлія, тепер її тут, на Горі, немає.
— Вона померла? Володимир мовчав.
— Скажи, Володимире... Я боюсь подумати, може, її вбили разом з мужем Ярополком?
— Ні, ні, ні! Її ніхто не вбивав, вона не помирала поправною смертю, вона вмерла для Гори й города Києва, бо після смерті мужа свого поїхала з Києва.
— Поїхала з Києва? Чому? Куди?
— Ні я, ні хтось на Горі цього не знає. Княгиня Юлія взяла з собою всі свої добра, поїхала, з слугами своїми, може, з грецькими купцями...
— Як страшно! — вирвалось у Рогніди. — І я не збагну, Володимире, для чого це їй було робити? Адже ти сам говорив мені, що перед смертю замирився з братом Ярополком, поховав його, як князя, вона могла й мусила жити, як княгиня, на Горі... Ти сам, княже Володимире, пам'ятаєш, після смерті мого батька, хоч він був твій ворог, дозволив мені жити в Полотську як княжні... Ти — справедливий князь. Що ж сталось з Юлією? А може... може, хтось підняв на неї руку, вбив?
— Ні, ніхто з руських людей не підняв і не міг підняти руки на княгиню Юлію. Я нічого не знаю, Рогнідо. Є на світі багато такого, чого не можна ні зрозуміти, ні пояснити.
— Тобі дуже важко...
— Дуже важко, Рогнідо... Ярополк був моїм братом, Святополк же брату чадо...
Рогніда довго мовчала, а потім запитала:
— Скажи мені, це дитя, Святополк, народився за життя брата твого Ярополка?
— Ні, Святополк народився після смерті Ярополка, весною цього літа. Він не знає свого батька.
— Він не знає свого батька... А коли його мати зникла з Києва?
— Княгиня Юлія зникла недавно... А втім, хіба це не однаково, Рогнідо? Її немає, чуєш, немає!
— Так, — згодилась вона, — це справді однаково... Мені не однаково тільки те, що неспокійний ти, Володимире.
— А як же мені бути спокійним? Ця дитина кричить серед ночі, її крик, як привид брата, заповзає мені в душу... Мені здається, що це кров Ярополка стукає в моє серце...
Рогніді було невимовне важко, з цим криком дитини сюди, в терем, і в її душу вповзала тривога, цей крик був віщуном чогось страшного й непоправного для неї.
Проте вона розуміла, що зараз, у цю хвилину, Володимирові, либонь, важче, ніж їй, і тому схопилась у темряві з ложа так, як була, в одній тільки довгій сорочці, з розпущеною косою, підійшла до Володимира, обняла його за плечі.
— Ну, не печалься, не печалься, муже мій! От бачиш, дитина вже й замовкла... Тихо! Чуєш, як стало тихо, мій любий.
Він бачив у сутінках її світле обличчя, очі, в яких тьмяно грав відсвіт великої зорі, що висіла низько над обрієм.
— Справді тихо, — притулився він обличчям до її теплої щоки. — І не тому тихо, що замовкла оця дитина. Ні, мені чомусь завжди тихо біля тебе.
— Спасибі, — тепло промовила Рогніда. — Ти знаєш, як я тебе люблю, тобі завжди буде зі мною тихо, спокійно...
8
Пракседа працює в княжому теремі, робить усе, як робила й раніше, коли є надоба, княгиня Рогніда дає їй ключі, доручає взяти те чи те в клітях, медушах, бертяницях. Все йде, як і колись, княгиня Рогніда надто багато взяла на свої плечі, Пракседі мусить бути нібито вільніше, легше.
Але ключниця затаїла злість у своєму серці, їй здається, що полунощна княгиня кревно образила її, ключі, які висіли колись біля пояса, нині лежать на лаві в світлиці княгині Рогніди, о, як мучать ці ключі Пракседу!
І от серце Пракседи не витримало, зрадило.
— Добре в тебе дитя, княгине, — промовила Пракседа, коли була з Рогнідою тільки вдвох у спочивальні. — Красиве дитя, тихе, смирне, ніхто в теремі не чув, щоб воно плакало.
— А чого ж йому плакати? — стоячи над колискою, відповіла княгиня. — Зараз йому тільки спати, виростати, дитя...
— Ой, не говори, княгине, — зашепотіла Пракседа. — Не кожне дитя таке, як Ярослав. Он дитя грецької княгині Юлії Святополк — і вдень і вночі кричить і кричить.
— Треба добру кормилицю йому дати, нагодує, догляне, то й засне.
— Що, княгине, кормилиця? Вона серця свого дитині не віддасть... Яка мати, таке й дитя. Вельми зла була грекиня Юлія, от і дитя в неї таке.
— Не говори того, що не слід. Княгиня Юлія була жоною князя Ярополка, ти не смієш говорити про неї злого.
— Не смію! — не стрималась і голосно засміялась Пракседа. — Такій ніхто, і навіть бог, не простить того, що вона робила, від гріховного кореня зол плод буває... Яка княгиня, такий у неї й син...
— Ключнице! — гримнула Регніда. — Не говори зла всує, не лжи.
— А я не лжу, — аж зашарілась Пракседа. — Я говорю тобі токмо правду... У княгині Юлії був не один муж, коли убили Ярополка, сама бачила, хто ходив уночі до її палати...
— Ти про що говориш, Пракседо?
— А що говорити? — зашепотіла Пракседа. — Почує князь Володимир — уб'є мене.
І враз Пракседа зрозуміла, що наробила, змовкла, закам'яніла, кров одлила з її обличчя.
— Матінко княгине! — вирвалось сполохано в неї. Але княгиня Рогніда зрозуміла все, на що натякала Пракседа. Бліда, без кровинки в обличчі, вона все ж стримала себе, промовила наскільки мала сили тихо, спокійно:
— Ти всує це сказала, ключнице... Знаю, що думаєш, але марно, не слід було так думати. Запам'ятай — я жона князя Володимира, і жон у нього допреже не було й не могло бути. Мусиш знати і знаєш такожде те, що Святополк — син токмо князя Ярополка...
— Матінко княгине! — хотіла стати на коліна Пракседа. — Розумію, все розумію, матінко княгине! Прости мене, убогу, ницу, помилилась я...
— На коліна не ставай, — суворо й холодно сказала княгиня Рогніда, — і не помилилась ти, а забула, що ключниця княгині повинна бути нелукавою, чесною і, найперше, мусить любити князя і його княгиню. Тепер іди, ключнице, я тобі все сказала.
9
Княгиня Рогніда одразу зрозуміла все, про що прохопилась ключниця Пракседа. Багато слів для цього й не було потрібно — таємниця дитини, яку тримали не в теремі, а десь у саду, постійний неспокій і тривога Володимира, що не могли сховатись від Рогніди, а тепер і слова Пракседи, — цього було досить для того, щоб зрозуміти все, що сталось тут, на Горі, за останнє літо.
Звичайно, гордій полотській княгині, яка росла в родині, де за суворим північним законом зраду жоні карали осудом і презирством, і яка, перемігши велику муку й страждання, полюбила того, хто вбив її батька й братів, було дуже важко не заридати, не закричати після слів Пракседи, спочатку вона думала навіть зібратись, коли не буде в городі Володимира, взяти сина на руки, іти хоч і за море, не бачити князя довіку.
Проте були причини, які змушували Рогніду цього не робити, — любов до Володимира народилась і зміцніла в її душі в надто страшний час, з великою мукою, повинно було статись щось набагато більше й страшніше, щоб вирвати її тепер з серця.
Вона пригадувала день у Полотську, коли вперше побачила північного князя, страхітливу ніч, коли помста змусила її взяти в руки смолоскип, щоб спалити, знищити ненависного убійника, і кінець цієї ночі, коли вона, як перед мужем справедливим і дужим, стала перед ним на коліна, роззула, сказала, що буде вірною жоною...
(Продовження на наступній сторінці)