— Як тебе прозивають?
— Тур я, княже...
— Тур? Зажди! Так це ж ти з воєводою Рубачем зустрічав мене в Києві?
— Зустрічав...
— А давно служиш у гриднях?
— Давно, княже, я ще в отця твого Святослава служив нехай буде прощений.
І замовк гридень Тур. Мовчав і князь Володимир — він дивився на темну постать воїна, що в давні часи служив у отця.
— Ти часто бачив його? — дуже тихо запитав князь.
— Часто, княже, кожного дня й години, в гридня діло таке: радість князя — його радість, горе князя — його горе...
Було щось надзвичайно тепле, дуже сердечне в цих простих словах гридня Тура.
— А багато горя було в князя й у тебе?
— Ой багато, княже, вся земля наша кров'ю полита. Тур замовк, у цю хвилину він, либонь, і не міг більше сказати.
— А ти спи, спи, княже, — закінчив він. — Я стоятиму в сторожі до ранку. Спи спокійно!
Гридень пішов, на тлі неба вимальовувались його обрис, спис. Володимир схилив голову до сідла, склепив очі й швидко заснув.
1
0
От-от і світатиме. Кволе проміння свічі вихоплює з півтемряви викопану просто в твердому піску печеру, ложе в одному її куточку, стіну, ікону, а перед нею столик, темну постать жінки, що схилилась на колінах на притрушеній в'ялою травою землі.
Коли жінка піднімає голову, видно її обличчя. Це — Малуша. Вона завжди встає до світання, щоб прибрати все в печері, встигнути до церкви, а там — до самого смерку на роботу.
А нині Малуша хоче ще й помолитись — не там, у церкві, а тут, в печері, де ніхто її не бачить і не чує.
Вчора вона бачила Тура. Він розповів їй усе, що сталось останнього часу, — як разом з іншими київськими людьми допомагав князеві Володимиру бити Ярополка й брати Київ, як Володимир хотів дати йому пожалування і як він відмовився від нього, а взяв тільки меч і щит.
— Добре зробив. Туре, — промовила Малуша. — Ти ж не воєвода й не боярин, що він тобі може дати?
Далі Тур сказав, що служитиме в дружині князя, іде з ним зараз у Червенську землю.
— Іди, бережи його! — попросила Малуша. — Але не прохопись десь про мене... Хижі бояри й воєводи оточують Володимира, крий боже, довідаються, що тут, у Києві, живе його мати-рабиня.
Тур мовчатиме, берегтиме в поході князя, добре, що доля судила йому іти з Володимиром, Малуша ж тут молитиметься за нього.
— Боже, боже! — шепоче вона. — Допоможи рабу своєму, а моєму синові Володимиру, захисти від злого ока, лукавства, зваби, ворожого меча, постав щит між ним і супостатом, дай йому перемогу на брані, даруй здоров'я і щастя на многі, многі літа!
Це дуже проста молитва, складена самою Малушею, так вона молилась материнськими простими словами за сина свого ще тоді, коли лежав він у колисці в хижі над Россю, коли сидів князем у Новгороді, боровся з Ярополком, так молиться й нині.
Чи досить цих слів? Малуша дивиться на суворий лик Христа — звичайне обличчя, сині очі, руді вуси й борідку, благословляючі, але дуже кволі руки... І, що говорити, проста жінка полянського роду не знає, чи може покластись в своїх молитвах тільки на Христа?
І тоді вона робить так, як завжди: прямує до ложа, знаходить під ним скриньку, щось звідти виймає, повертається до ікони.
Поруч з іконою Христа стоїть темна бронзова постать жінки з маленькою головою, складеними на животі руками — це захисниця їхнього роду, милосердна, але дуже могутня богиня Рожениця.
— І ти допоможи мені, — шепоче Малуша, — захисти мого сина від злого ока, лукавства, зваби, ворожого меча.
Малуша певна, що Христос і богиня роду разом допоможуть їй, князь Володимир щасливо повернеться з походу.
А далі вона творить ще одну молитву — за убогого гридня Тура, який усе життя йде з нею поруч, допомагає їй у горі, а нині береже її сина Володимира.
Проміння свічки пригасає. Малуша підводить голову. Світає. Скоро почнеться новий день, трохи можна було б ще й спочити. Але Малуша вже не лягатиме. Вона ховає в скриньку під ложем Роженицю, гасить свічу, виходить з печери, зупиняється біля порога.
Чудовий світ. За Дніпром багряно, ніби наскрізь просвічується небо, вгорі згасають останні зорі, насичене пахощами квітів повітря нагадує вино, десь на плесі кричить багатоголосе птаство.
Малуша стоїть, милується цим світом, і душа її радіє. Їдь спокійно, сину мій, княже Володимире, мати твоя благословляє й молиться за тебе!
Книга друга
ВАСИЛЕВС
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
1
Рано на світанні в полі, десь між рядами високих могил, на вибитому тьмою ніг і копит гостинці, почувся глухий шум.
Проминуло небагато часу, сонце визирнуло з-за обрію, і тоді стало видно численні загони, що посувались один за одним, поле загуло, як туго натягнутий бубон, від кінських копит далеко полинув, збуджуючи луну, тупіт, чулися голоси воїв, брязкіт щитів.
Полки ішли за полками, тисяча за тисячею, усі під знаменами, на яких були змальовані й вишиті страхітливі лики богів, богині-діви, священне древо береза, величезні когути; попереду йшли комонники, далі в стовпах рудої куряви — піше військо, а вже за ними — на возах, які тягли по шість-вісім коней, а то й десяток дужих волів, — обоз.
Попереду ж цього безконечного потоку, що вився й вився, неначе велетенський полоз, під довгим, трохи вицвілим голубим стягом, на якому було змальовано три перехрещені срібні списи, їхала старша дружина, а на чолі її витязь.
Це був немолодий уже чоловік з темним, засмаглим від сонця й вітрів обличчям, з-під позолоченого його, зеленим єловцем вивершеного шолома вибивався посивілий чуб, чоло перетинали глибокі зморшки, довгі, ледь у просіді вуса спадали на багряне корзно.
Тільки очі — стомлені, примружені, а все ж ясні, чисті, руки, що твердо держали повідки, пружні ноги в роднянських литих стременах — все це свідчило, що князь має не так багато літ, а постарівся в походах.
Так і було — попереду війська, що посувалося на світанні в полі, їхав син Святослава, великий князь Русі Володимир.
Як і отець, він провів багато літ у походах, спав просто на землі, постеливши опону, в голови ж поклавши сідло, їв в'ялену конину й сухарі, запиваючи водою.
Проте між походами його й отця була велика відміна — князь Святослав усе життя боровся й життя навіть віддав на бранях з ворогами Русі — печенігами, хозарами, ромеями, — Володимир жив оточений тими ж ворогами, але мусив найперше йти, і то з мечем, у рідні землі, які в час його борні з Ярополком поневолили вороги чи й самі відкололись, не хотіли платити Києву дань.
Цим він нагадував бабу свою княгиню Ольгу, що збирала, устрояла Руську землю, на санях їздила з Києва до далекого Новгорода, укладала з землями ряд, визначала уроки й устави, а Деревлянську землю примучувала й збройно.
Набагато більше, саме стільки, як княгині Ользі й отцю Святославу разом, доводилось робити тепер їхньому онуку й сину Володимиру, на його долю випало тяжке брем'я — брань, походи.
На світанні свого життя (а життя, звичайно, має свій світанок, день і вечір), маючи від роду тільки-то двадцять літ, молодий, дужий князь Володимир вирушає на захід, щоб визволити й захистити червенські городи й руські землі, які захопив князь Мешко.
Взявши Перемишль, Червен, ще багато городів і весів, нарешті, всю Червенську землю, князь Володимир побачив багато такого, про що навіть гадки не мав у Києві: князь Мешко ішов на Русь не один, слідом за його воїнством, а часто й разом з ним, посувались охочекомонні німецькі полки, наймані дружини варягів, усі вони мали німецькі мечі, міцні броні, високі щити, — добре, що в руських воїв були обоямогострі мечі, а люди Червенської землі, допомагаючи воям Володимира, били ворогів у чоло й спину.
Проте не всіх ворогів можна було бити й вигнати мечем — з воями Мешка й німецького імператора Оттона в землю Червенську посунуло, як сарана, багато священиків на чолі з калобрезьким єпископом, благовісником папи Рейнберном — у той час коли польські вої захоплювали городи й весі червенські, священики валили древніх богів, збирали людей, хрестили їх іменем намісника бога на землі — римського папи.
Визволивши Червенську землю, князь Володимир велить знову поставити в городах і весях старих дерев'яних богів, сам перший з усіма цими людьми складає їм вдячну жертву.
І далі рушає він на захід, проходить землями, де здавна сидять руські люди, минає високі Карпати, спускається в долину, де над швидкою річкою стоїть Ужгород, їде понад Тисою, по праву руку якої живуть угри, обминувши гору Говерлу, замикає коло в Карпатах.
Повертаючись до Києва, князь Володимир проходить землю радимичів, що жили в межиріччі Дніпра й Десни, над Сожем і Іпуттю, — в час борні з Ярополком ця земля відкололась від Київського столу.
З радимичами не довелось проливати крові — на річці Піщані, де їх здибали передні полки Володимира, які вів воєвода Вовчий Хвіст, вони враз вдали спини.
— Радимичі від вовчого хвоста тікають, — сміявся князь Володимир, почувши про втечу.
І радився князь Володимир з воєводами й боярами радимичів, — відколи існують город Київ і земля радимичів, між ними завжди були злагода й мир, смута пішла в руські землі й захитала древні покони — нехай же довіку живе тепер мир у городах і племенах Русі!
(Продовження на наступній сторінці)