Багаття догоріло. Мандрівник не спить. Він сидить у темряві, впираючись у землю дужими руками, замислений, спокійний, земля — це твердь серед безбережного океану, повільно колишуться десь хвилі, часом сколихнеться й земля...
Далекий і дивний світ! Людина, що жила в ньому, — то дитина, що блукала в темних лісах, дерлась через буреломи й хащі, невпинно йшла і йшла вперед.
Князю Володимиру було нелегко жити в незнаному, таємничому, загрозливому світі. Проте в двадцять літ, сівши на столі отця в Києві, він добре вже знав Русь, любив її людей і просто хотів жити.
Він бачив, що з усіх боків над Руссю нависали чорні хмари — на захід сонця захопила чимало червенських городів Польща, за якою стояв Оттон німецький, шлях до Джурджанського моря перетинали й чимдалі все нахабнішали чорні булгари, нижче від них по Ітилю-ріці ворушились недобиті хозари.
Непокоїв князя Володимира й Південь — там був одвічний злий і хижий ворог Русі — Візантія, купці-гречини з Константинополя стверджували, що на престолі там твердо сидять імператори Василь і Костянтин, руські купці говорили, що проти імператорів повстає Мала Азія, на Константинополь іде Болгарія.
До Києва приходило чимало втікачів з Болгарії; вони розповідали, що в Західній Болгарії, у горах, сидять і йдуть супроти імператорів брати-комітопули Шишмани, а над Дунаєм і Руським морем сидять ромеї.
Була б сила, князь Володимир зробив би так, як і його батько, — рушив комонно, пішо, на лодіях до Дунаю, підняв нескорених болгар, зламав крила імператорам ромеїв.
Але він не міг так зробити, не вся Русь нині покорялась Києву, Руська земля здригалась, коли вої схрещували мечі і коди проливалась кров під Любечем, у Києві й Родні; коли Володимир сів на отчому столі, радимичі, в'ятичі й деякі інші відмовились визнати його київським князем і платити дань.
Він розумів і знав, чому так сталось. За недовгий свій вік князь Володимир бачив, як швидко змінюється Руська земля й усі її люди, Русь, яку він бачив і пізнав у юні літа в Києві, пізніше в Новгороді, Полотську, скрізь, куди не кинь оком, — ця Русь була вже не та, що раніше.
Якби хтось запитав у нього, що ж змінилось і що змінюється на Русі, князь Володимир, либонь, не зміг би та й не зумів би пояснити, бо сам не знав, знаючи — не згоджувався, не згоджуючись — думав, що робити.
Він вірив у безначальну, древню й вічну Русь, що сиділа на землях від Руського й до Крижаного моря, від Карпатських гір до Ітиля-ріки й Орала; він безмежно любив цю Русь з її законами й поконами, з дерев'яними богами, з людьми, що боронили все це й згодні були за нього вмерти.
Але князь Володимир бачив і відчував, що на цій землі, в усій Русі встає щось нове — незрозуміле, часом дивне, а проте неминуче, невблаганне, потрібне.
Древня Русь мала свій закон і покон, не одним річищем пливе Дніпро, кожної весни він ріже кручі, змиває й насипає нові береги, кожного дня над землею пливуть і пливуть хмари; хмара, що пливе нині, вже не та, що була вчора, вічно б'ється в скелясті береги Руське море, проте і воно, і береги змінюються...
Був час, коли Київ вважали городом усіх городів і земель Русі, коли київський князь, як отець великого роду, як могутній дуб, стояв над дніпровими горами, а племена Русі, як члени однієї родини, підпирали його.
Князь київський знав, що мусить берегти землі Русі, мав дружину, воєвод, тисяцьких, сотенних — свою Гору, а щоб їх одягати, поїти, кормити, брав з земель Русі дань.
Нині київська Гора була не та, що раніше, — не тільки дружина з воєводами, тисяцькими, сотенними підпирали князя, живі ще були воєводи, тисяцькі, яких водили на брань Ігор, Святослав, вони називались боярами, мужами ліпшими й нарочитими, особливо похилі літами — градськими старцями.
Волостелини, воєводи, тисяцькі — старша дружина, що нині підпирала князя, бояри, мужі, старці, що тримали колись у руках мечі, а нині мали набагато важливіше — на грудях і шиях гривни й чепи, в домах — скотниці з золотом і сріблом, наокруг — пожалувані їм землі, ліси, ріки... О, князів тепер не тільки підпирала, біля них сиділа, як п'явиця, страшна, невблаганна, ненаситна сила — Гора.
Так було не тільки в Києві — порость, що росла колись і розвивалась під захистом могутнього дуба — Києва, вже сама стала дубами — Новгород, Полотськ, Смоленськ, Туров. Муром, Ростов, Тмутаракань — ці городи, як богатирі, стоять скрізь на Русі.
І в кожному з цих городів, у землях, які вони обіймали, була своя Гора, свої волостелини, воєводи, бояри, мужі, старці, що самі вирішували справи своєї землі. І добре, що там сидять волостелини, воєводи, бояри, вони мусять мати свої дружини, берегти й множити багатства земель, не забуваючи ніколи про Київ, про київського князя.
Проте землі забувають про Київ, могутнє колись древо неначе старіється, дуплявіє, трухлявіє — ніколи ще не було, щоб діти єдиного отця-князя ішли один супроти другого. Що ж, він піде, як отець його Святослав, у ці землі, за старі закони й покони, за старих богів.
На українах Русі — скрізь понад Россю й Стугною, над Пслом і Сулою — в два-три ряди височать вали, вони звиваються в полі, як велетенські полози, через що люди називають їх Змієвими валами, між ними зяють глибокі чорні рови, через двадцять, п'ятдесят, сто поприщ серед степів стоять дерев'яні городи з високими стінами, вежами, заборолами, — Руська земля одгородилась від полудня, ні печеніг, ні половець, ні якийсь інший ординець не підкрадеться тепер до Києва.
Князь Володимир дивиться на захід — туди він спрямує свій перший удар, уже в городі — на Подолі й Оболоні — стоїть численна дружина, усю зиму з Чернігова, Переяслава й усіх ближчих земель до Києва йде і йде земське військо.
5
Князь Володимир знав, що Рогніда виїде з Полотська, тільки скресне Двіна, через що в кінці квітня вирушає вгору Дніпром до Вишгорода — він хотів зустріти її після довгої розлуки не на Горі, а в іншому, відлюдному, тихому куточку.
Княжий двір у Виштороді був для цього цілком придатний. Тут, на високих горах, що круто обривались над Дніпром, з давніх-давен стояла покладена на кам'яних підмурках дерев'яна фортеця з стіною наокруг, ровами й валами. Чудовий був Дніпро, що линув під самими кручами, скрізь на горах і в берегах темніли густі ліси, недалеко переливалась голубими водами Десна, вдалині на півдні видно було Київ.
Володимир виїжджав до Вишгорода не один. Полотську княжну треба було прийняти достойно, віддати їй честь як жоні. Він бере з собою до Вишгорода багатьох мужів ліпших і нарочитих, воєвод і бояр, їхніх жон. Ще раніше туди виїхали тіуни й дворяни, які мали всіх поїти й кормити. Вишгородська фортеця, що десятки літ стояла в безмов'ї над Дніпром, стережучи північні околиці Києва, ожила, вечорами у вікнах її привабно заблищали вогники.
Недовго довелося князеві Володимиру ждати княгиню — одного дня вони поїхали на лови в перевесища, заутра перепливли Дніпро і до заходу сонця гнались у полі за сайгаками, третього дня рано-вранці в голубому мареві на горішньому плесі побачили обриси лодій. Повноводий Дніпро линув швидко, незабаром стало видно чорні, прикрашені різьбленими птахами, морськими дивами й банькатими водяниками гостроносі учани, над одним із них маяло знамено землі Полотської.
Тільки учани зупинились біля круч, до них поклали пходні. На березі стояли й ждали княгиню одягнуті в найкращі платна й шиті золотом і сріблом корзна мужі, бояри й воєводи; жони їх, почепивши на себе всі оздоби, з важкими, блискучими усерезями у вухах, золотими обручами на руках і ногах, шепотілись.
Княгиня Рогніда стояла в учані з дитям на руках, поруч з нею — воєвода Путята, за ними — кілька жон і темноока, сувора свіонка Амма — кормилиця княгині. Рогніда була одягнута дуже просто — в білому платні й темно-синьому опашні, з чорною пов'язкою на голові, обличчя в неї дуже бліде, як у матері, що багато ночей не спала біля дитини, стомилась у далекій дорозі.
— Білява! Шу-шу-шу! — шепотілись жони.
— Очі голубі! Шу-шу-шу!
— Мовчіть! Мовчіть-бо! Ось вона вже йде! — гримали бояри.
Тримаючи на руках дитя, княгиня Рогніда зійшла по гнучкій походні на берег, князь Володимир ступив уперед, поцілував жону, взяв у неї дитину.
Одразу ж до Рогніди кинулись жони — вони оточили її колом, обнімали й цілували, котрась із жон за старим звичаєм посипала шлях княгині житом.
— О, який красний княжич! — піднімались навшпиньки й позирали на немовля жони.
— Білявий!
— На отця схожий!
— Жони! Боярині! Тихше! Тихше! — стримували їх мужі.
Рогніда посміхнулась Володимиру.
— Це Ярл... Так ми називали його в Полотську... — промовила вона.
Володимир не хотів образити Рогніду, що думала назвати сина по-свіонському Ярлом, і відповів:
— Нехай буде і по-твоєму, і по-моєму... Ярл — це від тебе, слава — від мене, назовемо дитя наше Ярославом.
— Ярослав! Ярослав! — загомоніли мужі й жони. — Чолом княгині Рогніді, кланяємось такожде й княжичу Ярославу.
Княгиня Рогніда рада була, що її так тепло й гостинно зустріли, вона, звичайно, згодилась назвати сина Ярославом, це ім'я нагадує їй далеку батьківщину й славу Київського столу.
(Продовження на наступній сторінці)