Навiть наблизившись до бурделю, Микула не зрозумiв, де вони опинились: на даху її ганялись за курми й весело кричали дiти.
До бурделю вело кiлька викопаних просто в землi схiдцiв. Коли Ангел вiдчинив дверi, вони зайшли одразу до гривицi* (*Гривиця — сiни.), де стояв верстат. За нею ж була велика землянка з обкладеними дошками стiнами, з вогнищем посерединi, вiд якого вгору до покровини вiв плетений з лози i обмащений рудою глиною димар.
— Клянусь Перуном! — сказав Микула. — Як дома! I увесь час, поки вони сидiли бiля вогнища, у якому варилась страва, i коли, запиваючи вином, їли, Микула дивився на бурдель — на двi скринi й лар для борошна в одному кутку, на дерев'яний помiст-ложе в iншому, на дверцята, що вели до тiсної клiтi.
— А що це за страва? — розпитував Микула, коли Цвiтана поставила перед ним ще одну миску.
— Каша, — вiдповiв Ангел.
— Що каша — бачу, — засмiявся Микула, — каша є всюди, а от з чого вона?
Ангел зрозумiв Микулу й, повiвши до клiтi, набрав пригорщ гречаного зерна. Микула взяв одно з них на зуб.
— Добре жито! — промовив вiн.
— Аще много беден чловек — то суть його жито, — пояснив, як мiг, Ангел Микулi. — Орну землю iмам малко, тоя жито сею дваж всяко лято. Грецьке жито суть, гречка...
— Гречка! — голосно засмiявся Микула. — Другаре Ангеле, данi я нiде не брав i не вiзьму, а оцю дань — гречку — дай менi.
Вершники, що їхали з долини, привезли з собою й подали князевi Святославу стрiлу.
— Що це за стрiла? — запитав вiн.
Йому розповiли про воїна, який помер на березi Дунаю вiд цiєї стрiли, але перед тим сказав, що пiд Києвом стали печенiги, а княгиня Ольга просить помочi в князя...
Замислений стояв князь Святослав, дивився на Дунай i гори. Уже близько, так близько, здавалося, була перемога над ромеями, за Преславою i горами вiн стане сукупно з болгарами проти Iоанна — i переможе його.
Але хитрi, зрадливi, пiдступнi iмператори ромеїв. У цей час, коли воям його треба почати ще один, мабуть останнiй, бiй i коли вiн iде супроти ворога чесно, з пiднятим заборолом, вони дiють, як i завжди, — заходять з спини, заганяють нiж у саме серце.
Не самi печенiги стали пiд Києвом. О, князь Святослав добре знав їхнiх каганiв. Вони блукають, як пси, над Днiпром, вони бояться руських людей i нiколи б не пiшли на Київ i Русь. Якщо ж пiшли, то їх пiдкупили, дали свої кентинарiї iмператори ромеїв...
Невимовна образа наповнювала серце князя Святослава. Але на зраду iмператорiв вiн мiг вiдповiсти тiльки одним — силою на силу.
— Збережiть цю стрiлу для того, хто послав її в серце воя мого, — сказав Святослав. — Я чую твiй голос, Руська земле, чую, матiнко княгине! — закiнчив вiн.
I тодi князь Святослав велiв кликати до себе брата Улiба, воєвод, тисяцьких, всю вищу дружину.
У глибокому роздумi стояв вiн з нею над берегом Дунаю, довго дивився, як хвилi набiгають i набiгають на пiсок. А поруч iз ним стояли князь Улiб, Свенелд, Iкмор, ще чимало воєвод i тисяцьких земель Русi.
— Дружино моя! — почав князь Святослав i пiдняв очi на подругiв своїх у ратних справах. — Много кровi нашої пролилося тут, дерзно боролися вої руськi, ворог дає уже плечi, близько нам тепер i до Вiзантiї, до правдивого суду на бранi. Але iмператори ромеїв, по християнському своєму звичаю, велику гнесь сотворили, веред зробили взад нас. Маю вiстi я, що печенiги стали пiд Києвом-городом, княгиня Ольга кличе рятувати землю Руську, помiч дати Києву...
Воєводи мовчали, але блискучi очi, покладенi на мечi руки, стиснутi уста свiдчили про їхню образу й ненависть.
— Мислю так, — вiв далi князь Святослав, — що не можемо ми бранi з iмператорами припинити. Станемо тут i будемо стояти. Я ж уборзi з дружиною меншою іду Києву. Обапол будемо боротись — ви тут, а я там. Знаю, буде вам ослаба, дружино, але вiдаю — станете на смерть i супостат вас не одолiє. Не нам, а iмператорам ромеїв пагуба буде.
— Роби, княже! — вiдповiли всi. Тiєї ж ночi, перепливши Дунай, князь Святослав з дружиною вборзi полетiв до Києва.
5
Кiлька разiв пробували печенiги копiєм узяти Гору. Вони дерлися до стiн удень, пiдповзали й лiзли на городницi вночi, стягали дерево й хотiли запалити ворота.
В той же час вони гасали на своїх конях по всiх околицях, пограбували княжi двори в Берестовому й на Оболонi, палили боярськi отчини Щекавицi й Хоревицi.
Над Либiддю, де збилося стiльки печенiгiв, що нiде було коня напоїти, на Подолi, а також i в передграддi — скрiзь лунали зловiснi, пронизливi голоси печенiгiв: напившись медiв у княжих i боярських медушах, вони ходили п'янi.
Вiд Либедi й Подолу долiтали iнодi й iншi крики, вiд яких здригались всi на Горi, — печенiги мучили й вбивали людей, якi не встигли втекти на Гору i ховались десь у лiсах i ярах.
Так проминуло багато днiв. Спочатку у людей на Горi була надiя, що печенiги постоять пiд Києвом i повернуться в поле. Але тi не думали залишати Києва. Дедалi їх ставало нiбито ще бiльше, певне, з поля пiдходили новi орди.
На Горi було важко. Гриднi день i нiч стояли на стiнах, одбивали напади, лагодили городницi. Вже багато їх було покалiчено, багато лежало в землi бiля ворiт на Перевесище.
Гридням допомагали ремiсники з передграддя, смерди з Подолу, вони стояли на городницях i пiд стiнами — подавали камiння, носили пiсок, готували стрiли.
Не вiдставали й жони полянськi — їхнi руки були також у надобi, багато з них мали гострi очi, вмiли метко стрiляти з лукiв.
А потiм люди почали страждати вiд голоду й нестачi води. Княжi й воєводськi клiтi дедалi порожнiли. Чим бiльш зростала спека, тим меншало в джерелах бiля берестянської стiни води.
Немiчна, хвора була й княгиня Ольга. Вона, правда, намагалась, щоб нiхто не помiчав цього, i хоч часто не спала ночами, але так само, як i все життя, прокидалась до схiд сонця, виходила в сiни, говорила з боярами i тiунами, думала, як зробити, щоб легше було людям.
Турбувалась княгиня й про онукiв своїх, оберiгала їх у важкi години. Коли печенiги бились пiд самими стiнами, була з ними, — боялась за них.
Особливо боялась вона за Володимира. Вiн ставав все бiльше схожим на Малушу — тi ж очi, нiс, уста. Але княгинi Ользi вiн нагадував ще й молодого Святослава — такий самий мовчазний, упертий, завзятий, дерзкий. Втiм, княгинi вiн нагадував не тiльки молодого Святослава, — а хiба дiд його, Iгор, не був таким?
I Ярополк, i Олег жили як княжичi, багато часу проводили з княгинею, з Пракседою виходили гуляти у сад за теремом, з вуйками своїми вчились стрiляти й стрибати, хоч це й не подобалось їм.
Княжич Володимир був увесь час з Добринею. Тiльки тодi, коли Добриня рубався на стiнi, Володимир лишався в теремi.
Але хiба вгадаєш цього уношу? Раз на свiтаннi, коли дуже важко було на стiнах, княгиня кинулась в опочивальню й побачила, що княжичi Ярополк i Олег сплять у своїх ложах, а княжича Володимира там немов i не бувало. Княгиня Ольга обiйшла терем — княжича нiхто не бачив, вийшла у двiр — там його не знайшла, i тодi пiднялась на Подольську вежу й там побачила, як Володимир, прикипiвши до заборола, цiлиться в печенiгiв пiд стiнами.
— Володимире! — сказала вона онуковi потiм. — Чому ти не бережеш живота своєго?
— А хiба живот у князя не такий, як у його воїв? — зухвало вiдповiв Володимир.
Княгиня Ольга похитала головою, — такий, такий самий, як Святославi
"А втiм, — подумала вона, — може, саме такими й повиннi бути вони, бо така ж Русь?!"
Княгиня просила Добриню берегти Володимира, бо йому ж доручив князь Святослав свого сина.
I не тiльки про це, а й про всi справи радилась княгиня з Добринею. Вiн був добрий воєвода, смiливо стояв на стiнi, умiв вести за собою людей, та й люди вiрили йому.
Тому кожного ранку княгиня розпитувала в Добринi про все, що дiялось на Горi.
— Важко, дуже важко на Горi, княгине, — говорив Добриня, — вже люди починають нарiкати, що це їх покарав Перун, супроти християн говорять... Дехто каже, що треба принести...
— Чого ж ти замовк, Добрине?
— ...треба принести в жертву людину... Запаленими очима дивилась княгиня на Днiпро, спраглi уста її шепотiли молитву.
— Ти дивись, дивись, Добрине, чи не видно лодiй з Чернiгова?
— Не видно, матiнко княгине.
— Так що ж робити? — шепотiла вона. — Господи, настави, настави! Добриня подумав.
— Треба слати, княгине, людину до Чернiгова, в землi нашi, кликати помiч.
— Але як, Добрине, кого?
— Дай подумати. Усе зроблю як слiд, княгине.
Була темна, задушлива нiч на початку мiсяця червна. На Горi не тлiв жоден вогник. Темно було навкруг стiни. Тiльки в одному мiсцi, на передграддi, буяв вогонь i звiдти ж долiтали звуки бубна i крикливої печенiзької пiснi.
Разом iз Добринею один воїн пiдiйшов до краю стiни, зупинився бiля заборола й подивився вниз. Там було темно, дна не видно, здавалося, що стоїть вiн над глибоким проваллям. Але воїн знав, що внизу рiв, тверда земля, i, не поспiшаючи, зав'язав вузлом кiнець мотузка на заборолi, а другий, пильно придивившись, поволi пустив вниз за стiну.
— Прощай, Добрине!
— Прощай, Туре!
(Продовження на наступній сторінці)