шапочку зняв, ще й поклонився,
князь поклонився, та не скорився.
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
1
Сонце ще високо стояло над Щекавицею, коли на пониззi Днiпра зарябiло, а згодом вималювалось кiлька лодiй. Розсiкаючи зустрiчну хвилю, йшли грецькi хеландiї — з гострими носами, високими щоглами, багатьма реями — справжнi морськi чудеса.
З Подолу й передграддя кинулись тодi до Почайни купцi, ремiсники, роб'ї люди. На таких коробах приїжджали звичайно падкi до торгу гостi з Константинополя; хто хотiв, мiг щось у них купити, щось продати. Проте поки хеландiї досягли Почайни, там, де вона допливала до Днiпра, й поклали укотi напроти Боричевого узвозу, рiчку й береги обкутали присмерки.
Не змогли кияни й поговорити з прибулими, бо тiльки но хеландiї стали бiля берега, одразу ж туди з Гори спустились княжi мужi з невеликою дружиною. Вони нагримали на подолян i велiли їм забиратись вiд Почайни. Самi ж, як водиться, зiйшли на хеландiї, привiтались з прибулими, запитали, що вони за люди й за чим припливли до Києва.
На хеландiях були гостi з Константинополя, що привезли з собою паволоки, узороччя, вина. Княжi мужi пообiцяли, що вранцi до них прийдуть тiуни, вiзьмуть належний устав, проведуть на торг. А там уже гостям буде вiльно чи продавати щось, чи купувати. На однiй же з хеландiй, як виявилось, прибув з численною, добре озброєною сторожею й кiлькома рабами не просто царгородський гiсть, а василiк iмператора ромеїв.
Почувши вiд своєї сторожi, що до хеландiї прийшли мужi київського князя, цей василiк з дуже недобрим — стомленим чи хворобливим — виглядом вилiз iз — пiд настилу, де лежав до цього. Випроставшись на весь зрiст, вiн через товмачiв сказав, що прибув до київського князя з грамотою вiд iмператора ромеїв Никифора, має до нього важливу справу й мусить говорити про неї самовидь, що i просить переказати київському князевi.
Княжi мужi вiдповiли на це, що вже пiзня година, в такий час київський князь, либонь, спочиває. Проте пообiцяли наступного ж дня вранцi передати все князевi Святославу.
Василiк повторив, що хотiв би, аби князь покликав його швидше, а потiм несмiливо поцiкавився, чи не могли б мужi залишити бiля хеландiй свою сторожу. Мужi сказали, що сторожу вони залишать i просять василiка не турбуватись, — Київ добрий город, тут радi кожному гостевi i нiкого не скривдять. З тим вони й пiшли, а сторожа лишилась бiля хеландiй.
На Днiпрi покотив туман, вiтер, як здавалося, василiку, таємничо й погрозливо свистiв у лозах над Почайною, вздовж берега йому чулись голоси, на тлi багряного неба височiла оточена стiнами й вежами сувора фортеця, де й жив київський князь. Василiк, здригаючись вiд холоду, постояв на настилi лодiї й полiз у своє затишне кубло. Знаючи церемонiал вiзантiйського двору, за яким iмператори, ранiше нiж прийняти посла, неодмiнно його затримували, вiн мiркував: чи довго київський князь змусить його стояти на цiй холоднiй рiчцi?..
Проте київський князь не примусив василiка з Константинополя без дiла стояти на Почайнi. Наступного ранку, тiльки почало свiтати над Днiпром, до грецьких хеландiй прийшли тiуни. Вони одразу кiнчили справу з купцями, взяли устав i повели їх на торг. Разом з ними — i вже до василiка — прийшли й тi мужi, що були тут минулого вечора; вони сказали василiку, що князь Святослав знає вже про посла iмператора, прийме його цього ж ранку, запросили йти з ними.
Нашвидку прибравшись у найкращий свiй одяг — довге, чорного оксамиту платно, взувши зеленi черевики, почепивши на голову клобук, василiк iмператора звелiв рабам брати дари. Потiм слiдом за мужами, у пасмугах рожевого промiння, що котилось iз-за Днiпра, вiн пройшов глибоким Боричевим узвозом, через мiст i ворота потрапив на Гору, а там до княжого терема й Золотої палати.
Крокуючи цим шляхом i часто зупиняючись, щоб передихнути, василiк пильно примiчав усе, що бачив, i порiвнював з тим, до чого звик у Константинополi. Тут, у Києвi, не було, як там, високих стiн i кам'яних споруд, багатьох вулиць i площ, оздоб, колон, статуй. Проте все, що бачив василiк, — глибокий Боричiв узвiз, де проходив єдиний вiд Днiпра шлях на Гору, старi дерев'янi стiни, що стояли над глибокими урвищами, а мали ще й присипи з гострим околлям, перекинутий через глибокий рiв мiст, город на Горi з теремами й клiтями, гридницi, навкруги яких василiк побачив багато воїв, требище, де перед Перуном, що дивився золотими очима на Днiпро, палахкотiв вогонь i творилась вранiшня жертва, — все це примусило василiка здивуватись i здригнутись: високо сидять київськi князi, нелегко до них доступитись!
У Золотiй палатi, куди через сiни й Людну палату завели василiка, все також було суворим i таємничим. Тут горiло багато свiтильникiв, вiдблиски яких грали на позолоченiй i срiбнiй зброї, попiд стiнами на лавах сидiли поважнi, бородатi, одягненi в темнi вбрання люди, на помостi в кiнцi палати василiк побачив князя Святослава.
Василiк пiшов уперед, низько вклонився князевi й через товмачiв сказав:
— Вiрний у бозi iмператор Схiдної Римської iмперiї Никифор послав мене, патрикiя Калокiра, з дарами i грамотою своєю до тебе, княже Русi, щоб ствердити любов, сущу з тобою й людьми руськими, на всi лiта...
До палати зайшли раби, що крокували слiдом за василiком, i поклали перед київським князем дари — коштовнi наволоки, узороччя, позолочений щит i меч.
— Грамоту я приймаю, — з посмiшкою глянувши на добру зброю, сказав князь Святослав, — i за дари дякую... Передай, натрикiю Калекiре, iмператоровi ромеїв, що князi руськi, боярство i всi люди руські бережуть, любов, сущу межи нами, i да не розрушиться вона, дондеже сяє сонце.
Пiсля того, як водиться, князь Святослав запитав посла, як йому їхалось у далекій дорозi, як почуває вiн себе нині, запрошував бути в Києвi-городi скiльки охота, а тiунам своїм одразу ж велiв давати василiковi, сторожi його й рабам на хеландiї повний покорм i всiлякi меди з своїх клiтей.
Низько вклоняючись, патрикiй Калокiр щиро дякував київеьмому князевi, боярам i руським людям за добрi побажання, за покорм i меди, сам побажав йому, родинi i усім боярам, якi сидiли в Золотiй податi й були скрiзь по Русi, доброго здоров'я й щастя на многi лiта...
Звичайно, це будо не все, що хотiв i мав сказати василiк. Прощаючись, вiн сам висловив надiю, що князь Святослав знайде час i нагоду ще раз з ним поговорити.
Князь Святослав розумiв посла Вiзантiї. Усi вони — оцi василiки — улесливi, хитрi люди. Що ж, вони ще зустрiнуться з василiком. Може, патрикiй Калокір пообiдає нинi разом з князями?
Але i пiд чає обiду василiк Калокiр не сказав князевi Святославу, що привело його до Києва. Може, сталось так тому, що на обiдi було багато людей — сам князь Святослав, брат його Улiб, мати Ольга, три сини — Володимир, Ярополк, Олег, — чимало воєвод, бояр, рiзних мужiв. Кожен iз них щось запитував у посла, кожному той мусив вiдповiдати, — так у бесiдi та мiж розмовами й минав обiд.
Василiк Калокiр, може, не змiг говорити ще й тому, бо цiкавився, що подають i як їдять тут, у стравницi князiв Русi. Адже в Константинополi в палатах Великого палацу подавали все й частували з розбором — кому грецькi горiхи, а кому щкаралупина...
Зовсiм не те побачив Калокiр у стравницi руських князiв. Подавала страви молода ще, вродлива жiнка, яку всi називали Пракседою. Їй допомагало кiлька дiвчат, що вражали своєю красою. Носили вони все з кухнi до стравницi притьмом, миттю.
А носити їм доводилось чимало: коли запрошенi на обiд тiльки зайшли до стравницi, там на столах була приготовлена й холодна веприна, й ведмежина, всiляка солона й копчена риба — осетри, пструги* (*Пструг — форель.), судаки, рiзнi овочi й зiлля; пiд час самого обiду на столи подавали варену й смажену баранину, гов'ядо, юшки з сочива й риби, меди, ол, брагу, кваси.
Їли тут i запивали без зайвих слiв, без перепрошень, — просто, як це буває вдома, в родинi. Один тiльки раз воєвода Свенелд, взявши чару, сказав, що хоче випити за князя. I всi з брязкотом пiдняли свої чари, келихи...
— П'ємо на тя, княже!
На кiнець обiду всi, а так само й василiк Калокiр, вiдчули, що поїли досита, а меди й ол з княжих медуш мiцнi, п'янкi.
Саме тодi князь Святослав i запропонував василiку проїхати з ним на лодiї, показати з Днiпра город Київ, його будiвлi, вали, стiни. Князь Святослав звелiв гридням приготувати лодiю, спустився з василiком до Почайни, з кiлькома боярами й толковинами вони проїхали Днiпром аж до Чортория.
Чудовий був Днiпро й Київ — город у цю передвечiрню годину. Ще була весна, вiд самого Верхнього Волока котив Днiпро могутнi води, й тут, бiля Чортория, де плесо його видно було вгору до Десни* (*Десна — лiвий доплив Днiпра.) й Вишнього города княгинi Ольги, а вниз — до Вiтичева й Лисої гори над ним, — тут здавалося, що немає йому кiнця й немає краю.
У лодiї, на якiй сидiли князь Святослав, брат його Улiб, василiк Калокiр i бояри з толковинами, було двадцять гребцiв — по десять з кожного боку. Пiд дужими ударами їхнiх весел лодiя швидко линула вперед, позад неї на блискучому лонi стелився, як бiла полотнина, запiнений слiд. Київ i гори тiкали й тiкали назад.
I тодi в усiй величi своїй постав перед ними древнiй город над Днiпром, город, стiни якого закладенi були князем Києм. Багато лiт минуло вiдтодi, а вони росли й змiцнювались, як i все за ними, як i все навкруг Києвого города над Днiпром.
(Продовження на наступній сторінці)