Вiн скорився матерi, Малуша поїхала в далеке княже село Будутин, народила там сина Володимира, який живе й росте на Горi разом iз своїми братами — дiтьми вiд князiвни Предслави — Ярополком i Олегом. Отже, всi його дiти живуть тут, у Києвi.
Чи зустрiчав вiн колись пiсля того Малушу? Нi, не зустрiчав. Не мiг зустрiти, бо знав: вона нiколи не пробачить, що вiн у годину, коли треба було вибирати мiж любов'ю й обов'язком, обрав останнє. I він взяв у руку меч — виконувати обов'язок, якщо не лишилось любовi, рушив з дружиною проти ворогiв Русi.
Святослав знав, що серед усiх ворогiв найстрашнiшим для Русi й найнебезпечнiшим є Вiзантiя. Але вiн не мiг одразу стати супроти неї, бо найближчим ворогом Русi були хозари, яким Русь мусила платити дань, вони сидiли на Iтилi-рiцi i одразу напали б на Київ, тiльки б вiн вирушив на захiд.
Примучивши в'ятичiв i розгромивши чорних булгар, що жили у верхiв'ях Iтиля i платили дань хозарам, князь Святослав з великою дружиною налiтає на злодійське гнiздо — Саркел, iде походом на Iтиль розгромлює вiйсько кагана, не залишає слiду вiд усього хозарського каганату, вiдкриває ворота на схiд, у поле за Iтилем-рiкою, до Джурджанського моря.
Але й на цьому не зупиняється князь Святослав, а проходить з дружиною своєю до Аських гiр, зупиняєється аж у Тмутараканi, стоїть на березi Руського моря, думає й дивується, яка велика рiдна його земля, яка неосяжна Русь, i повертається до Києва з глибоким переконанням, що все ближче й ближче час остаточної сутички з Вiзантiєю, з iмператорами ромеїв.
У лютiй своїй ненавистi до iмператорiв i жадобi слави василiк Калокiр розповiв князю Святославу багато такого, про що вiн не знав i гадки не мав. Отже, ромеї не вiдмовились вiд Саркела, вони думають вiдродити каганат, посилають туди на помiч хозарам своїх воїв, збирають вiйсько в Клiматах, прагнуть руками руських людей поневолити Болгарiю, щоб потiм поневолити й Русь...
I жаль за Руською землею, за людьми, якi вже загинули й гинуть у тяжкiй борнi, краяв серце князя Святослава. Ворог притаївся за Дунаєм, ворог цей гострив зброю. Вже посилає вiн своїх василiкiв, щоб обдурити його — князя Святослава, обдурити Русь. Так що ж робити київському князю серед чорної ночi, що стелиться навкруг?
3
Через ворота й мостом, що тепер, коли на Днiпрi й скрiзь у полi було тихо, не пiднiмався й на нiч, але обабiч якого стояла невсипуща сторожа, князь Святослав вийшов з Гори й попрямував до нового города, де жила княгиня Ольга.
Колись тут стояв один тiльки її терем, але за десять лiт близько княгинi оселилось i поставило хороми чимало бояр. Це вже був цiлий город за Горою, обкопаний глибокими ровами, вiдгороджений верхнiм валом з густим i гострим околлям по один бiк рову й нижнiм валом вiд Днiпра, — за ними княгиня Ольга з боярами почувала себе безпечнiше.
Княгиня Ольга ще не спала, Святослав застав її в опочивальнi його синiв. Багато лiт княгиня пестила й виховувала онукiв Ярополка й Олега, а потiм, коли Святослав iшов на брань з хозарами, то вiддав пiд її догляд i Володимира, якого Добриня виростив мiцним, дужим отроком. Святослав бачив, що мати вже немiчна, стара, — нехай буде радiсною її старiсть. Проте й Добриня так само не вiдходив вiд свого пестуна, жив у новому городi, бiля княгинi.
Якийсь час князь Святослав постояв бiля матерi, що сидiла в крiслi бiля узголовникiв онукiв. Набiгавшись за день, вони зараз спали; в промiннi свiтильника Святослав довго дивився на обличчя Володимира, дужi його плечi, груди.
Княгиня Ольга розумiла, що Святослав прийшов так пiзно до неї недаремно, встала, погасила свiтильник у опочивальнi онукiв i пiшла з Святославом до своєї свiтлицi.
— Щось трапилось, Святославе? — запитала вона, зайшовши до свiтлицi й сiвши бiля вiкна, що виходило до Днiпра.
— Нi, мамо, — вiдповiв вiн. — У полi й на Днiпрi тихо.
— Але ти неспокiйний, Святославе. Що турбує тебе?
— Ти вгадала, мамо. У землi нашiй тихо, але чую далеку брань i кров для Русi.
— Про що говориш, Святославе?
— Про василiка грецького Калокiра, якого ти бачила в мене на обiдi.
— А що з ним?
Князь Святослав розповiв, як вiн пiсля обiду поїхав з василiком на Днiпро, як Калокiр захотiв говорити з ним вiч-на-вiч i що вiн сказав йому на косi над Чорториєм...
— Щоб руси йшли на болгар? — здивувалась княгине вислухавши сина. — Щось непотребне замислив iмператор...
Суворе й замислене було обличчя в князя Святослава.
— Нi, — сказав вiн матерi, — iмператор замислив потребне для себе. Йдеться, матiнко княгине, до того, про що давно мрiє Вiзантiя та її iмператори, — хочуть вони знищити Болгарiю.
— О, — зiтхнула княгиня Ольга, — вже хто — хто, а я добре знаю, про що мрiють iмператори римськi! Але з Болгарiєю у них мир, там сидить i має дань з Вiзантiї василiса Iрина. Навiщо iмператорам сваритись з кесарем, а тим бiльше насилати на них нас, русiв?
— Так було давно, — гiрко якось посмiхнувся князь Святослав, — ще тодi, коли ти була в Болгарiї. Недавно василiса Iрина померла, Вiзантiя вже не дає данi болгарам, а iмператор Никифор вигнав з свого палацу i велiв бити болгарських послiв, що приїхали по дань. Миру мiж Вiзантiєю й Болгарiєю тепер немає.
— То нехай iмператор Никифор сам iде на Петра, вiн його випестив.
— О, — вiдповiв на це Святослав, — iмператор Никифор радо пiшов би на Болгарiю й поглинув її, але у нього самого в iмперiї дуже неспокiйно. А, крiм того, вiн знає, що за Болгарiєю стоїть i захистить її Русь.
— Нарештi я почула вiд тебе те, що хотiла, — сказала княгиня Ольга. — Єдина мова, єдина вiра. Я знала, що бог не допустить тебе пiти на болгар.
— Нi, матiнко княгиве, — рiшуче заперечив їй Святослав, — я мушу йти й пiду на болгар.
Княгиня Ольга схопилася з лави й стала серед свiтлицi така, якою її колись пам'ятав Святослав, — розгнiвана, горда, нестримна в гнiвi своїм.
— Войовничий язичнику! — крикнула вона. — Невже ти за п'ятнадцять кентинарiш будеш губити тьму братiв наших, християн болгар?
— Не за п'ятнадцять кентинарiїв пiду я, — суворо вiдповiв Святослав, — а за щастя, славу, честь Русi.
— То неправда, неправда, Святославе, — все не вгавала вона, — за золото ти iдеш, данi шукаєш, як i батько твiй у Деревськiй землi...
Суворий i гнiвний стояв i князь Святослав. Поважаючи старiсть матерi, вiн мовчав, але йому важко було стримуватись, говорити з княгинею тихо, спокiйно.
— Ти сказала, матiнко княгине, — почав вiн, — що я схожий на своїх батькiв. То правда. Я такий, як вони. А хiба ти вiдмовляєшся вiд них, мамо? I знову ж — хiба батьки мої жили, боролись i помирали тiльки за золото? I чи личить тобi, княгине, так згадувати мужа свого, а мого батька Iгоря? Якого золота шукав вiн у Деревськiй землi? Недавно й я ходив до в'ятичтв — примучив їх, але хiба я шукав там золота? Нi, не за золото боролись батьки мої, так мушу боротись i я. У великих трудах, у тяжкiй борнi народжувалась наша земля. Довго племена нашi не мирились, а часом i зараз не миряться мiж собою, але стоять вони вже в'єдно. Русь мусить стояти, доки свiтить сонце...
— Але ж батьки твої не ходили на болгар! — спробувала заперечити княгиня Ольга.
— Чого ж батькам моїм iти було на болгар, аще вони сукупно з болгарами ходили проти Вiзантiї i змушували, як грому й блискавки, боятись їх. Коли ж у Болгарiї не стало Симеона, кесар Петро — i це ти говорила менi — продав Болгарiю Вiзантiї. Коли на Русi не стало Iгоря, Київ став боятись Константинополя i iмператорiв.
— Ти винуватиш мене?
— Не можна всп'ять повернути Днiпро, — вiдповiв на це Святослав, — а коли б я винуватив тебе, то, мабуть, не прийшов би зараз радитись з тобою. Закон батькiв наших i покон справедливi суть, вони кажуть: аще хто хоче убити тебе — убий його, ближнього твого хтось хоче убити — не пожалiй кровi своєї для нього, аще хто убив — заплати кровлю за кров... Iмператор Никифор мрiє про те, що й усi iмператори, — вiн хоче руками русiв розбити болгар, списи болгар наставити на русiв, а потiм бити болгар i русiв...
— Тодi пошли слiв до болгар, скажи їм, що хочеш стати сукупно з ними проти Вiзантiї, зробити так, як робили батько твiй Iгор i каган Симеон.
— Мамо, мамо! — зiтхнув Святослав. — Немає князя Iгоря i немає кагана Симеона. I хоч я язичник — блюду закон батька свого, а християнин кесар Петро зрадив свого батька...
— Звiдки ти знаєш?
— Ти сама говорила менi, що не знала, де кiнчається двiр iмператора i де починається двiр кесарiв. Зараз стало ще гiрше!
— Сину Святославе! — благальне промовила вона. — Не вбивай болгар, не йди на ближнiх своїх...
— Я слухаю тебе, мамо, i зроблю, як просиш. Я пошлю послiв до кесаря Петра, скажу, що згоден сукупно iти з ним на Вiзантiю. Зане ж кесар не згодиться, — скажу: iду на ви!..
Крiзь розчинене вiкно вiд Днiпра вливалось свiже, холоднувате нiчне повiтря, на столi коливався вогник свiчi, а навкруг нього вилися свiтло-зеленi метелики — такi ж, якi лiтають весняними ночами над Днiпром i тепер.
(Продовження на наступній сторінці)