І за весь цей час їй жодного разу не прийшла і не могла прийти в голову думка, що вона, проста жінка полянського роду, дала життя дитині, яка стане колись великим князем Київського столу і що через тисячу літ люди пригадають її, рабиню Малушу, і здивуються її великій, святій любові.
7
У покоях княгині Ольги не ждали князя Святослава. Коли він раптом відчинив двері й зупинився на порозі, то побачив матір, що сиділа на лаві, священика Григорія, який стояв перед нею і в чомусь її нібито переконував, та ще ключницю Пракседу, що поралась у кутку.
В цьому не було нічого незвичайного: княгиня завжди кликала увечері до себе священика, кожного вечора до неї заходила й Пракседа, щоб радитись про наступний день.
І в світлиці все було як завжди: у двох кутках горіли свічки, на столі лежав хліб і стояла корчага з водою, ложе княгині прибране, скрізь заметено.
Але було в світлиці й незвичайне: у темному кутку Святослав помітив колиску, а в ній дитя...
Він стояв і думав, що йому робити? Він хотів, його поривало кинутись вперед, схилитись, як веліло серце, над колискою, подивитись, взяти на руки своє дитя. Але він не знав, вагався, чи може виказувати почуття, коли в світлиці є священик Григорій, Пракседа!..
Його зрозуміла й допомогла мати княгиня.
— Ти йди, — веліла вона Пракседі. — І ти, отче, — винувато додала вона, — перепочинь, ми з князем мусимо поговорити.
Князь Святослав ждав, поки вони вийдуть, а потім швидко пішов уперед, зупинився перед колискою. Княгиня Ольга, взявши в руку свічку, рушила за ним слідом і стала позаду.
У промінні від свічки він побачив сина, який лежав, сповитий білим полотном. Син спав, у нього були заплющені очі, він рівно й спокійно дихав, теплі рум'янці грали на його щоках.
І було в цьому дитячому личку те, що примусило здригнутись серце князя Святослава. Личко це — високе чоло, темні брови, рівний носик, маленькі уста — нагадало йому дороге й рідне обличчя Малуші.
— Володимире... сонечко! — вирвалось у Святослава, що не знайшов інших слів, якими можна було б висловити всю радість і щастя, і дуже обережно, щоб не зачепити колиски, схилився і поцілував теплий лобик Володимира.
У цю хвилину йому було не тільки радісно, але й боляче, бо не сина цілував він, а втрачену молодість, бо, коли торкався теплого лобика, здалося йому, що він цілує далеку Малушу.
А потім він підвів голову й побачив очі матері, що все стояла позад нього з свічкою в руках і також з любов'ю і радістю дивилась на онука. Це були ті самі очі, які він щодня бачив і знав, у цю хвилину в них була ласка й ніжність. Але перед ним виринули події ще однієї страшної ночі, і він прочитав у очах матері те ж саме, що й тоді. Він бачив у ній мудру, хитру, рішучу княгиню.
— Що ж, мамо, надумала робити? — запитав він, показавши рукою на стіл, де лежали Євангеліє, хрест і кропило, та ще на лаву, де стояла купіль з водою.
Княгиня зрозуміла — син знає, що вона замислила. І хрест, і купіль, і кропило... Так, княгиня думала хрестити онука.
Вона хотіла, щоб син її зрозумів і не засуджував і щоб знав, що інакше діяти вона не може.
— Не зла хочу я тобі, Святославе, й онуку своєму, — промовила вона, — а добра й щастя.
— Але де добро, де щастя?! — крикнув він. Вона якусь мить мовчала, поглянула на Святослава, перевела очі на онука й повела далі:
— Ти знаєш, сину, яку муку я мала, коли, повернувшись з Константинополя, дізналась про все і про Малушу. Це було велике горе, лихо в нашому теремі й на Горі. І тоді я, щоб врятувати тебе, князя, мусила так зробити...
— Гаразд, — сказав Святослав. — Ти зробила так, як хотіла Гора, ти врятувала свою, княжу, честь, зробила мене князем, ти дала мені князівну, яку я не любив і не люблю. Але для чого ти тепер, коли я став князем, хочеш хрестити мою дитину?
— Як я хотіла й хочу добра тобі, — відповіла на це вона, — так хочу добра й твоєму сину, а моєму онуку. Подивись на нього, — хто він? Син рабині, язичник, він навіть імені не має. А я хочу, і це буде велика користь для тебе, щоб він був сином князя Святослава, я хочу, щоб він мав своє княже ім'я.
— І знову цього хоче Гора?
— Так, сину, саме для цього я й хотіла його хрестити, — закінчила княгиня Ольга.
І тоді на довгу-довгу хвилину в світлиці княгині Ольги настала тиша. Мати і син стояли над колискою, дивились на дитя, що міцно спало, мовчали...
Князь Святослав підвів голову, зустрів гострі, пронизливі очі матері й сказав:
— Не для того я прийшов сюди, мамо, щоб сварку з тобою чинити, не для того стою тут, щоб зробити те, що тільки сам хочу. Ні, мамо, над колискою мого сина стоїмо зараз не тільки ми — ти і я, — вся Руська земля стоїть днесь над колискою Володимира...
Великими темними очима дивилась княгиня Ольга на сина Святослава і ніби не пізнавала його: той Святослав — і не той, такий — і не такий. Ні, він був не такий, як раніше, — він був тепер як і батько його Ігор...
— Слухай, мамо, і подумай, що ти наробила, — вів син. — І я говорю це не для того, щоб сказати, що ти лиха хотіла землі Руській. Ні, ти хотіла і багато зробила добра Русі, ти помстилась за батька й примучила деревлян, ти, добра бажаючи людям, знищила дань і завела уроки й устави, ти багато зробила, устрояя Руську землю, ти була мудрою й хитрою княгинею Руської землі, Київського столу... Але, — вів далі Святослав, — устрояя Руську землю, ти забула, що є в ній тьма племен, земель, людей. Ти, мамо, забула, що в них є тьма ворогів. На Гору ти сперлась, а всіх своїх людей стала вважати ворогами, ти поставила високі стіни на Горі, оточила себе боярами, воєводами, тіунами, ти забирала в людей і давала Горі землі й ліси, озера й ріки. А коли побачила, що наробила, злякалась й на поміч собі покликала Христа...
— Не хули Христа! — сказала княгиня Ольга — Не клич імені його всує... Він покарає тебе...
— Ні! — зухвало відповів Святослав. — Мої боги не благословили б того, що благословляє Хртотос, мої боги — віра батьків, твій Христос — сила твоя й бояр...
— Так чого ж ти йдеш проти цієї сили? Куди ти ідеш, Святославе?
Він подивився за вікно, у ніч, що стелилась над Горою, стінами й Дніпром.
— О мамо, — промовив він. — Хто-хто, а я добре знаю цю силу. Ця сила вже раз зломила мене. Але це було тільки раз, і вдруге вона мене не зломить. Не зломить вона й Русі, не бояри й воєводи, сама себе врятує Русь... Може, тоді прийде на Русь Христос, може, після нам без нього не обійтися.
— У мене радіє душа, — склала хрестом руки па грудях княгиня. — Світ істинної віри, бачу, сходить на тебе...
— Ні! — крикнув Святослав. — Трижди, чотирижди ні! Я не християнин нині, а еллін, язичник. А ти що робиш? Хочеш хрестити мого сина, хочеш, щоб я був язичником, а він християнином, хочеш, щоб я стояв за Русь, а син мій за Візантію?!
— Не цього я хотіла, сину, — спробувала заперечити княгиня. — Я кажу тобі: хочу, щоб син твій був не сином рабині, а князем, щоб мав він своє княже ім'я...
Суворе було обличчя в князя Святослава, гнівні його слова.
— Я послухав тебе, мамо, — сказав він, — і виконав твій загад, коли ти виганяла звідси, з Гори, Малушу. Будь по тому, я зробив так, як ти веліла. Я одружився з князівною, — ти й цього хотіла. Я став князем, — і про це просила ти мене... Але тепер, як князь, я велю...
Він дивився на сина, що спав у колисці.
— Не ти перемогла рабиню, — говорив Святослав, — вона перемогла тебе, княгиню. Бо породила сина, про якого мріяв я і якого ждуть руські люди. Ти боїшся, бо в тебе за спиною Гора, а я не боюсь, бо за мною стоїть дружина і вся Русь. Бути йому, як воно і є, сином рабині, великим князем. Ти сказала, що в нього немає ім'я. Ні, він має ім'я. Це я і мати його — рабиня — нарекли його Володимиром, бо хочемо, щоб він володів миром у Руській землі. І він володітиме миром, у важкий час врятує Русь.
Князь Святослав пішов до дверей і покликав Добриню, що ждав його.
— Добрине, — сказав Святослав. — Ти зберіг, привіз із Будутина до Києва сина мого Володимира, буть тобі воєводою, його вуєм, рости його...
Добриня низько вклонився князеві й княгині.
— Візьми його на руки, Добрине, й неси за мною. Гряди, Володимире!
КНИГА ДРУГА
НАД МОРЕМ РУСЬКИМ
Ой славен, ясен красний наш кязь,
Києва — города князь Святослав.
Вiн iзвечора в човен сiдав,
а вже над ранок пiд Царгород став.
Рушили вої на Царiв город,
цар ся дивує, хто то воює,
ромеї ходять, все раду радять!
що тому князю за дари дати?
Вийшли князю вони в наряді;
кони вiн взяв — не дякував,
не дякував, шапки не зняв,
шапки не зняв, не поклонився,
не поклонився i не скорився.
Рушили вої вдруге на город,
цар ся дивує, хто то воює,
ромеї ходять, все раду радять:
що тому князю за дари дати?
Винесли князю багато злата;
золото взмв він — не дякував,
не дякував, шапки не зняв,
шапки не зняв, не поклонився,
не поклонився i не скоривсм.
Рушили вої втретє на город,
цар ся дивує, хто то воює,
тремтять ромеї, все раду радять:
що тому князю за дари дати?
Вивели ж йому царiвну в коронi;
царівну взяв вiн та й подякував,
(Продовження на наступній сторінці)