Iмператор Костянтин уважно вислухав княгиню, посмiхнувся i вiдповiв:
— Багато запитала в мене княгиня руська, i багато менi треба б сказати, щоб вiдповiсти на все. Але зараз вже пiзно, княгине Ельго, до того ж я хворий... Що ж, ми зустрiнемось ще раз — i тодi поговоримо про все докладно... Прощавай, княгине Ельго!
Вiн ледь схилив голову й вийшов з кiтону.
На тому цього вечора у Великому палацi все й закiнчилось. Iмператори зникли, зникла опоясана патрикiя iз своїми помiчницями, лишився тiльки паракимомен Василь, що й супроводив княгиню Ольгу з Великого палацу.
Iдучи площами й темними переходами, минаючи зали, де ледь-ледь поблискували лiхтарi, паракимомен запитував, чи задоволена княгиня прийомом, чи не стомилась вона.
Княгиню Ольгу здивувало, що ця визначна особа iмперiї — права рука iмператора, перший його боярин i воєвода — розмовляє з нею руською мовою так, нiби вiн довго жив на Русi. Але вона не смiла нiчого запитувати в нього i вiдповiла, що дуже задоволена прийомом i що справдi трохи стомилась... Та потiм, коли вже було зовсiм близько до ворiт, вона зупинилась i запитала одверто в паракимомена:
— Нинi я хотiла говорити з iмператором, але вiн чомусь не схотiв.
— О, — вiдповiв паракимомен, — iмператор Костянтин просто хворий i над силу зробив прийом.
— Але коли ж я тепер зможу з ним говорити?
— Коли? — замислився паракимомен. — Я думаю, що це буде швидко. Ми повiдомимо княгиню Ольгу, коли iмператор зможе її прийняти й говорити з нею... Адже княгиня зупинилась там, де й всi посли, — на подвiр'ї Мами?
Стоячи пiд лiхтарем бiля ворiт Великого палацу, княгиня подивилась на безбороде обличчя паракимомена, що посмiхалось, i рушила до колiсницi...
11
Василевс Костянтин хоч i говорив про свою хворобу, але насправдi був цiлком здоровий. і коли руська княгиня залишила кiтон, вiн вийшов iз покоїв у сад над морем.
Там його i знайшов паракимомен Василь, який, провiвши княгиню, повернувся до кiтону пересвiдчитись, що iмператор уже спить, i, не знайшовши його там, швидко рушив у сад.
— Я бачу, що iмператора дуже стурбувала розмова з київською княгинею, — тихим голосом мовив паракимомен, наблизившись до iмператора й вклоняючись йому.
Костянтин одiрвав погляд вiд блискучого лона моря, над яким, схиляючись до обрiю, свiтив великий червонкуватий мiсяць.
— Так, — вiдповiв iмператор, — ця розмова з княгинею дуже мене стурбувала. Я думав, що княгиня Ольга проста, неписьменна жiнка, але вона розумна, хитра.
— Невже княгиня може високо пiдiйнятись над своїм диким народом?
— Я боюсь, — оглянувся навкруг i зашепотiв iмператор, — що ми не знаємо цього народу. Русь, як ми думаємо й скрiзь стверджуємо, це — багатоплемiнний варварський народ, раби, убогi еллiни, що не знають воєнного ладу. Але чому ж вони вже не раз змушували здригатись нашу iмперiю? Адже їхнi князi Олег i Iгор стояли он там, — вiн простяг праву руку й показав у темрявi на Перу й Галату, — пiд самими стiнами Константинополя. Звiдки цей гiперборейський вiтер?
Паракимомен подивився у той бiк, куди показував iмператор, i щiльнiше закутався вiд холодного вiтру в свiй плащ.
— Але зараз там сидять не Олег i Iгор, а жiнка... княгиня Ольга, — смiючись, промовив паракимомен Василь.
— Ця жiнка не краща вiд своїх князiв. Тi iшли з мечами та списами, вона ж хоче воювати словом.
— Хiба княгиня Ольга сказала щось прикре чи образливе iмператору?
— Вона нiчого не сказала, але запитала в мене про нашi городи над Понтом та ще про Саркел, який нiбито заважає Русi на шляху до Джурджанського моря. Вона завела розмову про торгiвлю в Константинополi й про Клiмати. Ще вона припрошувала мене й молодих iмператорiв разом iз дочками моїми приїхати до Києва, де в неї два сини... Сфендослаф, Гузлiб...
— Княгиня справдi хитра й зухвала жiнка, — згодився паракимомен. — Але на таку зухвалу мову в нас є вiдповiднi слова.
— Я, як ми домовились, нiчого їй сьогоднi не сказав. Треба знати, що думає твiй ворог, але не поспiшати, вибрати слушну годину.
— Що ж, — хижо засмiявся паракимомен, — княгиня одержала сповна все, що їй належало. Надiюсь, що сьогоднi вона не спатиме, їй є над чим подумати i над чим замислитись. А щоб вона не спала багато днiв i ночей надалi, я сказав їй, що мiй iмператор ще говоритиме з нею.
— Вона просила мене про це.
— Так, iмператоре, вона просила й ждатиме. Це дуже вперта жiнка... А вже насуває осiнь, у Понтi й зараз страшно, що ж буде там за мiсяць?..
— Ти зробив усе, як ми домовились?
— Так, iмператоре, — вiдповiв паракимомен, — все зроблено, як ми домовились. Василiки* (*Василiк — посол.) нашi давно виїхали до печенiгiв з дарами, а тi вже зустрiнуть їх над морем чи над Борисфеном* (*Борисфен — грецька назва Днiпра.)...
Iмператор здригнувся, бо вiдчув, як з моря вiйнув свiжий вiтер.
— Я хочу спочити, — сказав вiн.
— Час, iмператоре, час, — взяв його пiд руку паракимомен.
12
Паракимомен Василь провiв iмператора до опочивальнi, побув там, поки Костянтин роздягався i лягав у ложе, постояв бiля дверей опочивальнi, пройшов коридорами Великого палацу, де на всiх поворотах стояли озброєнi етерiоти* (*Етерiоти — внутрiшня охорона.), i повернувся у парк, де щойно був з iмператором.
Великий палац тепер спав, спав весь Константинополь, червонкуватий великий мiсяць повiльно спускався до моря, нiби також хотiв спати, тихо шелестiли, навiваючи сон, кипариси, соннi хвилi стомлено бились об береги.
Тiльки Василь не мав права спати. Вiн був паракимоменом, але разом i постiльничим iмператора. Коли iмператор прокидався, постiльничий його мусив ждати; коли iмператор виходив у Золоту палату, паракимомен iшов поперед нього; коли iмператор спочивав, постiльничий охороняв його спокiй. Вiн i тiльки вiн мусив бути першим другом i помiчником василевса.
А тим часом в усiй Римськiй iмперiї не було, мабуть, людини, що так ненавидiла б iмператора Костянтина, як його паракимомен i постiльничий Василь. Саме про це вiн i думав, залишившись у повнiй самотi в саду над Пропонтидою.
Постiльничий Василь вважав себе таким самим i не гiршим iмператором, як i Костянтин, у них був один батько — Роман I. Костянтин був братом Василя.
Але Костянтин був iмператором, його називали Порфiрородним, бо вiн народився у Великому палацi, у Порфiровiй палатi, матiр'ю його була iмператриця, дружина Романа I.
Мати ж Василя була рабинею-слов'янкою, що прислужувала iмператору Роману, коли вiн був у походi в Болгарiї, вiддала йому тiло й душу i народила сина Василя.
Iмператор Роман, обурений тим, що рабиня-слов'янка народила сина, велiв одiрвати його вiд грудей матерi, перевезти до Константинополя, зробити так, щоб вiн нiколи не знав, хто його батько, та ще велiв оскопити його, щоб вiн жив на свiтi, але не мав нащадкiв.
Проте пiсля смертi iмператора Романа Василь довiдався, хто був його батько, i взнав правду про свою матiр, яка не змогла жити без сина, втопилася у морi.
Сльоза не зiрвалася з очей Василя, коли вiн почув страхiтливу iсторiю про смерть своєї матерi. У той час вiн жив у Великому палацi, де на рабiв дивились, як на тварин. I хоч рабиня, про яку йому розповiдали, була його матiр'ю, вiн навiки забув про неї, бо не хотiв бути сином рабинi.
Але вiн хотiв бути сином iмператора, де треба й де мiг хвалився своєю кров'ю, пробивався по щаблях iєрархiї Великого палацу, втиснувся у царськi покої як безбородий* (*Безбородi-євнухи, скопцi.) i довго працював у гiнекеї iмператрицi Єлени, пiзнiше став куропалатом* (*Куропалат — мiнiстр.), а ще згодом i постiльничим, а в той же час i паракимоменом iмператора Костянтина.
Так Василь, син iмператора Романа вiд рабинi-слов'янки, досягнув свого. Вiн був правою рукою, найближчим другом, помiчником iмператора Костянтина, його допустили туди, куди не мiг зайти нiхто iз смертних, — до царського ложа.
Але постiльничому Василевi цього було мало.. Вiн заздрив iмператору Костянтину, бо той був порфiрородним, вiн ненавидiв його, бо вважав, що той посiв його мiсце, вiн жадав години, коли зможе одiбрати це мiсце собi, вiн радий був прискорити смерть Костянтина, але не знав, на чию руку йому спертись.
Зараз постiльничий Василь був неспокiйний. Княгиня Ольга чомусь нагадала йому невiдому матiр, якої вiн боявся, яку зрадив i прокляв. Син рабинi ненавидiв слов'ян, бо, як це йому i здавалося, вони були виннi в його долi. У саду над Пропонтидою постiльничий Василь думав про помсту i вбивство.
13
В одну й ту ж нiч може трапитись багато подiй, якi, на перший погляд, нiчого спiльного мiж собою не мають, але якi, проте, зв'язанi, як листки на одному стеблi.
Паракимомен i постiльничий Василь вважав, сидячи в парку над морем, що тiльки вiн один не спить у Великому палацi i що, безперечно, тiльки один думає про iмператора Костянтина.
Але зовсiм недалеко вiд нього, у цьому ж Великому палацi, у царських покоях, була людина, яка теж не могла заснути i так само думала про iмператора Костянтина. Це була Феофано.
Спав її чоловiк — престолонаступник Роман, що й цього вечора, як звичайно, дуже багато випив вина. А Феофано лежала, дивилась на мiсяць, що опускався все нижче й нижче до моря, i мрiяла.
Перед нею проходило все її життя. Цього життя було небагато, бо Феофано мала тiльки вiсiмнадцять лiт. Але яке кипуче, бурхливе було воно!
(Продовження на наступній сторінці)